Розділ «2. Регіональні, трансрегіональні та субрегіональні формування в політиці України»

Отже, європейський напрям зовнішньої політики України – один із шляхів модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, можливості виходу на внутрішній ринок ЄС. Євроінтеграція є основним і незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України, що закріплено Законом України „Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” (20 липня 2010 р. набув чинності). У ст. 11 документа йдеться про забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі[2]. Намагання України бути визнаною європейською державою спирається на спільне із європейським світом розуміння і бачення суспільних цінностей. Україні при цьому належить законодавчо адаптуватися до права ЄС, яке не зводиться лише до законодавства Спільноти, а охоплює загальні принципи, цінності і правову культуру.

Північноатлантичний Альянс (НАТО)

За досить короткий проміжок часу припинилася холодна війна; виникли нові незалежні держави; об'єдналася Німеччина; відбулася денонсація Варшавського Договору, який являв собою військову організацію колишніх соціалістичних країн; виведено радянські війська з країн ЦСЄ тощо. Усі ці зрушення й події було закріплено в новій концепції НАТО (Брюссельська декларація 30 травня 1989 р.), згідно якої підвищувалася відповідальність Альянсу за стабільність у європейському регіоні. За Лондонською декларацією (липень 1990 р.) Альянс залишився оборонним союзом, але більша увага приділялася політичному аспекту його діяльності. Римська декларація (листопад 1991 р.), відома як декларація миру і співробітництва, закріпила концепцію створення системи європейської безпеки кількома структурами – ЄС, НАТО, ОБСЄ, Радою Європи. Стратегічну концепцію НАТО становлять три постулати: діалог, співробітництво, оборонна здатність. Стати членом НАТО досить не просто. Для цього необхідно не тільки поділяти основні демократичні цінності, а й відповідним чином реформувати суспільство та економіку, реорганізувати армію; слід пройти кілька сходинок розвитку, набути членства й досвіду у низці системних структур Альянсу тощо.

Українська позиція щодо проблеми створення нової архітектури європейської безпеки полягає у єдності всіх країн регіону та міжнародних безпекових структур. В її основу можна покласти модель загальної і всеосяжної безпеки для Європи XXI ст. Нові шляхи для подальшого динамічного розвитку відносин між Україною та Альянсом від реформування збройних сил до питань взаємодії в екологічних надзвичайних ситуаціях відкрила Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО (9 липня 1997 р., м. Мадрид). У документі йдеться про підтримку демократичного розвитку та економічного процвітання України, а також право України звертатися до НАТО по допомогу в разі, якщо політична незалежність та безпека країни опиняться під загрозою. Найуспішнішими напрямами співпраці, окресленими в Хартії, розглядаються співпраця в управлінні кризовими ситуаціями, участь військових контингентів України в миротворчих операціях Альянсу під проводом ООН і ОБСЄ.

Запропоновану НАТО програму Партнерство заради миру (ПЗМ) – пропозиції поглибити та інтенсифікувати зв'язки з країнами Європи шляхом практичного співробітництва – Україна сприйняла як перспективну ініціативу, спрямовану на зміцнення стабільності й безпеки в Європі, розширення відносин Альянсу з країнами ЦСЄ та іншими країнами ОБСЄ. 8 лютого 1994 р. Україна підписала Рамковий документ про ПЗМ, у 1995 р. узгодила індивідуальну програму партнерства з НАТО, яка була розрахована на два роки й містила близько 50 різних заходів. Позитивним моментом у ПЗМ є те, що вона не єдина для всіх країн, а дає можливість кожному з партнерів розвивати взаємовідносини з НАТО відповідно до своїх інтересів і можливостей. Важливий складник ПЗМ – спільна діяльність з підтримання миру в Європі під егідою ООН чи ОБСЄ. Програма ПЗМ надає особливі преференції, такі як забезпечення національної безпеки; реформування політичної та економічної сфери; обмеження військового потенціалу; оснащення національних армій тощо.

