Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Після другого Кримського походу політика гетьмана зосередилася на організації боротьби проти татар, при чому дії Мазепиних козаків координувалися з правобережним козацтвом. У 1690 р. лівобережні козаки ходили під Очаків і того ж року Семен Палій здійснив напад на Кизикермен. С. Палій 1891 р. організував похід на Аккерман, 1692 — на Очаків, 1693 — знову на Кизикермен. Узагалі 1693 р. був дуже успішним для козаків, які розбили татар спочатку на р. Інгулі, зайшли аж під Перекоп, а наприкінці жовтня завдали значної поразки татарам на р. Кодимі. У 1694 р. козаки вдало вибралися на Очаків та в район Буджаку, а також, спільно з донськими козаками, дійшли до Перекопу.

Ці відносно дрібні атаки на татар були своєрідною прелюдією для організації масштабного виступу проти турецько-татарської присутності на півдні України. Навесні 1695 р. на Азов вирушило московське військо з козацьким загоном І. Обидовського, а паралельно на Дніпровські володіння татар рушили козаки під проводом І. Мазепи та російський загін Бориса Шеремєтьє- ва. Метою останніх було захопити ворожі подніпровські фортеці та блокувати допомогу обложеному Азову. Однак це місто могло чинити успішний опір через те, що російському війську не вдалося організувати морську блокаду, а тому ця перша облога Азова виявилася невдалою. Натомість успішніше діяли козаки на Дніпрі — наприкінці липня козакам із чималими зусиллями вдалося здобути Газі-Кермен (Кизиксрмсн), а після цього здалися інші фортеці — Нусрет-Кермен (Мустрит-Кермен, Таванськ), Мубарек-Кермен (Мюбарск-ксрман), Іслам-Кермев (Ослам-городок) та Шах-Кермен (Шингерей, Саксагань). Фактично була здобута мережа з 4 міст-фортець поблизу Таванської переправи, які з першої половини XVII ст. мали перекривати доступ козакам до моря.

Здобуття цього комплексу суттєво полегшило наступний Азовський похід, який розпочався у квітні 1696 р. Знову було відправлено дві армії — під Азов і на нижню течію Дніпра (козаки на чолі з чернігівським полковником Яковом Лизогу- бом). Козаки впоралися зі своїм завданням — татари не змогли надати допомогу Азову, і місто здалося 19 липня 1696 р. Туреччина фактично втратила для себе Азовське море, однак ще контролювала Керченську протоку. Після цього основна боротьба перенеслася на пониззя Дніпра — щонайменше потрібно було оборонити і відбудувати Таванськ та Шах-Кермен, а в ідеалі планувалося здобути Очаків. Якщо з першим завданням українсько-російське військо з труднощами, але впоралося, то Очаків не був здобутий ні 1697 р., ні 1698 р., як було задумано (цей намір буде реалізовано значно пізніше, у XVIII ст.).

Приєднання І. Мазепи до антитурецької політики Москви дало певні позитивні наслідки — зокрема, було ліквідовано турецькі фортеці на Нижньому Дніпрі, що загороджували козакам шлях на море і сприяли татарським нападам. Однак значно більше було негативів — не лише ворожі, а й власні війська спустошували край, особливо страждав Полтавський полк. Фактично Україна витрачала власні людські ресурси для задоволення московських потреб — новоздобуті території збільшували не так територію Гетьманщини, як володіння Мос- ковії.

Попри те, що деякі плани не було реалізовано (як, наприклад, здобуття Очакова), Московія загалом була вдоволена результатом війни проти Туреччини, оскільки перша отримала певні територіальні здобутки, до того ж Молдавія та Валахія 1698 р. визнали зверхність російського царя. В листопаді того ж року почалися переговори "Священної ліги" з Туреччиною в Карловицях, які завершилися для Росії підписанням у грудні дворічного перемир'я, а 1700 р. було укладено Константинопольський мирний договір (на 30 років), за яким Приазов'я переходило до Росії, а турецькі фортеці на Дніпрі мали бути знищені (що й відбулося 1701 р.). Упродовж російсько-турсць* кої війни лише дуже умовно можна говорити про повноцінну зовнішню політику І. Мазепи — за свосю спрямованістю вона була "зовнішньою", але не була незалежною, а йшла у фарватері російської.

