Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

5.1. Дипломатична діяльність Івана Виговського та Юрія Хмельницького

Ще за життя Б. Хмельницького — у квітні 1657 р. на старшинській раді в Чигирині — його сина Юрія було обрано наступником на гетьманстві. Однак після смерті старого гетьмана стало очевидним, що, незважаючи на повагу до нього усього козацтва, його син не відповідає вимогам державного діяча бодай з огляду на юний вік — 16 років. Зрештою, його особисті якості також залишали бажати кращого. Тому вже через неповний місяць "гетьманування" Юрій Хмельницький на закритій старшинській раді заявив про неготовність брати на себе тягар управління державою. Рада вирішила, що до повноліття Юрія влада має перейти до рук особи, найбільш наближеної до покійного гетьмана, — колишнього генерального писаря Івана Виговського. Це рішення також підтвердила та розширена Рада 26 серпня 1657 р. Попередня посада (на кшталт "канцлера" в західних країнах), на якій він перебував від 1650 р., робила його другою особою після гетьмана і давала доступ до всіх державних таємниць*44. У скрутному становищі, в якому опинилася козацька Україна у той час, це був оптимальний вибір. І. Виговський, зберігаючи усі попередні міжнародні зв'язки, виявився продовжувачем зовнішньополітичної лінії Б. Хмельницького. Так, ще під час короткотривалого гетьманства Юрія Хмельницького, І. Виговський запевнив се- мигородського посла Ф. Шебеші, що союз із Семигороддям буде збережений, обіцяючи допомогти князю Юрію II Ракоці втриматися при владі, і навіть після його князювання союз буде чинним щодо його наступників. І. Виговський не поспішав розривати відносини з Московією, з якою підтримував тісні зв'язки ще в часи свого перебування на посаді генерального писаря. На початку вересня І. Виговський обіцяв Туреччині, що будуть припинені морські походи козаків на турецькі володіння, проте заявляв про готовність боронитися від татарських нападів. Невдоволеними, однак, у цій ситуації залишилися запорожці, для яких морські походи були засобом для існування. Січовики непокоїлися також політикою українсько- татарського зближення, котру провадив новий гетьман.

*44: {Генеральна канцелярія, на чолі котрої стояв генеральний писар, передусім займалася зовнішньою політикою та приблизно відповідала сучасному міністерству закордонних справ, однак у ті бурхливі часи її значення було значно більшим, порівняно зі згаданим відомством.}

Натомість стосунки з Польщею видавалися геть не ідилічно, всупереч усталеному згодом погляду на І. Виговського як на пропольського політика. Польського посланця С. Беньовського, котрий прибув до козаків з метою розсварити їх з Московією, прийняли прохолодно і затримали на тривалий час (що було поганою ознакою для посла). Єдине, чого вдалося досягнути С. Беньовському, — це продовжити перемир'я до 21 квітня 1658 р. У той час кордон між Польщею та Україною був розділений нейтральною зоною — між річками Случ (з боку козаків) та Горинь (з боку поляків), однак обидві сторони порушували ці лінії та діяли на території нейтральної зони.

Від початку правління І. Виговського на зовнішню політику козацької держави впливали внутрішні події, за якими стояли опозиційні гетьману сили (на відміну від часів Б. Хмельницького, авторитет якого тримав опозицію в покорі). Першою прикрістю став так званий "бунт Григорія Лісницького". Цей миргородський полковник сам претендував на гетьманство, оскільки на час смерті Б. Хмельницького він був наказним гетьманом і не хотів потім віддавати клейноди навіть Ю. Хмельницькому. Врешті у вересні Г. Лісницький почав поширювати фальшиві "царські статті", які передбачали обмеження воль- ностей українського народу — зменшення козацького реєстру (власне козаки мали б перебувати лише на Запоріжжі), переведення нереєстровців у звичайне підданство, поставлення в Україні царських воєвод, утримання московського війська тощо. Поза тим, побутувало твердження, що присяга Москві була чинною лише за життя Б. Хмельницького, а з його смертю ставала неактуальною. Це все нагнітало антимосковські настрої, до того ж гетьманський уряд також сприймав згадані фальшивки за автентичні статті. Справжніми їх вважав і польський дипломат С. Беньовський.

