Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Отже, традиція сільського судочинства швидко відновилася в умовах кризи влади та склала їй повноцінну альтернативу та неабияку конкуренцію. Зокрема, відомі непоодинокі випадки, коли незадоволена рішенням окружного суду сторона зверталася до органів місцевого самоврядування[741].

Вартий уваги висновок С. І. Дровозюка про те, що самосуд у селянському варіанті не був спонтанною, неусвідомленою дією, а часто втілював традицію громадського суду з його неодмінними атрибутами[742].

Заслуговує на увагу і здійснення судових функцій релігійними органами окремих громад, хоч юридично національні (релігійні) меншини не мали судових повноважень. Однак невелика кількість і закритий характер таких громад не дають змоги стверджувати про їхній значний вплив на загальну оцінку стану судової влади в досліджуваний період.

До маловивчених належить питання про те, яким чином функції судової влади реалізовувались у стійких позадержавних військових формуваннях. Можна припустити, що в угрупованнях, які сповідували анархістську ідеологію, спеціальних судових органів не мало бути. Однак у резолюції З’їзду трудящих і повстанців у Олександрівську Про добровільну мобілізацію зустрічаємо згадку про формування військової організації за територіальною ознакою (у селах, волостях, повітах) із виборним командним складом, господарсько-судовими органами при частинах, починаючи з полків. Відомо, що від березня 1919 р. до червня 1920 р. судові функції виконувала махновська контррозвідка. 20 жовтня 1919 р. в Олександрівську на 4-му районному з’їзді був проголошений проект Декларації Революційно-повстанської армії України (махновці) про Вільні Ради, в якому зазначалось: «Істинне правосуддя має бути організованим, але живим, вільним, творчим актом гуртожитку. Самооборона населення має бути справою вільної, живої самоорганізації. Тому будь-які змертвілі форми правосуддя, судові установи, революційні трибунали, уложення про кари, поліцейські або міліцейські інститути, надзвичайки, тюрми… — все це має відпасти саме по собі…» Для підтримання дисципліни в армії були запроваджені покарання владою командира за незначні порушення, а за серйозні — «суди честі», коли відкрите зібрання виносило вирок[743]. Історик О. В. Шубін зазначає, що головним судовим органом махновців від 9 липня 1920 р. стала «комісія протимахновських справ» у складі С. Каретнікова, Д. Попова та І. Кузьменка. Комісія виконувала судово-слідчі функції та приймала рішення на підставі опитувань (доносів) мешканців. Якщо дозволяв час, процедура суду була довшою і передбачала спробу загітувати на свій бік полонених червоноармійців і командирів. Такі суди-мітинги з агітацією та виправданням підсудних були рідкісними, але самі виправдання за результатами опитувань населення — доволі типовими[744].

На східноукраїнські території певний час поширювалась юрисдикція заснованого 20 вересня 1918 р. Донського сенату, діяльність якого висвітлює В. В. Раков[745]. Архівні матеріали свідчать і про існування спеціальних органів — судово-слідчих комісій — в армії Денікіна[746].

9.8. Органи судової влади іноземних держав

Дослідження феномену судової влади не буде повним без урахування специфіки українських територій, що de jure входили до складу інших держав або de facto були під контролем іноземних сил.

Функціонування судових органів іноземних держав породжувало чимало правових проблем і колізій, починаючи від правових підстав їхньої діяльності, співвідношення їхньої юрисдикції з юрисдикцією місцевих органів судової влади та завершуючи колізіями застосовуваного ними матеріального та процесуального права з місцевими правовими нормами.

Обсяг цього дослідження не дає змоги зупинитися на цих украй цікавих моментах докладніше, тим більше, що відносно деяких територій такий зріз не буде повним без відповідного розширення хронологічних рамок дослідження. Однак спробуємо принаймні звернути увагу на головні, на нашу думку, особливості функціонування цих судів.

Діяльність органів військового командування держав Четверного союзу досліджує у своїх роботах А. В. Макарчук[747].

За декілька днів після підписання у Брест-Литовську мирного договору між УНР та державами Четверного союзу делегація Центральної Ради звернулася до представників Центральних держав із проханням про надання військової допомоги для боротьби з військовими силами Радянської Росії. У відповідь на «Заклик до німецького народу» берлінське командування висловило готовність надіслати війська до України. 18 грудня 1918 р. перші підрозділи вирушили на допомогу відтісненим зі столиці силам УНР. Невдовзі німецький наступ підтримала союзна Австро-Угорщина.

Відтісняючи малочисленні угруповання радянських військ, армії Німеччини та Австро-Угорщини займали широкі території України, позбавлені адміністративного апарату, який би міг ефективно виконувати свої функції. Однією з основних прогалин у системі центральної влади на місцях був повний судовий вакуум — ситуація в умовах, близьких до бойових, неприпустима. Саме у відповідь на виклик моменту траплялися перші безсистемні випадки застосування військово-польового правосуддя союзників щодо українських громадян[748].