У межах програми Україні надано допомогу в оснащенні спільного українсько-польського батальйону та окремого українського миротворчого батальйону сучасними засобами зв'язку та управління; налагоджено функціонування центру координації співробітництва; надано допомогу в ліквідації ракет СС-24 та стратегічних бомбардувальників. З фонду спільної програми зменшення загрози, створеного 1995 р., надано кошти на проведення військових навчань за участю українських підрозділів: „Щит миру – 95” поблизу Львова; „Східний сусід”; навчання морських десантних сил у Криму „Морський вітер-98, ...2006, ...2007”; навчань „Осінні союзники”, „Кооператив-партнер” поблизу Одеси, „Козацький степ-97” тощо. Важливим напрямом посилення оперативної ролі ПЗМ є визначення і підтримання в готовості сил, необхідних для участі в багатонаціональних об'єднаннях тактичних сил Альянсу (БООТС). Участь України в БООТС передбачає визначення кількісного і технічного складу Збройних Сил України, які б могли бути задіяні в миротворчих операціях, та їх підготовку. Логічним продовженням ПЗМ стала Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору на 2001– 2004 pp., затверджена Указом Президента від 27 січня 2001 р., якою визначено сфери, цілі та напрями співробітництва, а також механізм реалізації, координації і контролю за виконанням відповідних заходів.

Український парламент виробив законодавчу базу щодо участі держави в миротворчих операціях, основу якої становлять Закон України „Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” від 03 квітня 1999 р. та Закон України „Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав ” від 02 березня 2000 р. У документах визначається порядок, умови направлення підрозділів ЗСУ до інших держав, умови їх перебування на іноземній території, принципи формування, організації та підготовки зазначених підрозділів, гарантії соціального захисту військового складу й цивільного персоналу та членів їхніх сімей. Згідно з законом, рішення про направлення підрозділів ЗСУ приймає Президент України.

Внаслідок розширення НАТО Україна опинилася в особливій геополітичній ситуації: на західних кордонах розташовані нові учасники Альянсу, а на східних – учасники ОДКБ, і це виводить Україну в особливий об'єкт міжнародної уваги, у ключову країну для європейської безпеки.

Відносини з Альянсом поступово розбудовуються відповідно згаданим Хартії про особливе партнерство України-НАТО, ПЗМ, а також Плану дій Україна–НАТО, що містить спільно погоджені принципи і цілі, і на основі якого розробляються щорічні Цільові плани (ЦП), які містять конкретні внутрішні заходи України та відповідні спільні заходи Україна–НАТО. Так, План дій Україна – НАТО на 2003 р. передбачав підготовку законопроектів про внесення змін до текстів Законів України „Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських керівників” і „Про вибори народних депутатів України”; про сприяння за рекомендаціями ОБСЄ вільним і чесним виборам відповідно до законодавства; удосконалення роботи і реформування Центральної виборчої комісії з урахуванням рекомендацій ОБСЄ; здійснення заходів щодо поліпшення ситуації в сфері свободи слова і преси та сприяння розширенню кола власників ЗМІ; зміцнення повноважень і незалежності судів; здійснення заходів щодо прийняття адміністративно-процесуального кодексу України, інших законів України з метою забезпечення належного функціонування судової системи; сприяння постійному розвитку і зміцненню громадянського суспільства, забезпеченню верховенства права, захисту основних прав людини і громадянських свобод тощо. 25 березня 2004 р. було затверджено Цільовий план Україна–НАТО на 2004 р., яким було охоплено найважливіші сфери життєдіяльності держави. У жовтні 2004 р. в Брюсселі відбулося чергове засідання Політичного комітету НАТО з Україною, на якому обговорювався проект Цільового плану на 2005 р. У межах плану – близько 260 заходів, що охоплювали практично всі найважливіші сфери життєдіяльності суспільства. Україна активно долучилася до співробітництва з НАТО: приєдналася до коаліції з роззброєння Іраку; запропонувала країнам Альянсу використовувати український літак АН-124 „Руслан” для військово-транспортних перевезень тощо. Розбудова відносин з Альянсом зумовлена положеннями ст. 18 Конституції України, яка передбачає, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Особливістю розвитку відносин між Україною і НАТО, яка впливає на рівень партнерства, став новий формат розширеного співробітництва Російської Федерації з НАТО за формулою „19+1”. Україна займає виважену позицію щодо перспектив взаємодії Росії з Альянсом, розуміючи, що розбудова стабільної системи європейської та міжнародної безпеки неможлива без належної участі Росії. Водночас тенденція зближення позицій Росії та НАТО в питаннях боротьби з новими викликами та загрозами третього тисячоліття може сприяти перспективам України у реалізації завдань з інтеграції в європейські структури.