Доки І. Мазепа провадив зовнішню політику "під диктовку" Москви, в українській політиці з'явилася постать, здатна на більш незалежну позицію, — Петро Іванснко(ІІстрик), старший військовий канцелярист І. Мазепи. Попри тс, що Пстрик мав змогу здійснити непогану старшинську кар'єру, наприкінці лютого 1691 р. він несподівано і таємно вирушив па Запорожжя, де був обраний військовим писарем. У квітні 1692 р. Пстрик знову ж таки таемно (але з відома кошового Івана Гусака) вирушив до татар для проведення переговорів. Наслідком цієї подорожі став Кизиксрмснський договір, укладений 26 травня 1692 р. Можливо, Петрик діяв не лише з відома січовиків, а й із дозволу котрогось із впливових політиків Гетьманщини — принаймні надалі гетьман І. Мазепа і генеральний писар Василь Кочубсй взаємно звинувачували один одного у підтримці Петрика.

Укладений у Кизиксрмені договір був окреслений як "вічний мир" між Кримським ханством та незалежною Україною, яку в документі названо "Видільним князівством Київським та Чернігівським зі всім Військом Запорозьким і Народом Малоросійським" або в коротшій формі "Князівством Малоросійським" (як і в інших договорах XVII ст., тут йшлося про князівство без князя). Оригінал був написаний польською мовою, але збереглася лише його копія російською мовою. Складався він із 16 пунктів, з яких частина стосувалася загальних зобов'язань сторін, а частина — тимчасових. Фактично це було оформлення оборонного союзу Козацької України та Криму, спрямоване проти Москви, а опосередковано також і проти Польщі. Татари мали допомогти українцям визволитися з-під московського панування, а українці мали відкрити їм "Муравські шляхи", які традиційно використовувалися для нападів татар на Московію. Договір забороняв укладення сепаратної угоди з ворогами обох держав (Росія, Польща). Територія Української держави мала охоплювати Лівобережжя і частину Правобережжя, а також частину Слобожанщини: Охтирський та Сумський полки. Натомість населення Харківського та Ри- бинського полків мало бути переселено на "чигиринський" бік Дніпра, а їхня територія мала залишитися незаселеною).

Петрик укладав договір ще як військовий писар, але вже в липні 1692 р. за допомогою татар у Кам'яному Затоні його було обрано гетьманом і призначено полковників та сотників. Це відбувалося на тлі неоднозначної реакції з боку січового товариства — Запорожжя схвалило угоду з Кримом, але відмовилося надати Петрику військову допомогу (його підтримали лише рядові козаки). Наприкінці липня Петрик видав універсал до народу і розпочав наступ із 500-а добровольцями (здебільшого із Запорожжя) та 20-тисячним татарським військом (на чолі з калгою-султаном Девлет-Гіреєм та Батирчі-мурзою). Союзникам піддалися міста Царичанка і Китайгород (неподалік упадання Орілі в Дніпро). Можливо, піддалася й Полтава. Але успіх Петрика розтанув із наближенням московського та Мазе- пиного війська, а також через дії татар (які, як завжди, не могли втриматися від збирання ясиру). Петрик втратив довіру місцевого населення і в таких умовах годі було сподіватися ефективної боротьби проти регулярних армій супротивників. Запорожжя остаточно зреклося підтримки Петрика. Останній ще кілька років здійснював походи спільно з татарами (у тому числі й білгородськими) на територію Гетьманщини, але справа вже була програною.