Є припущення, що автором цих статей був видатний політик Юрій Немирич, колишній противник повстання Б. Хмельницького, котрий згодом змінив свої політичні погляди, прослуживши кілька років у Швеції та приєднавшись до козаків під час відступу А. Ждановича на Україну. Ю. Немирич здобув першокласну освіту (закінчив социніанську академію в Ракові та провчився в університетах Амстердама, Лейдена, Оксфорда, Кембриджа, був автором кількох трактатів на різну тематику латинською мовою) і, маючи дещо авантюристичний характер, цілком міг сфабрикувати згадані царські статті.

Ці фальшивки стали однією з причин скликання у жовтні 1667 р. загальновійськової ради у Корсуні. Формально на ній розглядали справу гетьманства І. Виговського, котрий прагнув легітимізувати своє обрання через винесення цього питання на розгляд широкого загалу. Однак на раді жваво обговорювали і згадані "царські статті", а І. Виговський поставив у пряму залежність від цих пунктів своє подальше гетьманування — на буцімто запропонованих царем умовах він не погоджувався продовжувати своє правління, склав клейноди і навіть вирішив покинути раду, але військо його затримало і просило залишитися гетьманом. А "царські статті" розкритикували як порушення попередніх українсько-російських домовленостей. На раді запанували неприхильні щодо Москви настрої, критики зазнали пункти про спробу скорочення реєстру, про призначення московських воєвод до міст, а також наголошувалося на небажанні передання булави Юрію Хмельницькому. Тому вирішено було відправити до Москви посла, котрий повинен був з'ясувати, чи цар справді вирішив змінити свою політику щодо України. Якщо так, то царю варто було заявити, що козаки самі про себе зможуть подбати і без царської протекції.

Окрім того, Корсунська рада відбувалася за участю іноземних послів — від Швеції, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Валахії та Молдавії. 5 (15) жовтня 1657 р. було прийнято рішення про укладення військового союзу зі Швецією, який отримав у літературі назву "Корсунської угоди". Гетьман доручив Юрію Немиричу, Іванові Ковалевському й Іванові Во- гуну укласти договір зі шведським послом Густавом Лілієнкро- ною. Вироблений і представлений наступного дня (6(16) жовтня) договір передбачав взаємодопомогу, передусім у військовій сфері, інформування про ворожі заходи третіх сторін, заборонялися сепаратні переговори з ворогами однієї зі сторін. Деталі договору відкладали на майбутнє, оскільки шведський посол не знав думки свого короля щодо гетьманських пропозицій. А останні подавалися у вигляді окремих "Договірних пунктів", які передбачали наступальний характер військового союзу (виняток — Московія, проти якої козаки відмовлялися підняти зброю). Попри те, що у договірній частині згадувалося про "тісний союз" із царем, у "Договірних пунктах" наголошувалося, що шведський король повинен визнати Військо Запорозьке за вільний і нікому непідлеглий народ, погодитися, що кордони козацької держави сягатимуть не лише до Вісли, а й до кордонів Прусії, а в Білоруських землях за козаками мали залишитися Берестейське і Новогрудське воєводства. Мир Швеції з Польщею мав відбутися лише за умови визнання останньою незалежності та кордонів Війська Запорозького. Ці пункти Г. Лілієнкрона мав подати на конфірмацію Карлу X Густаву (однак послові вдалося потрапити до Швеції щойно у квітні 1658 р.). Цікаво, що по дорозі він надіслав на випередження реляції до короля, в яких повідомляв, що гетьман готовий надати на допомогу шведському королю 40 тис. козаків, а наразі відправив лише 20 тис.

Тим часом, у військових планах Карла X Густава війна з Польщею стала другорядною, поряд з конфліктом із Данією. Щодо Польщі, то король був не проти з нею помиритися, але цього разу відкликався до корсунського договору, за яким він не може цього зробити сепаратно, тобто без участі козаків, а тому радив до переговорного процесу залучити представників від козацтва. Водночас, Карл Густав просив Івана Виговського бути посередником під час замирення Швеції з Московією (посередництво козаків між Швецією та Росією обмірковували у цих тристоронніх відносинах уже віддавна). Однак згодом Швеція зазнала дошкульних поразок від Польщі та бажання укласти з останньою перемир'я стало ще більшим. Це зводило дію Корсунської угоди до мінімуму.

