Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Сеймові обмеження стосувалися важливих справ — козаки у Гадячі пропонували, щоб реєстрове військо становило 60 тис. осіб, але сейм обмежив їх кількість до ЗО тис. осіб (що було навіть менше, ніж за Зборівською угодою). Упущено було пункт про скасування церковної унії, який був принциповим для козацтва. Щодо зовнішньої політики, то Гадяцька угода була кроком назад навіть порівняно з Березневими статтями 1654 р. — Україна втрачала права на будь-які самостійні відносини з іншими державами. Іноземні посольства не повинні були прийматися гетьманом, а скеровуватися до короля. Цей пункт був ратифікований сеймом, але його, ймовірно, не було у першому варіанті угоди. Крім того, початково козаки зберігали за собою право не брати участі у війні Речі Посполитої проти Московії (за винятком порушення останньою територіальної цілісності першої). Це положення було відкинуте сеймом, натомість польський парламент залишив твердження про непорушність "братерства" козаків із татарами. Козацька пропозиція залишити за собою право на морські походи була переінакшена до невпізнання в обов'язок "усіма засобами відкрити Речі Посполитій вільне плавання Чорним морем". Прикрими для української сторони виявилися і положення про призначення королем гетьмана (з чотирьох, запропонованих козаками кандидатів), пункт про чергування на сенаторських посадах в українських воєводствах православних та католиків (козаки вимагали лише православних), відкинута була козацька вимога не обтяжувати панам підданих тощо.

Якщо оцінювати початкову (вересневу) редакцію Гадяцько- го договору, то можна зазначити, що це був досить пристойний (хоча далеко не ідеальний) вихід зі скрутної ситуації, в якій опинився гетьманський уряд. Натомість ратифікований сеймом варіант не сприяв піднесенню настроїв у козацьких лавах. Невдоволеними виявилися і старшина, котра, окрім обіцяної нобілітації по 100 чоловік із полку, не отримувала будь-яких значніших перспектив, і рядове козацтво, яке взагалі нічого не отримувало, а навпаки, втрачало на цій угоді. Коли до І. Ви- говського прибув секретар С. К. Бєньовського Криштоф Перетят- кович і подав сеймовий варіант угоди, то це обурило гетьмана. Польський посланець був холодно прийнятий, і не отримавши гідного супроводу при від'їзді, фактично поспіхом утік до Корсуня.

Одразу після підписання Гадяцьких домовленостей І. Ви- говський діяв досить стримано щодо Москви — посол В. Кікін, попри вимогу деяких козацьких полковників видати його татарам, зміг завдяки заступництву гетьмана безпечно виїхати до Москви. Також І. Виговський наказав 20 (ЗО) вересня звільнити з-під арешту шпигуна Я. Портомоїна. До того ж, гетьман написав до воєводи Юрія Долгорукого, що чекає на царського листа і готовий гідно прийняти наступного московського посла. Однак Москва не зважала на заходи з боку І. Виговського, якого було оголошено зрадником, а полковники отримали заклик обрати нового гетьмана. І. Виговський продовжував надсилати до Ю. Долгорукого і до царя листи, в яких запевняв про свою відданість Москві, що, однак, не дало позитивних результатів.

Гадяцька угода несподівано викликала критику з боку Криму й І. Виговському довелося двічі зустрічатися з перекопським мурзою Карач-беєм. Загалом, на той час спілка з татарами не додавала підтримки гетьману з боку населення. Татари більше винищували місцеве населення, ніж надавали допомогу козакам. І. Виговський навіть був змушений надіслати 600 сербів до Сміли (Черкащина) для оборони від татар. Хан, посилаючись на напади донських козаків та калмиків, а також на сутички з запорожцями, зволікав із допомогою І. Виговському.

За браком спільників, гетьман надіслав листа до шведського короля, в якому висловлював жаль з приводу недієвості союзного договору. Для впливу на Карла Густава І. Виговський залучив також герцога Адольфа Іоанна (брата шведського короля) та Данила Грека (Олівеберга). Над шведським напрямком також посилено працював Юрій Немирич.