Остання відома військова акція Петрика з татарами відбулася 1696 р. без жодних успіхів, лише з великими руйнуваннями, після чого ім'я Петрика зникає з джерел понад на десятиліття. Відомо, що в середині 90-х років він мав титул гетьмана "Ханської України" (межиріччя південного Бугу та Дністра), що входила до складу Кримського ханства. У 1711—1712 рр. Петрика згадують з нагоди російсько-турецької війни як "ду- босарського гетьмана"*48.

*48: {Дубосари (Дубесарь) — місто в Молдавії (нині на території невизнаної Придністровської республіки).}

Іншою видатною постаттю кінця XVII — початку XVIII ст. був Семен Палій. Ще 1684 р. він скористався дозволом польського уряду на відновлення козацтва й отримав право на формування козацького полку у Фастові та заселення спорожнілих земель. Його діяльність швидко почала викликати невдоволення польської шляхти, що проживала на Правобережжі. Польський уряд довідався про зносини С. Палія з московськими воєводами, і фастівського полковника було заарештовано, але йому вдалося визволитися з ув'язнення. У 1694 р. Ф. За- мойський охарактеризував С. Палія як людину, що хоче "з мотикою кинутися на сонце", і зазначив, що цей козацький ватажок мріє про "удільну державу в Фастові". Досить швидко С. Палій переконався, що у цій боротьбі йому потрібна допомога Гетьманщини, і запропонував І. Мазепі об'єднати обидва береги Дніпра під гетьманською владою. З проханням про об'єднання або бодай допомогу С. Палій ледь не щороку в першій половині 90-х років XVII ст. звертався до Батурина та Москви. Однак в умовах війни проти Туреччини, Росія, звичайно ж, не хотіла псувати відносин із Польщею і не підтримала фастівського полковника. І. Мазепа зайняв невиразну позицію стосовно С. Палія, не бажаючи підштовхнути його в обійми ворожого табору — Польщі, чи, радше, Криму, тим паче, що хан сам ішов на зближення з Палієм (до того ж, його сестра була дружиною котрогось із татарських мурз, а племінник Чора-мурза навіть згодом відвідував дядька). З іншого боку, І. Мазепу, котрий був шляхтичем, не влаштовувала різка соціальна програма С. Палія. Врешті за відсутності підтримки з-за Дніпра у 1694—1695 рр. відбулося примирення Палія з Польщею (але ненадовго).

Після укладення Карловицького миру Польща отримала назад від Туреччини Правобережжя та Поділля, а польські урядові кола, заохочені таким перебігом подій, почали мріяти про повернення втраченої Лівобережної України, водночас домагаючись знищення козаччини на Правобережжі як зайвої перешкоди. Польський посол у Стамбулі 1700 р. пропонував турецькому уряду виступити спільно проти Московії та допомогти повернути Польщі всю Україну (це була, фактично, позиція магнатів, але не короля Августа II, який був прихильно налаштований до Росії). Спроба перешкодити переговорному

процесу між Стамбулом і Москвою не вдалася, але такі дії виказували справжні наміри поляків.

С. Палій не визнав рішення про скасування козацтва, а тому 1700 р. Польща вислала 14-тисячний загін проти Палія. Поляки захопили низку міст на Правобережжі, але їм не вдалося здобути Фастів. У 1701 р. Польща почала готуватися до нового наступу. У 1702 р. на козацькій раді у Фастові було прийняте рішення про антипольське повстання. До кінця жовтня 1702 р. Брацлавщина опинилася в руках С. Палія. Далі була здобута твердиня й осередок польської влади на Правобережжі — Біла Церква. У польських колах почали поговорю- вати про "нову Хмельниччину". Однак на початку 1703 р. коронному війську вдалося відвоювати Поділля, але Київщину опанувати не вдалося і королівський уряд звернувся по допомогу до царя Петра І. Росія дала згоду, й І. Мазепа навесні 1704 р. отримав наказ вирушити на Правобережжя, а також углиб Польщі (для підтримки боротьби проти Швеції).

