Розділ 9 Судова влада в добу української революції 1917–1921 рр

Українські громадяни, підозрювані у вчиненні перелічених дій, підлягали австро-угорському польовому суду. Інші правопорушення підлягали судам загальної та військової юрисдикції Української Держави. Згідно з пізнішим роз’ясненням військово-польові суди союзників розглядали також злочини, що зачіпали інтереси союзних армій хоча б опосередковано, як, наприклад, підбурювання до повстання або непослуху Уряду Української Держави чи її законам[760].

Військово-польові суди існували при штабах корпусів, дивізій та окремих частин експедиційного корпусу. Організація діяльності конкретного військово-польового суду належала до компетенції офіцера, який керував тією чи іншою військовою частиною. Саме він призначав склад суду, окремо ad hoc у кожній конкретній справі. Відтак постійного складу судового органу не було. Кваліфікаційні вимоги до претендентів на суддівські посади були лояльними, юридичного фаху не вимагалося.

У процесі судового розгляду головував судовий офіцер (Gerichtsoffizier). Ця посада була постійною та існувала при кожному штабі чи комендатурі. До компетенції судового офіцера належали підготовка справи, проведення слідства, прокурорські обов’язки та нагляд за виконанням покарань.

Офіцер, який командував військовою частиною, що при ній діяв суд, мав необмежені права щодо затвердження або зміни вже винесених судових рішень. Він же ухвалював рішення про допуск до слухань представників обвинуваченого, притягнення до суду, призначення засідань тощо[761].

Розглядаючи справи, суд не надто обтяжував себе формальностями й необхідністю дотримуватися букви закону. Судді могли на свій розсуд посилювати чи, навпаки, послаблювати покарання за кожне конкретне діяння порівняно із санкціями, передбаченими Військово-кримінальним кодексом. Процесуальні норми теж мали необов’язковий характер. Широковідомим є факт, що під час розгляду справи про викрадення А. Ю. Доброго викликаний як свідок колишній Голова РНМ В. О. Голубович через надані ним свідчення негайно був оголошений підсудним й одразу засуджений до двох років ув’язнення[762].

Поширення юрисдикції військово-польових судів на українських громадян у період перебування на території України армій Четверного союзу потребує виваженої оцінки. Прагнення німецького та австро-угорського командування вберегти особовий склад і майно експедиційного корпусу від злочинних зазіхань з боку політичних інсургентів і кримінальних злочинців обмежувалося формально «дружнім» статусом німецьких та австро-угорських військ в Україні. Міжнародно-правові норми забороняли поширювати юрисдикцію військово-польових судів на місцеве населення, однак неспроможність влади УНР налагодити та підтримувати елементарний правопорядок у країні підштовхувала військове командування до рішучих дій. Практично не викликало дискусії питання про підсудність комбатантів і некомбатантів союзницьких армій власним військово-польовим судам, питання про їхню відповідальність перед українськими судами влада УНР (а згодом — і Української Держави) навіть не ставила.

Згода П. П. Скоропадського на передавання у відання військово-польових судів експедиційного корпусу всіх кримінальних справ, пов’язаних із замахами на життя вояків і майно союзних армій, стала, з одного боку, передумовою визнання режиму Гетьманату зі сторони Берліна та Відня, з другого — підставою для легалізації поширення юрисдикції цих судів на місцеве українське населення, оскільки таке передбачалося нормами чинного на поч. XX ст. міжнародного права.

На нашу думку, було би помилкою говорити про якусь насильницьку узурпацію судових функцій в Україні командуванням експедиційного корпусу та його представниками на місцях. У такій «узурпації» була більшою чи меншою мірою заінтересована й сама українська влада, оскільки це сприяло оздоровленню загальної кримінальної ситуації в країні, а також ефективності боротьби з комуністично-анархічними течіями. Це той національний інтерес, яким варто було поступитися заради досягнення спокою й порядку в країні.

16 травня 1919 р. до Луцька вступили польські підрозділи, й невдовзі польське командування припинило діяльність Луцького окружного суду, натомість запровадило польський військово-польовий суд. За свідченням надвищого судді К. М. Ященка з його доповіді від 1 жовтня 1919р., вже за місяць прибули презес польського окружного суду і прокурор, прийняли за описом всі справи та майно. Реорганізацію судової гілки влади в регіоні здійснював Генеральний Комісар Східних Земель.

19 вересня було відкрито польський окружний суд у складі 4 відділів: 2 кримінальних і 2 цивільних. Із них один провадив свою діяльність польською, інші — українською мовою. З’їзд мирових судів було скасовано, і суд став І інстанцією для розгляду політичних, кримінальних і цивільних справ і II інстанцією (апеляційним) для мирових судів на території Луцького, Горохівського, Ковельського, Володимирського, Ровенського, Кременецького, Любомльського, Камінь-Каширського і Дубенського повітів. Апеляційною інстанцією було визначено Віленський апеляційний суд або Апеляційний Суд Східних земель, аз 1921 року в зв’язку з його ліквідацією — Апеляційний суд у Любліні; касаційною інстанцією був Найвищий суд у Варшаві.

Новоутворені відділи мали провадити свою діяльність уже польською мовою, російська вважалась іноземною. Влада всіляко сприяла переведенню судочинства на польську мову — відкрито курси польської мови, впродовж півроку Уложение о наказаниях та Устав уголовного судопроизводства було перекладено та видано польською.

Польська влада вживала всіх заходів для переходу членів Луцького суду окружними суддями до польського судового органу. Колишнього голову Луцького окружного суду чотири рази запрошували прийняти посаду заступника голови польського суду, однак він відмовився. То був не одиничний випадок — всі працівники Луцького окружного суду перебували в дуже тяжкому становищі, але не йшли на службу до польського суду. Однак у відповідь на своє звернення до національних державних органів вони дістали пораду Українського комітету у Варшаві «йти на службу до поляків, щоб українське населення не залишилось без допомоги»[763].

Органами надзвичайної юстиції стали «доразові» («доразні», «наглі») — негайні суди, запроваджені Польською ліквідаційною комісією на території Галичини (розпорядження № 701 від 27 листопада 1918р.) для таких злочинів: убивство, грабунок, підпал і «публічне насильство», тобто злісне пошкодження чужої власності. Майже таке саме розпорядження (перелік злочинів не включав публічне насильство) для округу апеляційного суду у Львові видав Тимчасовий комітет, правлячий у Львові (розпорядження № 18/пр[езидія] від 21 грудня 1918 р.).

Для уніфікації цих нормативних актів міністр внутрішніх справ у Варшаві разом з міністром справедливості видали розпорядження № 47866 від 14 травня 1919 р. про запровадження в округах апеляційних судів у Кракові та Львові доразових судів для таких злочинів: убивство, грабунок, підпал і публічне насильство. За названі злочини передбачалася смертна кара[764].

На підставі наказу № 5223 головного командування військ Польських від 26 червня 1920 р. надзвичайна юстиція поширилась і на цивільне населення Західної Волині. Винні у вчиненні передбачених наказом злочинів карались із застосуванням судочинства воєнного часу і найвищої міри покарання — смертної кари через розстріл.

У деяких населених пунктах при відділах польської поліції було відкрито «бюро порад», які мали сприяти довірі населення до влади. Їхня діяльність була спрямована «на правильне оформлення заяв, прохань чи іншого роду документації до різних інституцій та установ, а також і в суд; надавати юридичні поради і пояснення та іншу допомогу усім, хто її потребує»[765].

Згідно з розпорядженням Генерального комісара Східних Земель від 20 березня 1920 р. кожна заінтересована в провадженні справи сторона впродовж трьох років із дня оголошення зазначеного розпорядження мала право відновити розгляд своєї справи.

Непроста ситуація склалась і на українських територіях, що перебували в 1918–1940 рр. у складі Румунії.

Найвищою апеляційною інстанцією для Буковини до 1918 р. була апеляційна палата у Львові. Однак після введення румунських військ до Чернівців зв’язки з нею перервалися, що майже паралізувало судову діяльність на цих територіях.

Так, 9 квітня 1918 р. Румунський уряд видав наказ про возз’єднання Бессарабії з Румунією, а 19 грудня 1918р. — наказ про возз’єднання Буковини з Румунією. Одночасно видано накази про організацію відповідних провінцій. У Раді міністрів Румунії було запроваджено посаду безпортфельного міністра, відповідального перед буковинською адміністрацією за внутрішні справи, юстицію, фінанси тощо.