Відносини з Москвою продовжували загострюватися — на початку листопада 1658 р. брат гетьмана Данило Виговський знову пішов походом на Київ (і знову невдало), а з московського боку на Гетьманщину наступав Г. Ромодановський. І. Виговський, з одного боку, (після невдалого штурму Києва) намагався примиритися з Москвою, а з іншого, — надіслав послів до Криму (Івана Грушу) та Польщі (Антона Ждановича). Отримавши нарешті звістку про вирушення польського війська на допомогу, гетьман розпочав третю облогу Києва.

Позиція Москви була двоякою — з одного боку, після проголошення зрадником І. Виговського, вона підтримує лідера опозиції Івана Безпалого, який себе уже проголосив гетьманом, а з іншого — О. Трубецькой отримав від царя в лютому таємну інструкцію, за якою потрібно було домогтися порозуміння з І. Виговським, і якщо гетьман погодиться повернутися під протекцію царя, то укласти новий договір фактично на основі Гадяцьких умов (їх гетьман мав представити Москві). Інструкція передбачала значні поступки гетьману та козакам (у тому числі з виведенням Шеремєтьєва та його загону з Києва)*45. Але воєводи не надто докладали зусиль для замирення І. Вигов- ського з Москвою.

*45: {Крім того, існував ще один проект порозуміння царя та гетьмана, розроблений хорватом Юрієм Крижаничсм (цей ідеолог слов'янської єдності та промосковськи налаштований католик розробив низку інших проектів, зокрема, завоювання Криму Московісю). Його плап передбачав падання нових прав козакам з боку царя, створення в Москві спеціального відомства (приказу) в українських справах, до якого входили б лише українці. Пропонувалося також обмежити гетьманство трирічним терміном та впровадити двох гетьманів — правобережного та лівобережного. Однак цей план не був урахований, а Ю. Крижапич був засланий 1661 р. до Сибіру.}

В умовах наступу царських військ в українському суспільстві відбувся розкол — частина погоджувалася визнавати зверхність царя, інші — вперто підтримували І. Виговського. Одним з таких місць, де зібралися прихильники гетьмана, став Конотоп, який впродовж 70 днів боронився від стотисячної московської армії. Нарешті на допомогу обложеним прийшов гетьман із незначним польським загоном і татарами Мехмед-Гірея і впродовж 27—29 червня (7—9 липня) 1659 р. відбулася відома Конотопська битва, в якій московське військо було вщент розгромлене. Битва мала неабияке враження на сучасників, царський уряд почав терміново укріплювати Москву. Але гетьману не вдалося розвинути успіх. Напад І. Сірка на татарські поселення змусив хана покинути гетьмана. І. Виговський через Гадяцький договір утрачав підтримку серед козацтва. Станіслав Потоцький просив короля терміново прислати І. Вигов- ському військо, інакше останній звернеться до турецького султана. Можливо, польний гетьман мав на увазі козацькі посольства, які виїжджали до Стамбула в грудні 1658 і на початку 1659 рр. із проханням військової допомоги від турків та обіцянками переходу козаків у підданство до султана. У квітні 1659 р. турецький посол Астаматі повідомив І. Виговського про згоду султана прийняти козацтво під свою протекцію, а гетьман навіть склав у його присутності, присягу щодо підданства.

Однак, попри загрозу переорієнтації І. Виговського на Туреччину, знесилена Польща не хотіла і не могла надати гетьману вагомішої допомоги. У вересні 1659 р. починається масове визнання лівобережними полками зверхності царя, активізується антигетьманський рух, на чолі якого цього разу став Т. Цицюра, котрий сам претендував на булаву. Невдоволеною виявилася і правобережна старшина, сподівання якої не виправдав зовнішньополітичний курс гетьмана (рух на Правобережжі очолив І. Богун). Врешті 11 вересня 1659 р. на раді в Германівці (Київщина) І. Виговський спробував дати роз'яснення щодо Гадяцької угоди, які, однак, не були прийняті і його було скинуто з гетьманства.

