Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Законом Про утворення Генерального суду було передбачено заснування прокураторії. Реформа, впроваджена Законом Про урядження Прокураторського догляду на Україні (прийнятий 23 грудня 1917 р. та оголошений 5 січня 1918 р.)[699], передбачала зміну назви — замість «прокуратури» — «прокураторія», а замість «прокурора» — «прокуратор», а також докорінне оновлення персонального складу прокуратури. В цьому вбачалась нагальна потреба, адже, за оцінками реформаторів, їхні попередники систематично підбирали склад прокуратури в реакційному напрямі.

Для реалізації кадрової реформи було знято всі цензи і вимоги до кандидатів на посади за аналогією із суддівськими посадами.

На підставі названих законів Мала Рада 2 січня обрала 8 суддів Київського апеляційного суду[700], а 20 квітня 1918 р. УЦР дообрала ще 10 суддів того самого суду.

І хоча Закон від 23 грудня 1917 р. критикували за відсутність освітнього цензу, насправді суддями були обрані лише досвідчені фахівці. Так, І. В. Малютін був присяжним повіреним, О. Г. Подгорський — членом Київської судової палати з 1911 р., Р. М. Лащенко — мировим суддею, певний час головою Київського повітового з’їзду мирових суддів, Гричук Т. І. — мировим суддею, членом окружного суду, Ященко К. М. — членом Смоленського окружного суду, головою Єлецького окружного суду.

У січні 1918 року в міністерстві обговорювалася близька до описаної вище реформа судів першої інстанції (йшлося, зокрема, і про обрання мирових суддів).

Згідно із законами Тимчасового Уряду Про тимчасове впорядкування місцевого суду від 4 травня 1917 р. і Про нове комплектування списків присяжних суддів від 21 вересня 1917 р. одноособові мирові суди скасовувалися, замість них запроваджувались мирові суди, що мали складатися з мирового судді — головуючого — та 2 членів, обраних усім населенням кожного повіту на основі загального рівного і таємного голосування. Так само було організовано й апеляційну інстанцію — з’їзд мирових суддів.

Однак на окремих українських територіях військові обставини та брак коштів перешкоджали реалізації положень названих законів. Зокрема, не відбувалися народні (земські) зібрання, які мали мирових суддів, а отже справи, віднесені до компетенції мирових судів, лишалися нерозглянутими[701]. Водночас припинилися сесії окружних судів і судових палат за участю присяжних, що фактично зупинило діяльність судових органів з розгляду кримінальних справ.

Для подолання колапсу першої ланки судової системи УЦР вдалася до законодавчого закріплення тимчасового відходу від принципу колегіальності — 30 березня 1918 р. було ухвалено постанову на доповнення Закону Про тимчасове впорядкування місцевого суду, згідно з якою в тих місцевостях, де члени мирового суду ще не були вибрані й затверджені, мирові судді на час до обрання членів мирового суду діставали право вирішувати всі цивільні та кримінальні справи одноособово[702]. Щоправда, деякі мирові судді, які одразу виступили проти запровадження колегіальності в діяльності мирових судів, зазначаючи, що правосуддя опиниться «в руках, у безлічі випадків, малограмотного, втратившого будь-яку повагу до закону, населення, налаштованого вкрай ворожо до інтелігенції і більш-менш крупних власників»[703], радо сприйняли цей крок.

Стосовно суду присяжних було вирішено, що в місцевостях, де списки присяжних засідателів на 1918 рік не складені, окружні та апеляційні суди для розгляду і вирішення кримінальних справ мають запрошувати присяжних суддів із чергових списків, складених на 1916 рік[704].

До компетенції мирових судів належали дрібні цивільні, кримінальні та адміністративні справи, законодавчо обмежені розміром збитків від правопорушення та/або розміром покарання. Так, мирові суди розглядали кримінальні справи, за якими покарання не могло перевищувати півтора року позбавлення волі, та цивільні справи із сумою вимог до 1 тис. крб.

