Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Специфіка суспільно-політичних умов життя країни зумовлювала відсутність тісного зв’язку між центральними та місцевими органами судової влади. Це також не сприяло налагодженню судової функції на місцях. Серед іншого, представників місцевої судової влади непокоїла відсутність: 1) інструкцій та розпоряджень від національних органів центральної влади, тоді як з Петрограда вони продовжували надходити; 2) безпосередніх комунікацій представників місцевої судової влади з генеральним секретарем, а також 3) горизонтальних комунікацій — наприклад у формі з’їзду представників всіх судових інституцій, ініціювати який мав генеральний секретар[710].

Таким чином, за УЦР на законодавчому рівні було закладено основи нового судоустрою Української Народної Республіки. Втім після гетьманського перевороту багато із цих нововведень було піддано радикальній ревізії.

9.3. Судові реформи 1918 р

29 квітня 1918 р. Законами про тимчасовий державний устрій України Генеральний суд було проголошено вищою судовою інстанцією, а також «вищим охоронителем і захисником закону». Отже, за Генеральним судом було закріплено функцію конституційного нагляду, для реалізації якої за ним же залишено повноваження з оприлюднення законодавчих актів у офіційному виданні.

Всіх генеральних суддів призначав гетьман, що зводило нанівець попередньо проголошені принципи, адже залежні від гетьмана судді навряд чи стали би визнавати неконституційними закони, прийняті ним же. Гетьман також закріпив за собою право «призначення порядкуючого Генерального судді та всіх Генеральних суддів», чим фактично повернув посаду голови Генерального суду.

Закон Про титул, іменем якого твориться суд від 13 травня 1918 р. проголосив, що суд на території Україні твориться іменем «Закону Української держави», відповідно мала змінитися й форма проголошення судових рішень.

З метою реформування та удосконалення судової системи було засновано спеціальну комісію з перегляду законів про генеральні та апеляційні суди. Розглядалося дві альтернативні концепції: утворення вищих установ із судових і адміністративних справ разом або заснування паралельно додаткової касаційної інстанції для адміністративних справ. Другий шлях суперечив принципу єдності касаційної інстанції, прийнятому в більшості держав, тому був відкинутий. 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закони Про утворення Державного сенату[711] та Про судові палати й апеляційні суди[712]. У концепції судової влади, зафіксованій цими законами, чітко простежується повернення від розуміння народу як джерела судової влади, що стало надбанням УЦР, до традиційного для Російської імперії ототожнення глави держави як головного джерела та носія влади, de jure обмеженого Конституцією та законом. Цілком можна погодитися з висновком О. В. Тимощука, що гетьманське реформування системи юстиції в Українській Державі полягало в пристосуванні відповідного царського апарату до зменшеності загальної території його юрисдикції та не торкалося загальних принципів російського судоустрою і судочинства, визначених у другій половині XIX — на початку XX ст.[713]

Гетьман повернув звичні для консервативних кіл назви судових органів часів Російської імперії. Так, місце Генерального суду знову посів Державний сенат, а місце Київського, Харківського та Одеського апеляційних судів — відповідні судові палати. Реформою було змінено і принцип, за яким встановлювалась підсудність, — Полтавський та Лубенський окружні суди належали тепер до Харківської, а Кам’янець-Подільський та Вінницький — до Одеської судової палати.

Для отримання суддівської посади було поновлено освітній ценз і вимоги щодо службового стажу (перебування впродовж певного терміну на певній посаді), нормальні для практики тодішніх конституційних держав.

Важливою складовою судової реформи 1918 р. стала кадрова політика, адже гетьман уважав, що попередній уряд незаконно позбавив посад суддів скасованих суддівських палат, чим порушив принцип незмінюваності суддів.

Перша інстанція продовжувала функціонувати у вигляді окружних судів та мирових судів. Причому, якщо УЦР вдалася до тимчасового відходу від принципу колегіальності[714], то в подібних умовах, за нагальної потреби у налагодженні мирової юстиції, П. П. Скоропадський пожертвував принципом виборності, що докорінно змінювало власне сенс мирової юстиції.

Поряд із тим, постановами від 14 липня 1918 р. уряд П. П. Скоропадського розширив підсудність кримінальних і цивільних справ мировим суддям[715].

Окремою ланкою судової системи був Одеський комерційний суд, діяльність якого впродовж проведення всіх судових реформ було піддано лише незначним коригуванням. Комісія з реформи Комерційного суду в Україні була створена 25 квітня 1918р.; вона складалася з 4-х членів під головуванням В. Д. Гаврика (директора Другого департаменту Секретарства судових справ) із правом залучення фахівців[716], але достовірних відомостей про її діяльність наразі не маємо. Очевидно, після гетьманського перевороту вона не працювала.

Законом Про судові палати й апеляційні суди було змінено структуру та практику оскарження рішень Одеського комерційного суду. Так, якщо вищою апеляційною інстанцією для комерційних судів Російської імперії був Урядуючий сенат (4-й департамент), а перевірці в касаційному порядку рішення комерційних судів як судів фахових не підлягали, то названим законом апеляційною інстанцією для Одеського комерційного суду було визначено Одеську судову палату. Водночас скарги на постанови Одеської судової палати як другої для комерційного суду інстанції, а також скарги на остаточні постанови Одеського комерційного суду передавалися на розгляд Цивільного генерального суду Державного сенату, тобто фактично вводилася касаційна інстанція. Це порушувало головний принцип діяльності комерційних судів, який передбачав мінімізацію втручання держави в їхню діяльність, а тому не здобуло підтримки ні суддів, ані суб’єктів процесу. Очевидно, це був перший крок до введення Одеського комерційного суду до загальної системи судоустрою.

Іншої позиції дотримується дослідник історії комерційних судів В. С. Балух, який зазначає, що Одеський комерційний суд був ліквідований постановою Народного секретаріату УНР 4 січня 1918 року. Але у зв’язку з неодноразовою тоді зміною влади цей суд з перервами проіснував аж до лютого 1920 року[717].

Варто підкреслити, що саме за гетьманського режиму в широких масштабах почалась українізація, зокрема й у сфері судівництва, започаткована УЦР. Результатом активної діяльності Комісії з вироблення української юридичної термінології, заснованої при Міністерстві судових справ, стали переклад Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, матеріали до правничого словника, переклади ділових паперів, що використовувалися в мирових і загальних судових установах тощо[718]. Діяльність цієї комісії досліджував І. Б. Усенко[719].

Широкого застосування набула надзвичайна юстиція. 30 травня гетьман затвердив Закон Про військову підсудність, відповідно до якого за певних підстав компетенція військових судів могла поширюватись на цивільних осіб.

В період Гетьманату засади діяльності військових судів встановлював Закон Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію від 21 червня 1918 р. Всі військові суди поділялися на штабові та вищі[720]. На відміну від аналогічного закону УЦР закріплювалися право оскарження рішень військових судів у касаційному порядку, колегіальний характер розгляду справи та прийняття рішень. Передбачалася й можливість введення виключної підсудності — коли військова юстиція поширювалася на цивільних осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів проти держави, а також інших тяжких суспільно-небезпечних діянь.

В умовах воєнного часу очікуваною була тенденція до посилення репресивної діяльності. Однак загалом погодимося з думкою Н. В. Єфремової, що «в Українській державі потужнішим і чисельнішим залишався апарат “цивільного відомства”»[721].

9.4. Судові реформи 1919–1920 рр