Гетьманська булава повернулася до Юрія Хмельницького. Правобережні полковники робили ставку на нейтральність (і слабохарактерність) Юрія, з іншого боку, на його ім'я як сина Богдана Хмельницького. У вересні 1659 р. Григорієм Гу- ляницьким, Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими полковниками на козацькій раді вЖердовій Долині поблизу Ржищова було вироблено так звані Жердівські статті, які в жовтні були представлені О. Трубецькому. Це був досить вдалий проект повернення Гетьманщини під царську протекцію — козацька адміністрація мала бути незалежною від царських воєвод, козаки не мали права на зпосини з царем в обхід гетьмана та старшини, передбачалося об'єднання полків з обох боків Дніпра під владою гетьмана. Загалом у документі передбачалася фактична незалежність Гетьманщини — її зовнішні зносини не мали бути нічим обмежені, а навпаки, угоди Мос- ковії зі сусідами України (у тому числі з далекою Швецією) мали враховувати думку представника від козаччини. Ці статті перевершували всі попередні розробки і були чи не найвдалішим проектом козацької України, однак їм не судилося набути чинності — О. Трубецькой зробив усе, щоб їх відкинути.

Коли ж дійшло до ради в полі поблизу Переяслава, на яку, за вимогою О. Трубецького, мусив прибути особисто Ю. Хмельницький, то йому московською стороною було представлено фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р. (з 14 статей), а також додатково 29 нових статей. Річ утому, що на 1659 р. в Україні вже не збереглося оригіналу чи копії Березневих статей. На відміну від варіанту 1654р., фальсифікат уміщував положення про обов'язковість відвідин новообраним гетьманом царя, про затвердження московським патріархом київського митрополита, і, що важливо, заборону Гетьманщині на будь-які зовнішні зносини.

Додаткові ж статті передбачали виведенпя козацьких залог із Білорусії, скасування самовільного обрання гетьмана Військом Запорозьким, заборону гетьману здійснювати кадрові зміни в старшинських лавах без відома загальної ради тощо. Складався також "чорний список" з осіб, яким заборонялося обіймати будь-які посади в Гетьманщині — до нього потрапили і видатні дипломати тих часів — Самійло Богданович-Зарудний, Антон Жданович, Герман Гапонович. Болючим виявилося питання про царських воєвод, які тепер мали перебувати в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані, що розчарувало тих українських політиків, які покладали свої сподівання на Москву.

Переяславські статті 1659 р. були укладені на неповній генеральній військовій раді — практично без участі правобережних полковпиків (які й привели ІО. Хмельницького до влади) і в умовах психологічного тиску — в оточенні сорокатисячного московського війська. Надто багато положень були дражливими для українців, зокрема, промосковськи налаштованими, щоб ці статті безперешкодно могли бути внровадженими в життя. Результати ради розкритикували Іван Богун, Михайло Ханенко, Остап Гоголь та інші старшини. Сфальсифіковані 1659 р. статті стали офіційним текстом "Статей Богдана Хмельницького" (власне вони були зараховані до першого видання багатотомного "Полного Собрания Законов Российской Импе- рии", котре вийшло 1830 р.).

Після укладення Переяславських статей перед Московією виникла необхідність реалізувати на практиці анулювання Гадяцького трактату і повернути під свою владу Правобережну Україну. Для цього була розпочата нова війна з Польщею — у серпні 1660 р. з Києва на Волинь рушила 30-тисячна армія під командуванням Василя Шереметьєва, до якого приєдналися загони Тимоша Цицюри (20 тис.) і згодом мав поспіти з військом Юрій Хмельницький (ЗО тис.). Польща, попередньо уклавши у травні 1660 р. Оливський мир зі Швецією (який нарешті припинив період "Потопу"), змогла виставити 35 тис. війська, до якого приєдналися кількатисячні загони І. Вигов- ського (тоді вже київського воєводи) та 30-тисячна татарська орда. В. Шерсмстьєв і Т. Цицюра під містечком Чудновом (тепер у Житомирській області) були оточені поляками й їхніми союзниками. На той час Ю. Хмельницький лише наближався їм на допомогу (досить неохоче). Щоб не допустити їх об'єднання, польський польний гетьман Юрій Любомирський вдарив на загони Ю. Хмельницького під Слободищами (неподалік Чуднова). Після кількох сутичок поляки запропонували переговори, на які гетьман та старшина погодилися. На полі бою 17 (27) жовтня 1660 р. було укладено українсько-польський Слободищенський трактат, за яким козаки розривали спілку з московським царем і встановлювалася козацька автономія в межах Речі Посполитої.

