Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Зовнішня політика України


1.1. Вихід Київської Русі на міжнародну арену


Друга половина V—VI ст. були періодом військової активізації слов'ян загалом і антського племінного угрупування зокрема. Дослідники вважають, що значною мірою таке пожвавлення спричинили авари, котрі нападаючи на Візантію, втягували у походи залежні від них слов'янські племена, а почасти цьому сприяло саме розселення слов'ян, яких манили землі багатої імперії.

На VI — початок VII ст. припадає процес визволення Середнього Подністров'я, пов'язане з іменем князя Кия. На думку Михайла Брайчевського, Кий був вождем одного з полянських племен, яке під тиском аварів змушене було переселитися в область Срем (античний Сірмій на території сучасної Хорватії). У 30-ті роки VII ст. князь Кий підняв повстання проти аварів і спробував знайти підтримку у візантійців. Від імператора Іраклія (610—641) він отримав землі над Дунаєм, де спробував укріпитися, збудувавши замок-фортецю, названу в літописі "Києвець". Однак надовго утвердитися в цьому регіоні йому не вдалося, чи то через протидію місцевих племен, чи через непорозуміння з візантійською адміністрацією. Це змусило Кия покинути Наддунайщину та перебратися в Середнє Подніпров'я, де він заклав "град" — Київ. У візантійських джерелах Кий виступає під іменем Кувер (і Кий, і Кувер означало приблизно одне й те саме — палиця, молот). Служба візантійцям і особисті контакти з візантійським імператором були серйозним зовнішньополітичним успіхом як самого Кия, так і полянського племінного союзу. До певної міри це був перший вихід майбутньої Русі на зовнішньополітичну арену. Впродовж VII—ст. русичі Середнього Подніпров'я неодноразово брали участь у слов'янських нападах на територію Візантійської імперії. На жаль, період VII—VIII ст., а значною мірою й перша половина IX ст., дуже бідно представлений у джерелах. Єдиним джерелом інформації, яке висвітлює важливий для нас епізод, можна назвати твір "Житіє Св. Стефана Сурожського". Описані у творі події належать до кінця VIII або початку ст. У творі повідомляється, що на Кримське побережжя напало військо, яке привів князь Бравлин (звідки він прибув, не зовсім зрозуміло, і це є темою жвавих дискусій дослідників). Русичі завоювали візантійські володіння від Херсонеса до Керчі і після десятиденної облоги взяли Сурож (нині Судак). Почалося грабування міста, сам Бравлин узяв участь у розграбуванні храму Св. Софії, де перебувала гробниця Стефана Сурожського. Окремі історики припускають, що в результаті походу могла бути укладена мирна угода. Під час цього походу князь Бравлин прийняв християнство.

У VIII — на початку IX ст. руські походи на південь, окрім кримського напрямку, мали ще один — Малоазійське побережжя Чорного моря. Саме сюди в 30-х роках IX ст. був спрямований удар руських дружин на м. Амастриду в провінції Пафлагонія. Про це довідуємося з твору "Житіє Георгія Амастридського". Це було багате торгове місто, розташоване неподалік від столиці. Під час походу було укладено "польовий мир", умови якого невідомі. Сам похід засвідчив могутність русичів та їх зростаючі апетити щодо імперії. Недарма деякі історики зазначають, що це була генеральна репетиція перед походом на саму столицю.

Зростаюча могутність русичів і збільшення кількості походів на південь змусили візантійців посприяти хозарам у побудові в гирлі Дону фортеці Саркел (Біла Вежа)*1, яку використовували як оборонний рубіж не лише проти угорців і печенігів, а й русичів.

*1: { Саркел (хоз. Шаркіл; Біла Вежа) — колись фортеця на р. Дон, зараз — на дні Цимлянського водосховища.}

Ще одним важливим свідченням активізації зовнішньополітичної діяльності русичів було руське посольство до Візантії та Франкської держави у 838—839 рр. Обставини цієї місії показують її невипадковість. У цей час Візантія зазнала декілька відчутних поразок від арабів і шукала союзників у Європі. Руських послів прийняв імператор Феофіл (829—842 рр.), що засвідчило повагу та значимість посольства. Після цього руські посли відбули до Франкської держави і прибули до її столиці Інгельгейма*2 разом із візантійською місією, котру очолили єпископ Феодосій Халкідонський та спафарій*2_1 Феофан. Окрім подарунків для франкського імператора Людовика Благочестивого, візантійські посли передали листа, в якому імператор Феофіл просив допомогти руським послам у їхній подорожі додому. За словами останніх, вони представляли руського кагана. Вживання цього титулу доволі важливе, бо він був своєрідним відповідником титулу "імператор". Зокрема, каганом називався зверхник хозар. Надалі цей титул застосовуватиметься і до руських князів (відомий митрополит Іларіон назве каганом князя Володимира Великого). Зрештою вживання цього титулу свідчило про достатню незалежність руського зверхника і про його амбіції.