Корсунська угода не суперечила "Березневим статтям", оскільки Швеція не була серед країн, з якими заборонялося підтримувати зв'язки, а в самому тексті угоди згадано про вірність Війська Запорозького царю. Однак відносини з Московією на той час були дещо напруженими — Москва продовжувала називати І. Виговського писарем, а не гетьманом, що, звичайно, було йому недовподоби. Проблема полягала в тому, що, хоча І. Виговський повідомив про смерть старого гетьмана та обрання нового московських послів Василя Кікіна, а згодом і Артамона Матвеева, а також київського та білгородського воєвод — Андрія Бутурліна та Григорія Ромодановського, — офіційного повідомлення про зміну влади в Україні Москва не отримала. Не сприяла налагодженню українсько-російських стосунків і подвійна гра царського уряду, який в умовах виступів антигетьманської опозиції (М. Пушкаря та Я. Барабаша), підтримував стосунки як з останньою, так і з гетьманом.

У січні 1658 р. І. Виговський мав зустріч із Путивльським воєводою Нікітою Зюзіним, з яким у нього склалися приязні відносини. Гетьман просив воєводу повідомити Москву про те, що козаки залишаються вірними царю. І. Виговський розповів Н. Зюзіну про свій намір самому поїхати до Москви, і лише побоювання бути засланим до Сибіру стримували його від цього кроку. Крім того, через воєводу гетьман запрошував царя Олексія та патріарха Никона відвідати Київ (це б заспокоїло ситуацію вкраїні і додало авторитету гетьманській владі). Н. Зюзін радив передовсім наважитися на поїздку до Москви, й І. Виговський врешті погодився на такий крок. Однак на заваді стало відкликання Н. З юзі на з посади воєводи, який через наклепи потрапив в опалу. До того ж, київським воєводою було призначено Василя Шереметьева, який поводився зверхньо (ще під час Охматівської битви виник конфлікт між ним та І. Богуном), провадив жорстку та необдуману політику, викликаючи неприязнь з боку місцевого населення. В таких умовах поїздка до Москви ставала ще більш ризикованою, а до того ж, бачачи, що Москва робить ставку на козацькі низи у внутрішньоукраїнському конфлікті уряду та опозиції, гетьман поступово починає озиратися на Польщу, висилаючи у березні 1658 р. до Польщі посла Павла Тетерю.

Зближення з Польщею було безпосередньо пов'язаним із бажанням заручитися підтримкою Криму, який після 1654 р. узгоджував із Річчю Посполитою свої кроки щодо козаків. П. Тетеря мав у Варшаві домогтися, щоб Ян Казимир відправив до хана Мехмед-Гірея листа з проханням якнайшвидше надіслати козакам на допомогу татарське військо, не чекаючи (як того хотів хан) на відповідні погод ні умови. Хан виконав це прохання, про що в травні повідомив польського короля. Татарське військо допомогло розбити загони антигетьманської опозиції під Красним Лугом (біля Голтви) і Пустозером, а на початку червня 1658 р. посприяло перемозі урядових козацьких військ над силами М. Пушкаря та Я. Барабаша під Полтавою. Натомість Москва не тільки надіслала "допомогу" І. Виговсько- му зі спізненням — Григорій Ромодановський вирушив щойно в червні і, замість допомогти гетьману, надав притулок бунтівнику Я. Барабашеві, якому не перешкоджав розсилати фальшиві універсали та іменувати себе гетьманом. Звичайно, усе це не сприяло зближенню І. Виговського з Москвою.

Окрім Криму, І. Виговський налагодив стосунки з іншим спільником Речі Посполитої — на початку березня 1658 р. Чигирин відвідав бранденбурзький посол Александр Ахіллес Майн, який привітав І. Виговського з обранням на гетьмана і намагався заохотити козаків до примирення з Польщею. 11 березня гетьман відправив листа до бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма з пропозицією налагодження стосунків.