В «Учреждениях судебных установлений» (УСУ) зазначалося, що мировий суд надає сторонам «не лише найближчий засіб для вирішення спорів про право у справах, які вимагають швидкого вирішення на місцях і наглядного знання місцевих обставин та відносин, але разом з тим і посередника для узгодження вимог, які надто часто тільки на своєму початку видаються протилежними». Отже, мировий суддя мав здійснювати й функції медіатора.

Мирова юстиція — це фактично санкціонована державою судова влада місцевого самоврядування. Механізм обрання мирових суддів органами місцевого самоврядування — повітовими земським зборами, на відміну від призначених згори суддів окружного суду; віковий, освітній, майновий ценз та норма обрання кожні три роки, що давало можливість перебувати на суддівській посаді лише найповажнішим представникам громади, мали забезпечити їхній моральний авторитет та високий рівень довіри до їхніх рішень.

У період Української революції за всіх владних режимів функціонувала модель мирових судів, в якій вони є елементом державної судової системи, але обираються органами місцевого самоврядування і виконують функції тимчасово. Цю модель і сьогодні окремі автори вважають оптимальною[705], адже судові органи, обрані місцевим самоврядуванням, традиційно користуються авторитетом серед місцевого населення, є незалежними та відповідальними, при цьому їхні рішення проголошуються іменем держави, а виконання цих рішень забезпечується її примусовим апаратом.

Окрім того, паралельно, принаймні формально, продовжували існувати сільські волосні та верхні волосні суди, циркуляр про скасування (припинення діяльності) яких було видано Міністерством судових справ лише 3 березня 1918 р.[706]

Відомо також про березневий проект Закону Про організацію судів Республіки по землях, який мав на меті реформу судів першої інстанції, але так і не був прийнятий.

Наприкінці правління УЦР наказом від 6 березня 1918 р.[707] були засновані військові революційні суди, з двома Вищими військовими судами — в Києві та Катеринославі, що мали керуватися Інструкцією військовому революційному суду[708]. До їхньої компетенції належали справи про найбільш суспільно небезпечні злочини — вбивства, підпали, пограбування, зґвалтування, розбійні напади, суб’єктами яких могли бути як військові, так і цивільні, особи, як громадяни УНР, так й іноземці. Виняток становили іноземні військові на території України, які підлягали судовій юрисдикції власних військових старшин.

Військовий революційний суд міг бути заснований владою губернського коменданта, який у свою чергу призначався для підтримання ладу та успішної боротьби з анархією в тих місцевостях УНР, що оголошувалися на воєнному або обложному стані. Отже, і військові революційні суди діяли як органи надзвичайної юстиції лише в умовах оголошеного воєнного або обложного стану.

Вартим уваги є намагання зберегти у військових судах засади судового процесу, зокрема принцип змагальності. Так, до участі в справі допускалися: 1) захисник за вибором підсудного або за призначенням губернського чи повітового коменданта; 2) представник звинувачення за призначенням губернського або повітового коменданта; 3) приватний обвинувач і приватний позивач. Щоправда, відсутність когось із перелічених осіб не була перешкодою для розгляду справи.

Видатки, пов’язані з розглядом судової справи, мав компенсувати засуджений, зокрема оплатити подорожні видатки членам суду, дізнавачам, свідкам; винагороду експертам, перекладачам. У разі фінансової неспроможності засудженого ці видатки теоретично мали компенсувати з державної скарбниці.

24 березня 1918 р. УЦР постановила продовжити на два роки, починаючи з 1 січня 1918 р., чинність законів від 16 грудня 1914 р. і 19 травня 1915 р. Про підвищення судових оплат та касаційних закладів по судових справах у мирових та загальних судових установах[709], які приймалися строком на один рік, а 4 липня 1915 р. подовжили чинність до 1 січня 1918 р. Розмір судових зборів складав 2 % від суми позову для майнових спорів та 30 коп. з кожного аркуша позовної заяви — для немайнових позовних вимог. Зберігся й цікавий інститут касаційних закладів.