21 березня 1918 р. командувач німецьких військ А. фон Лінзінген видав розпорядження про запровадження на території України законів воєнного часу та смертної кари[749]. Серед учинків, які підлягали покаранню, — невиконання військової присяги, шпигунство, державна зрада, порушення публічного спокою, заклик до повстання тощо[750]. Це розпорядження спричинило поширення юрисдикції німецьких військово-польових судів на всіх мешканців територій, оголошених на воєнному стані.

Констатуючи неоднозначність правових підстав такого акта, з одного боку, і реальну неспроможність української влади здійснювати судові функції у повному обсязі, з іншого, сторони ще деякий час перебували в пошуку хиткої рівноваги. Політика командування військ Четверного союзу щодо впровадження військово-польового судочинства принципово змінилася внаслідок прийняття (із санкції вищого берлінського командування) 23 квітня 1918 р курсу на зміну державного режиму в УHP[751].

Практичним утіленням цього рішення стало підписання 25 квітня 1918 р. наказу № 21 головнокомандувача німецьких військ на Україні генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна. Відповідно до нього німецькі військово-польові суди оголошувалися виключними органами кримінальної юстиції на всій території України, «де тільки перебувають німецькі війська». Наказ містив чотири пункти: 1) виключно особливому німецькому польовому суду підлягають усі вчинки проти громадського порядку, а також кримінальні злочини проти німецьких і союзних військ, як і проти всіх осіб, що до них належать; 2) заборонено будь-яке порушення публічного спокою, до якого також віднесено «вуличні збіговища»; 3) заборонена усна і друкована агітація; 4) констатувалося продовження діяльності українських судових установ у обсягу, що не суперечить першому пункту[752].

Цей акт аргументувався тим, що українські суди були не в змозі підтримувати порядок і захищати життя та майно мирних жителів від постійних нападів озброєних людей. Тому німецьке командування мало перебрати судову владу на себе, тим більше, що значна частина жителів була на боці більшовиків, а останні ніколи не припиняли своєї пропаганди[753].

28 квітня 1918 р. командування Австро-Угорської Східної Армії, штаб якого розміщувався в Одесі, видало аналогічне розпорядження № 3964 про поширення на українських громадян юрисдикції військово-польових судів на всій території перебування військ Австро-Угорщини[754].

Наказ Г. фон Ейхгорна № 21 містив широке формулювання, згідно з яким органам німецької військової юстиції підлягають «всі вчинки проти громадського порядку, а також карні злочини проти німецьких та союзних військ, як і проти всіх осіб, що до них належать»[755]. Таке формулювання дозволяло видавати розпорядження, проголошуючи юрисдикцію німецьких судових інституцій щодо широкого кола протиправних дій, формально не порушуючи наказу Головнокомандування[756].

Так, 7 травня 1918 р. командир І армійського корпусу генерал-лейтенант Менгельбір оголосив мешканцям м. Харкова й околиць про поширення юрисдикції німецьких військово-польових судів, зокрема, на такі види злочинів: підбурювання до заколоту проти німецьких військ, підбурювання до непослуху серед німецьких військовослужбовців, підпал, потоп, вивільнення з-під варти затриманих у справах, що розглядаються військово-польовими судами. Перелічені злочини, в залежності від їхньої тяжкості, каралися смертною карою через розстріл або каторгою від двох років до довічної чи ув’язненням до десяти років[757]. А київський адвокат О. О. Гольденвейзер згадує розгляд німецьким військово-польовим судом справи про спекулятивне підвищення домовласником орендної плати[758].

Австро-угорська сторона від самого початку повела іншу політику, наказом № 3964 чітко встановивши перелік діянь, підлеглих австро-угорській військово-польовій юстиції. Це злочини, об’єктом яких були життя і здоров’я, майнові інтереси військових і цивільних осіб, що належали до Австро-Угорської армії. До юрисдикції австро-угорських судів належали також такі діяння: надання допомоги дезертирам і втікачам; шпигунство та інші дії проти військової влади, до яких, зважаючи на обставини, відносили також володіння і зберігання зброї, вибухівки та амуніції; відкрите порушення суспільного порядку; повстання; злочини, зловмисні дії, спрямовані на виведення з ладу залізниці, телеграфного і телефонного зв’язку та супутньої інфраструктури; пошкодження чужої власності або підпал — якщо такі дії вчиняються у приміщеннях, що використовуються військовим відомством або становлять небезпеку для осіб Імператорської й Королівської об’єднаної армії, — загалом 18 категорій злочинів[759].