В основу угоди було покладено Гадяцький договір, але без положення про "Велике князівство Руське". Обидві сторони присягли на таких умовах. Це вирішило долю Чуднівської кампанії — Т. Цицюра перейшов на бік поляків та Ю. Хмельницького. Московська сторона вирішила погодитися на капітуляцію (передусім безпечний відступ без зброї), що влаштовувало поляків, але проти висловилися татари, які мали свої плани щодо переможених. В. Шереметьєв погодився видати тих козаків, що залишилися татарам у неволю (через це серед них почалися масові самогубства). Однак це не врятувало моско- витів, яких татари таки розбили, набравши чимало невільників (у тому числі й самого В. Шереметьєва, котрий потім перебував у неволі впродовж 20 років). Чуднівський розгром виявився наступною після Конотопу катастрофою для московського війська, але поляки та козаки не змогли скористатися зі своїх успіхів, зокрема через те, що в польському війську почалися заворушення з приводу заборгованостей платні.

5.2. Зовнішня політика козацьких гетьманів в умовах розколу України

На початку 60-х років XVII ст. розкол України продовжував поглиблюватися — коли в Корсуні на козацькій раді було ратифіковано Слободищенський трактат, то на Лівобережжі переяславський полковник (і дядько Ю. Хмельницького) Яким Сомко разом із деякими іншими полковниками тієї сторони Дніпра склали присягу на вірність царю. Спроби об'єднати обидві частини козацької України походами Ю. Хмельницького завершилися безрезультатно. Остаточно розкол закріпився 1663 р., коли на початку цього року на козацькій раді в Чигирині Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся в ченці під іменем Гедеона, а гетьманами на обох боках Дніпра стали люди з протилежними зовнішньополітичними орієнтаціями — про- польський Павло Тетеря-Моржковський та промосковський Іван Брюховецький.

Після Переяславських статей 1659 р., які надалі слугували основою для гетьманів Лівого берега в їхніх відносинах з Москвою, фактично неможливо говорити про повноцінну зовнішню політику — вона обмежувалася лише до двосторонніх українсь- ко-російських стосунків, які не мали характеру міжнародних відносин, а радше відповідали моделі "колонія-метрополія".

У часи правління на Правобережжі П. Тетері його зовнішня політика була вкрай обмеженою і йшла у фарватері польської політики (зрештою, Слободищенська угода й не передбачала права на зовнішні зносини), зводячися здебільшого до невдалих спроб повернути втрачене Лівобережжя. Для цього П. Тетеря спробував схилити на свій бік наказного лівобережного гетьмана Я. Сомка, котрий після перевороту І. Брюховецького був страчений за розпорядженням останнього. П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя, який розпочався у жовтні 1663 р. На допомогу полякам та правобережним українцям вирушили татари, але на заваді активнішій допомозі з їхнього боку стали диверсійні дії Івана Сірка проти Криму. Кампанія на початку (попри важкі зимові погодні умови) розвивалася успішно для короля та П. Тетері — швидкими темпами здобувалися значні території. Однак успіх був поверховим — Київ та добре укріплені міста оминалися, щоб не затримуватися, і так українсько-польське військо дійшло аж до Глухова неподалік кордону з Московією. Але такий підхід до справи спричинив неможливість надовго закріпити здобутки. Під час цієї братовбивчої війни козаки обох берегів намагалися порозумітися — це випливає зі звинувачень у таємних зносинах Івана Богуна з протилежною стороною (якого тоді, за рішенням польового суду, було розстріляно). Тим часом, на Правобережній Україні розпочалося повстання під проводом Сулимки та О. Гоголя, яке застало П. Тетерю на Полтавщині, а ЯнаКазимира — на Чернігівщині. В такій ситуації вони були змушені повертатися назад.