Попри патріотизм та прагнення до об'єднання України, І. Мазепа не був задоволений діяльністю С. Палія — надто багато побоювань було в лівобережного гетьмана щодо цього діяча. По-перше, не подобалося І. Мазепі те, що С. Палія підтримує голота, по-друге, у своїх діях Палій посилався на підтримку Мазепи, що ставило його в незручне становище, врешті в правобережному повстанцеві, якого називали "козацьким батьком", І. Мазепа вбачав до певної міри конкурента. До того ж, С. Палій порозумівся з прошведськи налаштованими колами Речі Посполитої і гетьман побоювався примирення повстанця з поляками. Тому, коли І. Мазепа перейшов на Правобережжя і С. Палій прибув до його табору, то після місяця прохолодного спілкування між собою, І. Мазепа розпорядився арештувати Палія (липень 1704 р.), і на початку 1705 р. відправив його до Москви, звідки шлях його проліг, звичайно ж, до Сибіру. Цим І. Мазепа позбувся конкурента, однак це не додало йому популярності серед козаків.

Так І. Мазепа став володарем обох берегів Дніпра. Польща, знесилена боротьбою проти Швеції, не мала змоги "витиснути" гетьмана зі своїх колишніх володінь. Мазепі вдалося переконати Петра І в доцільності затримання цієї території під своєю владою — цар сподівався, що Правобережжя потрібне як для

боротьби проти Швеції, так і для можливої війни з Туреччиною. Однак свої справжні міркування Петро І викладав лише в таємних інструкціях, а офіційно виступав за повернення Правобережжя до Польщі.

Тим часом, тільки-но завершилася російсько-турецька війна, Росія залучила Україну до Північної війни проти Швеції. Річ у тім, що Росія, підписавши Константинопольський мир з Туреччиною, оголосила в серпні 1700 р. війну Швеції, не знаючи, що її союзниця Данія вже капітулювала перед 18-річ- ним шведським королем Карлом XII. Вже у листопаді того ж року російська армія була вщент розбита під Нарвою (козацькі полки не встигли прийти на допомогу росіянам). Як наслідок, в Європі поширилася чутка про небоєздатність російської армії, аКарлХІІ вирішив, що з Росією справа здебільшого закінчена і повернув головні війська проти Польщі, яку вважав більш небезпечною, а до того ж його підігрівала особиста неприязнь до Августа II. Однак це дало змогу Росії добре підготуватися до реваншу.

У Польщі Карл XII провадив досить успішні дії — на 1702 р. шведи зайняли Варшаву та Краків. З одного боку, дії шведів викликали невдоволення в польського населення, але, з іншого — війна зі шведами не була надто популярною в Польщі й її багато хто вважав особистою справою короля Августа II як саксонського курфюрста. Проти польського короля визрівала опозиція на чолі з примасом Польщі Михайлом Стефаном Рад- зєйовським (сином Єроніма Радзєйовського, прошведського політика часів Хмельниччини), який ніяк не хотів змиритися з королюванням Августа і висунув кандидатом на польський престол познанського воєводу Станіслава Лєщинського. Варшавський сейм підтримав таку ініціативу і Станіслав був обраний королем. Однак частина магнатів не визнала скинення Августа з престолу і польське суспільство залишилося розколотим.

Доки увага Карла була прикута до подій у Польщі, Петро І розпорядився вислати на Правобережжя та на Білорусь ук- раїнсько-російську армію. Однак дії козаків у Білорусі 1706 р. були неуспішними. Карл XII знову здобував перемоги і Петро І навіть почав укріплювати Київ, побоюючись походу шведів на Україну. Але Карл XII повернув на захід — у Саксонію, що змусило Августа рятувати свої рідні володіння, підписати восени 1706 р. Альтранштадтський мир, і відповідно вийти з ан- тишведської коаліції та зректися польської корони.