Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Відповідно до Завдань Генерального секретарства в справах судових керівник відомства, за російським зразком, одночасно виконував обов’язки Генерального прокурора. За Гетьманату прокурорські повноваження міністра юстиції лише посилилися. При цьому розділялася діяльність в іпостасях міністра та Генерального прокурора. Так, повноваження вносити пропозицію про початок дисциплінарного провадження щодо когось із сенаторів, або ініціювати загальне зібрання сенату, або здійснювати вищий нагляд за діяльністю прокурорів і заступників прокурорів у Генеральних судах та при загальному зібранні державного сенату міністр юстиції мав як Генеральний прокурор. Водночас вирішення кадрових питань, зокрема підготовку списку кандидатів на посади сенаторів і голів Генеральних судів, який у подальшому ухвалювала Рада міністрів та на підставі якого гетьман призначав суддів, здійснював міністр поза своїми прокурорськими повноваженнями.

Прокуратура фактично становила окрему службу з наглядовими функціями в складі суду, територіально вони розміщувалися разом, і фінансування прокуратури відбувалось у межах фінансування суду.

Закон Про утворення Державного сенату, схвалений гетьманом, встановлював певні механізми, які мали додатково гарантувати незалежність суддів. Так, за посадові злочини сенатори підлягали суду лише за постановою Ради міністрів, затвердженою гетьманом. Також було передбачено ускладнену процедуру звільнення або тимчасового усунення сенаторів Державного сенату з посад — лише в судовому порядку.

У свою чергу президент Державного сенату разом з міністром юстиції мали систематично подавати гетьману «справоздання» за діяльність Державного сенату.

До компетенції судової влади належало оприлюднення законодавчих актів — як і в Російській імперії, де це було обов’язком першого департаменту Урадуючого сенату. Така практика простежується протягом усіх владних режимів — спочатку УЦР віднесла ці повноваження до сфери виконавчої влади, але згодом оцінила справу оприлюднення законів як занадто важливу, щоб доручати її «якомусь органові виконавчому», та передала її Генеральному суду[672]. Гетьман П. П. Скоропадський у Законах про тимчасовий державний устрій залишив оприлюднення законів у компетенції Генерального суду, однак суто технічні проблеми завадили повноцінній реалізації цього положення, і до заснування власної сенатської друкарні закони публікувались разом з іншими документами в загальній державній друкарні.

Загалом функція оприлюднення законів судовими органами не до кінця досліджена. У Російській імперії оприлюднення законів саме Сенатом включало його повноваження вирішувати, які із законів підлягають оприлюдненню, а які ні[673]. За Гетьманату теж передбачалося, що Генеральний суд оголошує закони, пильнуючи «закономірність» їх видання. Втім процедури та правових наслідків виявлення «незакономірних законів» не було, оскільки видання законів судом так і не налагодилося.

Водночас у національних конституційних актах та законопроектах 1917–1921 рр. простежується зв’язок між наявністю судового конституційного контролю та наданням функції оприлюднення законодавчих актів органам судової влади (як правило, судам загальної юрисдикції). Очевидно, така модель створювала реальний механізм реалізації відповідних повноважень. Зауважимо, що йдеться суто про попередній конституційний контроль, коли судова інституція має можливість оцінити відповідні законопроекти на предмет відповідності Конституції ще до того, як вони набули зобов’язувальної сили[674].

9.2. Судові реформи в 1917 — на початку 1918 року

Після Лютневої революції думка про необхідність формування власної судової системи на території України вперше пролунала на Українському правничому з’їзді 13–14 (26–27) червня 1917 р. Її логічним розвитком стало рішення про необхідність відновлення й творення українського права на підставі даних науки, життя та правової свідомості людності, запровадження української мови в судочинстві й нотаріаті, проведення негайної роботи з вироблення української правничої термінології, а також упровадження незалежності судових установ України від російського уряду[675].

На тому самому з’їзді розпочалася його реалізація — було утворено Київський крайовий судовий комітет для забезпечення зв’язків між УЦР і місцевими судовими установами, щоби пильнувати тимчасово по всій Україні судову справу відповідно до директив УЦР[676]. До складу комітету ввійшли Г. Д. Вовкушевський, В. І. Войткевич-Павлович, Ю. Г. Гаєвський, Р. М. Лащенко, Г. В. Лемех (Лемеха), З. Г. Маргуліс, М. І. Радченко, М. С. Ткаченко та А. І. Яковлів.

А 15 червня Комітет УЦР ухвалив рішення про створення Генерального секретаріату із Секретарством справ судових, очолюваним В. В. Садовським. До цього секретарства були віднесені згадані функції крайового судового комітету. Судовий комітет також продовжував діяти. На свої щотижневі засідання він з метою об’єднання зусиль запрошував представників усіх правничих товариств[677].

Те, що перші кроки в розбудові державних інституцій паралельно робили і громадські об’єднання, і державні органи, є цілком зрозумілим та, вочевидь, закономірним. Як слушно зазначає В. Ф. Верстюк, «початку революції відповідають слабкі системи влади. Не маючи достатньої легітимності та сили, вони змушені спиратися на низові органи самоврядування, політичні партії, інші представництва народовладдя (з’їзди, громадські організації)»[678].

Державна та громадська діяльність на цьому етапі ще не була остаточно розділена. Державні інституції остаточно не сформувалися, чимало функцій і повноважень, традиційно віднесених до компетенції держави, ніби провисали у повітрі. Крім того, державна та громадська діяльність були тісно пов’язані через власний персональний склад.

В умовах, коли через компроміс із Тимчасовим урядом Генеральний секретаріат став його крайовим органом в українських губерніях, центральна російська влада в Тимчасовій інструкції Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні від 4 серпня 1917 р. вже не згадувала Генеральне секретарство судових справ, уважаючи організацію судівництва справою загальнодержавною, а не крайовою. Проте архівні матеріали свідчать, що повністю діяльність цього секретарства не згорталася. Взагалі, як переконливо доводить О. М. Мироненко, УЦР, не відкидаючи Інструкцію Тимчасового уряду, більше керувалася власним Статутом[679].

Так, одразу після Жовтневої революції — 30 жовтня 1917 р. — була прийнята постанова УЦР — знову поповнити Генеральний секретаріат генеральним комісаром (секретарем) справ судових. Наступного дня УЦР, усупереч попереднім домовленостям з Тимчасовим урядом, видала ще одну постанову — «про поширення влади Генерального секретаріату на всю територію України, обмежену інструкцією російського уряду від 4.08.1917 р.» Тепер підвладна Генеральному секретаріату територія охоплювала «всю відмежовану територію України…, а саме Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, Материкову Таврію, Холмщину і частину Курщини та Вороніжчини». Юридичною підставою цього кроку стала «воля трудящого народу, висловлена в чисельних постановах селянських національних та загально-територіальних, губерніальних та повітових з’їздів різних політичних та громадських організацій відмежованих частин України».

У IV Універсалі Секретарство судових справ було перейменовано на Народне міністерство судових справ, або Міністерство юстиції (назви вживалися як синоніми). Відповідну міністерську посаду обіймав М. С. Ткаченко, а від 25 березня 1918 р. і до гетьманського перевороту — С. П. Шелухин.

Головним змістом діяльності секретарства (міністерства) були підготовка судової реформи, контроль за її втіленням та координація судової влади на місцях відповідно до нового законодавства про судоустрій. Отже, ті реформи, про які йтиметься далі, здебільшого є напрацюванням саме Секретарства (Міністерства) судових справ.

Загальні засади функціонування судової системи проголосив III Універсал УЦР 1 (20) листопада 1917р.: «Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідальний духові народу». Цей принцип згодом відобразився у формулі проголошення судових рішень, ухваленій УЦР 10 (23) листопада 1917 р.: «Суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки»[680]. Щоправда, не всі суди на місцях сприйняли такі новації — ще у грудні деякі продовжували проголошувати рішення «по указу Временного правительства». Тоді секретарство вдалося до простого та ефективного методу, зазначаючи, що такі установи «викреслюють себе з числа тих установ, які мають право одержувати утримання з державної скарбниці»[681].

Вже після повернення до Києва в березні 1918 р. міністерство активніше зайнялося українізацією судівництва. 1 березня було видано циркуляр № 2 про мову, який зобов’язував суди «в 7-денний строк усунуть вивіски, написи, оповіщення і т. п. російською мовою і замінити українською; так само на бланках, штемпелях, печатях, діловодних книгах замінити російську українською; приступити до вивчення української мови; вивісити на виднім місці 4-й Універсал під склом та герб УНР на синьо-жовтому полі. Оповіщення російської влади зняти і змінити на розпорядження влади української»[682].

22 квітня 1918 р. міністр судових справ С. П. Шелухин так схарактеризував ситуацію, що склалась у цій сфері: «Досвід показав, що освічені великороси, які того хотіли, в 3 місяці так навчилися українській мові, що тепер володіють майже добре як словом, так і на письмі. В Вінницькому Суді вже складають українською мовою опреділення, доклади та інші папери. В Генеральнім і Київськім Апеляційнім Судах все ведеться українською мовою, починаючи од засідань, вироків, вирішень і т. д. і кінчаючи канцелярським діловодством»[683].