*2: { Тепер це місто за 16 км на зх. від Майнца в провінції Рейн-Гессен.}

*2_1: { Спафарій (дослівно з гр. "мечоносець") - високий почесний титул у Візантійській імперії.}

Зростання могутності руської держави засвідчив відомий похід на Константинополь київського князя Аскольда. 18 червня 860 р. руські війська несподівано з'явилися під стінами Константинополя. Момент нападу був вибраний надзвичайно вдало, що мало б опосередковано свідчити про добру обізнаність князя Аскольда зі ситуацією у Візантії. Імператор Михайло III напередодні ."і 40-тисячною армією вийшов зі столиці та вирушив проти арабів, а флот скеровано на о. Кріт для боротьби з піратами. Отже, Константинополь фактично залишився безборонним.

Напад русичів призвів до паніки в місті. Імператор Михайло III терміново повернувся і зумів пробратися до міста, очоливши оборону разом із патріархом Фотієм. Скрута примусила імператора та патріарха ревно молитися у Влахернському храмі, благаючи Богородицю про заступництво. Це робили у виняткових випадках і, очевидно, така ситуація для столиці настала. Руські війська понищили ближні та дальні околиці Константинополя, безжально вбиваючи населення. Облога столиці тривала тиждень, і 25 червня русичі почали відхід. Чим це було зумовлено — не відомо. Сучасники подій свідчать, що це трапилося після того, як ризи Богородиці було взято з Влахернського храму, обнесено навколо міста і край ризи занурено в море, після чого знялася буря, яка знищила кораблі русичів. Дослідники припускають, що були укладені якісь усні домовленості, і лише після цього Аскольд зняв облогу. У цьому були зацікавлені обидві сторони. Візантійці не могли силоміць подолати русичів, а русичі з наявним рівнем озброєння не могли взяти штурмом сильні укріплення столиці. У так званому Окружному посланні патріарха Фотія згадується, що русичі повернулися додому непереможеними і з величезними багатствами. Можна припустити, що візантійці заплатили значний відкуп за відхід русичів. Папа римський Микола І дорікав імператору, що "варварів" відпустили додому, не помстившись їм. Похід на Константинополь показав зростання могутності Київської Русі, про яку заговорили як про серйозного суперника, що силоміць утверджує свій авторитет.

Деякі дослідники вважають, що це не єдиний похід на Константинополь. М. Брайчевський доводив, що були ще походи у 863, 866 та 874 роках. Під час останнього князь Аскольд прийняв хрещення та зробив невдалу спробу охрестити Русь, що для нього завершилося втратою престолу 882 р., коли кияни не надали йому необхідної допомоги у боротьбі з князем Олегом.

Утвердження в Києві князя Олега привело до консолідації та зміцнення нової держави. Сам князь був чи то родичем, чи то воєводою князя Рюрика. Власне з появою у Києві Олега тут запанувала скандинавська династія Рюриковичів. Укріпившись у Києві та зміцнивши свої позиції, князь Олег зумів підкорити сусідні слов'янські племена. У 898 р. на князя чекало випробування, бо саме цим роком датується прихід під Київ угорців на чолі з вождем Алмошем. Літописець відзначив: "Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами". Спроба київського князя відігнати угорців успіху не мала. Посли князя Олега, що прибули у ставку Алмоша на переговори, уклали "важкий" для Києва мир: щорічна данина в 10 тис. марок, заручники, забезпечення продовольством, одягом та іншими необхідними речами. Єдина умова з боку Олега — угорці мають залишити територію Русі, що останні й зробили.