На початку 1658 р. у польському політикумі висловлювалися прихильні до козацтва думки. Познанський воєвода Ян Лєщинський пропонував, що якщо б хтось із козаків хотів отримати шляхетство, то йому в цьому не потрібно відмовляти, а остаточний висновок* до якого дійшов воєвода, був досить незвичним для польського урядника такого рівня, — козаки за свою наполегливість у боротьбі за свободу гідні бути прийнятими до шляхетського стану. Примас Польщі (гнєзненський архієпископ) Анджей Лєщинський також виступав за якнайшвидше порозуміння з козацтвом. Низка польських сенаторів пропонувала звільнити козацтво з-під юрисдикції панів і підпорядкувати їх городським судам, а фактично перевести їх на права, якими користувалася збідніла шляхта, що проживала у приватних духовних та шляхетських маєтках.

Тим часом посол від І. Виговського П. Тетеря 5 (15) липня 1658 р. в Межиріччі (на Волині) уклав попередню угоду, яка стала основою для майбутнього Гадяцького трактату. Ще на початку літа гетьманський агент львівський грек Феодосій Том- кевич запевнив польського дипломата С. Бєньовського, що І. Виговський укладе спілку з поляками. У липні 1658 р. було сформовано таємний комітет із впливових польських політиків (до яких входили і згадані прихильники козаччини), який мав виробити інструкції для переговорів Польщі з Москвою та Військом Запорозьким.

Г. Ромодановський, вирушаючи до України, отримав від царя інструкції діяти обережно і відповідно до ситуації на місці, не руйнуючи приязні стосунки між Москвою та Чигирином. Але підтримка Г. Ромодановським Я. Барабаша (і вперте небажання його видати) таки зіпсувала справу. У серпні 1658 р. гетьман наказав заарештувати царського посланця Якова Порто- моїна за звинуваченням у шпигунстві. Того ж місяця відбулася невдала облога Києва братом гетьмана — Данилом Вигов- ським. Такий перебіг подій продовжував псувати стосунки з Москвою і пришвидшував укладення угоди з Польщею. Остаточно їх зіпсувала низка повідомлень (ймовірно, фальшивих) про розпорядження царя упіймати І. Виговського як зрадника.

Тому вже ЗО серпня (9 вересня) 1658 р. для укладення угоди з Україною до гетьманського табору під Гадячем прибули зі Львова польські комісари — смоленський каштелян Казимир

Людвік Євлашсвський та згаданий уже волинський каштелян Станіслав Казимир Бсньовський. Правда, наступного дня прибув царський посол Василь Кікін, який, до подиву та обурення поляків, був прийнятий 1(11) вересня першим — уранці, а черга до поляків дійшла пізно ввечері. Однак В. Кікіну довелося вислухати від ІО. Нсмирича закиди у ворожому ставленні царя до гетьмана. Врешті 6 (16) вересня було підписано відому Гадяцьку угоду.

До основи договору, укладеного в Гадячі, лягли межиріцькі домовленості П. Тетері з липня 1658 р. Тому, на думку дослідниці Т. Яковлевої, власне П. Тетеря був автором значної частини Гадяцького трактату (а роль Юрія Немирича, можливо, була дещо меншою, ніж це традиційно подається в науковій літературі). Головним постулатом угоди було повернення козацької України до складу Речі Посполитої на покращених, порівняно з давнішими часами, умовах, але з досить таки невизначеним статусом. Формально Україна мала стати Князівством Руським і третьою складовою Речі Посполитої, але про рівність з Польщею та Литвою у вузькому значенні цього слова тут, радше, не йшлося. Кажучи загалом про Гадяцьку угоду, потрібно пам'ятати про значні відмінності між текстом, узгодженим у вересні 1658 р. в Гадячі, та кінцевим варіантом, який ратифікував польський сейм у травні 1659 р. Прихильники козацтва були на той час серед польських політиків, але їх ніколи не було багато. Загалом шляхта поставилася упереджено до спроб порозумітися з козаками па гідних для останніх умовах. З одного боку, на сеймове рішення впливала активність католицького духовенства (як польського, так і самого папи Олександра VII), з іншого — шляхта мала певні підозри щодо короля, побоюючись, що він прагне використати козацький фактор для обмеження шляхетських вольностей (ходили чутки про таємні зустрічі у Торуні короля з підпискою генеральної канцелярії Герасимом Каплонським, що нагадувало таємні зносини покійного Владислава IV з козаками напередодні Хмельниччини).