Поза двосторонніми заходами українські представники беруть участь у роботі Форуму з безпеки Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), перший із яких відбувся 24–25 травня 2005 р. в м. Оре (Швеція). Нинішня співпраця з НАТО сконцентрована на таких основних напрямах: участь у миротворчих операціях; розширення масштабу навчань НАТО/ПЗМ з урахуванням усіх нових місій Альянсу, зокрема операції з підтримання миру; участь у плануванні та проведенні операції Багатонаціональних об'єднаних тактичних сил; розширення регіональної співпраці в контексті Партнерства заради миру. Українські військові беруть участь у підготовці і проведенні антитерористичної операції НАТО „Активні зусилля” на Середземному морі, яка полягає у патрулюванні кораблями країн НАТО Середземного моря для контролю вантажних перевезень з метою виявлення і запобігання терористичній діяльності; в операції НАТО по боротьбі з піратством „Альянс- Щит”; у залученні нашої держави до міжнародних зусиль з мирного врегулювання ситуації в Афганістані.

Позиція України щодо співпраці з Альянсом полягає в тому, що міжнародне право дає змогу будь-якій країні обирати форми й засоби свого захисту. Україна враховує інтереси національної безпеки інших держав відповідно до неподільності міжнародного миру й безпеки. Водночас українська держава не хотіла б бути кордоном, так званою сірою зоною нового розмежування в Європі й домагається гарантій того, щоб арсенали зброї не розташовувались на території членів Альянсу.

11 січня 2008 р. Президент, Прем'єр-міністр та Голова Верховної Ради України підписали лист на ім'я Генерального секретаря НАТО з проханням розглянути питання про можливе надання Україні Плану дій з набуття членства (ПДЧ) на саміті Північноатлантичного альянсу в квітні 2008 р. в Бухаресті. Але країни Альянсу поки що не готові запросити Україну приєднатися до Плану дій щодо членства. Не готова до цього рішення і Україна. За розпорядженнями Президента України згадані вище положення про посування України до НАТО було скасовано.

На порядку денному 2014 року постало питання про захист нашої держави. 1 таким захистом, на переконання української влади, може бути участь в програмах, співробітництво і врешті членство в Північноатлантичному Альянсі, який не тільки допомагає своїм учасникам, а й захищає їх.

Головними викликами для Альянсу стали дії Росії проти України. Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг підкреслив, що Росія дестабілізує ситуацію в Україні і порушує міжнародне право. Криза в Україні, що викликана російським втручанням, є основним викликом для північноатлантичної безпеки. Водночас, натовських солдатів на території України не буде. Разом з тим, за заявою Спецпредставника генсека НАТО, при подальшому військовому вторгненні в Україну з боку Росії "жорсткої військової підтримки" з боку НАТО не буде. Генеральний секретар НАТО натомість закликав Росію зупинити підтримку сепаратистів на сході України. „Ми підтримуємо незалежну, суверенну і стабільну Україну. Кожна європейська країна має вільно обирати свій шлях", – підкреслив Столтенберг[1]. Таким чином, Україні необхідно розраховувати на власні збройні сили.

ЦЄФТА – Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі (СЕРГА – Central European Free Trade Association), угода про створення якої була укладена 21 грудня 1992 р. у м. Кракові (Польша) урядами Польщі, Угорщини, тодішньої Чехо-Словаччини. Угода передбачала створення зони вільної торгівлі між країнами-учасницями з поступовим скасуванням митних бар'єрів до 2002 р. ЦЄФТА не має власної організаційної структури. У її межах раз на рік проводяться зустрічі керівників урядів, а також міністрів зовнішньоекономічних зв'язків та сільського господарства. У 1995 р. до асоціації приєдналася

Словенія, пізніше – Румунія, Болгарія та країни Балтії, які виконали вимоги до країн-кандидатів. Одним із досягнень просування України обраним шляхом інтеграції було укладання з усіма країнами Центральноєвропейського регіону двосторонніх угод про торговельно- економічне співробітництво, взаємне сприяння та захист інвестицій, з Польщею – про регіональне співробітництво; створено міжурядові комісії з Болгарією, Польщею, Румунією, Угорщиною. На початку нового тисячоліття відбулося суттєве збільшення товарообороту України з країнами ЦЄФТА. Договірно-правова основа дає підстави інтенсифікувати переговорний процес з учасниками об'єднання. Водночас набуття країнами членства в ЄС накладає на них певні вимоги та обмеження, правила поведінки, за якими вони мають здійснювати зовнішню торговельно-економічну діяльність.

Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) (СЕІ – Central European Initiative) була утворена 1989 р. у м. Будапешті під назвою „Квадрагонале” (тобто четвірка) групою держав Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою розвитку багатостороннього співробітництва у політичній, соціально-економічній сферах і зміцнення стабільності й безпеки в регіоні. Об'єднання було покликане також підготувати держави до членства в Європейському Союзі. Після вступу до ЦЄІ нових учасників, а саме Чехословаччини (1990 р.) та Польщі (1991 р.) змінювалась і назва організації – „Пентагонале” (п'ятірка) та „Гекса- гонале” (шістка). Сучасну назву об'єднання дістало 1992 р. після подальшого розширення: вступу Боснії і Герцеговини, Словенії та Хорватії. У 1993 р. до ЦЄІ приєдналися Македонія і на нових засадах Чехія та Словаччина. У 1996 р. організація розширилася за рахунок вступу Албанії, Білорусі, Болгарії, Румунії, України і Молдови. У 2000 р. до ЦЄІ приєдналась оновлена Югославія (СРЮ). Створено структурні органи ЦЄІ: Парламентську Асамблею, Виконавчий Секретаріат, Проектний Секретаріат, Комітет національних координаторів (КНК). ЦЄІ зосереджує діяльність на розвитку доволі широкого кола питань регіонального співробітництва: в енергетиці, транспорті, сільському господарстві, гуманітарній сфері, у питаннях цивільного захисту, боротьби з організованою злочинністю, розвитку людських ресурсів і освіти, молодіжної політики, засобів масової інформації, міграції, національних меншин, відбудови Боснії і Герцеговини та Хорватії, науки і технологій, малих і середніх підприємств, туризму, транскордонного співробітництва. У рамках ЦЄІ створено 18 робочих груп, розробляються понад 100 проектів в окремих галузях, зокрема сумісні з ЄС програми.

Україна співробітничає з ЦЄІ з 1989 р., а набула членства за підтримки Польщі у червні 1996 р. Нині держава бере участь у погодженні і здійсненні більшості програм та проектів, одним з яких було спорудження залізничної магістралі Трієст–Будапешт–Київ–Москва. Значну увагу Україна приділяє участі у Робочих групах ЦЄІ, зокрема в контексті головування в Робочій групі з питань енергетики. Україна розглядає ЦЄІ як важливий механізм інтеграції до європейського економічного і політичного простору, для зміцнення стабільності в регіоні та добросусідських відносин між країнами-учасниками Ініціативи.

Одним із напрямів міжнародної співпраці України є її участь у розбудові єврорегіонів. Єврорегіон Буг (створений 29 вересня 1995 р.) об'єднав чотири воєводства Республіки Польща – Люблінське, Хелмське, Замосцьке, Тарнобжецьке та Волинську область України. 15 травня 1998 р. до Єврорегіону Буг приєдналися Бялоподляське воєводство (Польща) та Брестська область (Білорусь). Метою об'єднання є розвиток двостороннього прикордонного (транскордонного) співробітництва. У межах єврорегіону реалізуються проекти з утворення спеціальної екологічної зони, центру комерційної інформації, розбудови кордонних переходів. Ці елементи формують своєрідний регіональний екологічний комплекс. Учасники об'єднання реалізовували програму „Чистий Буг” (1995 р.) з будівництва та реконструкції очисних споруд, створення природо-заповідних територій, контролю за переміщенням екологічно небезпечних вантажів, за об'єктами фауни і флори, дотримання чинного природоохоронного законодавства та ін. Поза згаданими проектами співпраці в єврорегіоні є спільна експлуатація родовищ корисних копалин (вугілля й сірка), розвиток транспортної інфраструктури на лініях Берлін–Москва і Варшава–Київ, телекомунікаційної інфраструктури тощо.