Невдачі з литовцями були з лихвою компенсовані візантійськими кампаніями. У 907 р. величезне військо русичів рушило на Константинополь. У цьому поході взяли участь майже всі східнослов'янські племена, підвладні Києву. Похід був добре підготовлений, а вдалий вибір часу його здійснення свідчив про добру розвідку русичів. Для Візантії 907 р. був важким — з півдня загрожували араби, до того ж у самій Візантії почався військовий заколот полководця Андроніка Дуки. Константинополь опинився безборонним й імператор Леон змушений був укласти з Олегом мирну угоду, що було значним досягненням для Київської Русі. Важливим було і те, що вона не була усною, а писаною, та ще й у двох примірниках, відповідно грецькою та руською мовами. На 2 тис. кораблів, що брали участь у поході, візантійці мали виплатити по 12 гривен за корабель; встановлювалася щорічна данина на основні міста (серед них згадано Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч); послам належалося брати так зване посольське (утримання послів); купці впродовж шести місяців забезпечувалися продовольством, а на дорогу назад їм давали корабельне спорядження та їжу; мешкати русичі могли біля церкви Св. Маманта і до міста входити у супроводі візантійського чиновника.У 911 р. руські війська здійснили ще один похід на Царгород, внаслідок якого була укладена ще одна угода, але ширша та детальніша. У преамбулі договору — взаємні завірення в дружбі та любові. Наступні статті — це конкретизовані випадки типових русько-візантійських проблемних ситуацій, що, очевидно, були характерними для повсякденної практики.

В угоді застерігалось, що у випадку вбивства християнина чи русина, вбивця мав бути вбитий на місці злочину, а якщо вбивця втече, однак буде багатим, то частину майна він мав віддати родичам, включаючи обов'язково дружину вбитого; якщо ж убивця був убогий, то його мали шукати без строку давності й тоді стратити. За побиття чоловіка накладався штраф — п'ять літрів срібла (літр становив 327 г). Якщо християнин чи русин був схоплений на гарячому за крадіжку і чинив опір, то його мали право безкарно вбити, а якщо злодій смирно дав себе спіймати, то мав заплатити штраф у потрійному розмірі від украденого.

У разі аварії човна, якщо він був викинутий на візантійський чи руський береги, майно власника мало бути йому повернуте, а за можливості — треба було відремонтувати човен і посприяти його поверненню додому. Обидві сторони повинні були сприяти у викупі полонених, до того ж за ціною, за якою він >Л? був куплений, або за ціною, що буде того дня на ринку. Згідно 3 умовами договору, імператор отримав право добровільно вербувати серед русичів військових найманців (було оговорено, ( що у разі смерті такого найманця його майно повинні повернути родичам, а якщо буде заповіт, то діяти згідно з ним).

Одна зі статей передбачала взаємну видачу злочинців. Умови договору чітко окреслюють рівноправність сторін, що було важливо для Київської Русі, котра в очах тогочасного світу ставала майже рівноправним партнером імперії. Умови договорів були надзвичайно вигідними для київських князів, які відправляли до Візантії товари, отримані під час полюддя.

Ситуація почала змінюватися з приходом до влади у Візантії Романа Лакапіна (920—944), який зумів зміцнити імперію, і якому, очевидно, не до вподоби були надто вільготні умови перебування руських купців у столиці. Почались утиски останніх, що призвело до погіршення русько-візантійських стосунків. На думку деяких істориків, погіршення стосунків могло бути спричинене прагненням Русі поширити вплив на Крим і Північне Причорномор'я.

Протистояння спричинило похід князя Ігоря на Візантію 941р. Сили, зібрані київським князем, були значними - до 10 тис. воїнів. Про наближення руських кораблів Константинополь повідомили болгари і стратиг*3 Херсонесу, але вчасно зупинити флотилію візантійці не змогли зважаючи на посилку свого флоту проти арабів. І все ж у морській битві візантійці, очолювані протовестіарієм*3_1 Феофаном, застосувавши грецький вогонь (суміш смоли, сірки, селітри, нафти), зуміли розгромити флот русичів. Частина ж русичів висадилася на березі, але була розбита сухопутною візантійською армією під командуванням полководців Варди Фоки та Федора.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика України» автора Кучик О.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Розділ 1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
  • Розділ 2. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

  • Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

  • Розділ 4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

  • Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

  • Розділ 6. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

  • Розділ 7. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ГЕТЬМАНАТУ

  • Розділ 8. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР ТА ЗУНР

  • Розділ 9. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ

  • Розділ 10. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

  • Розділ 11. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

  • Розділ 12. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ в 50—80-х роках

  • Розділ 13. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

  • Розділ 14. РЕАЛІЗАЦІЯ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

  • 14.2. Становлення відносин з міжнародними організаціями

  • Рекомендована література

  • Розділ 15. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

  • SUMMARY

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи