Розділ 8. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДИРЕКТОРІЇ УНР ТА ЗУНР

8.1. Початок дипломатичної діяльності Директорії УНР. Проголошення ЗУНР, Злука УНР і ЗУНР

Завершення Першої світової війни породжувало в українському суспільстві доволі різні настрої щодо майбутнього держави. Газета "Відродження" від 25 вересня 1918 р. вмістила статтю, в якій висловлювалась думка про взаємну зацікавленість українською справою ворожими блоками та рекомендувалось Міністерству закордонних справ "інтерес цей посилити і на третю сторону, яка також не залишиться без впливу мирової конференції на нейтральні держави. Увійшовши з ними в стосунки і інформуючи їх, ми не тільки здобуваємо собі голос, але маємо можливість посередньо впливати й на держави Антанти й вести дипломатичну агітацію за незалежність України". Водночас суспільні настрої не завжди відображали реальну картину навколо держави.

Директорія після приходу до влади зіштовхнулася з великими труднощами. Україна перебувала в оточенні з усіх боків.

На заході стояли краще озброєні польські війська, котрі не приховували своєї агресивності й претензій на українські етнічні землі. Повалення Гетьманату активізувало просування окупаційних більшовицьких армій в Україну. На південному сході дислокувалися сили Добровольчої армії генерала Л. Де- нікіна, котрі виступали під гаслом єдиної неподільної Росії, тому до Директорії симпатій не виявляли. Південна Україна (так званий Південь Росії) — Одеса, Миколаїв, Херсон, які відійшли до сфери впливу Франції, були окуповані французькими військами вже восени 1918 р. Розпад Австро-Угорської імперії, натомість, призвів до створення на уламках двоєдиної "клаптикової монархії Габсбургів" низки державно-політичних утворень, як-от, Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), Карпатська Україна, Буковинська Україна. Всі вони задекларували своє бажання об'єднатися з УНР в єдину державу. І якщо для Директорії УНР це давало певні сподівання на зміцнення власних позицій, з одного боку, то значні території, нехай навіть етнічно українські, стали предметом зацікавлення не лише для країн Антанти, насамперед, сусідньої новопосталої Польщі, а також Угорщини та Чехії, з іншого. Так перед керівництвом Директорії, у котрого не було одностайності у питаннях зовнішньої політики, виникло доволі непросте завдання не лише забезпечити об'єднання всіх етнографічних земель, а й відсто- яння такого кроку на міжнародній арені.

Ускладнювало становище Директорії й те, що злука між УНР і ЗУНР ставила Директорію УНР перед фактом вступу у військовий конфлікт із Польщею, котра не лише заявляла територіальні претензії на українські етнічні землі, насамперед, у Східній Галичині, а й активно провадила там військові дії. Це перетворило "східногалицьку проблему" на одне з ключових питань, яким змушена була займатися Паризька мирна конференція, що розпочала свою роботу в січні 1919 р.

Незважаючи на це, 22 січня 1919 р. в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну Область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт. Після злуки обидві держави провадили доволі самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Україна знову, як і наприкінці 1917 р., стала "робочим матеріалом" для здійснення планів урядових кіл Антанти, з тією лише різницею, що якщо 1917 р. найбільшою проблемою була антинімецька боротьба, то наприкінці 1918 р. — антибільшовицька. Працюючи у своїй зоні впливу, Франція не виступала окремо, а лише як член союзу. У діях Антанти простежується продовження політики, яку нав'язали російські політичні чинники (зокрема, кадети) і британське військове міністерство, спрямованої на широкомасштабну підтримку акцій Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Віддзеркалюючи позицію союзників щодо перспектив творення української державності, один із чиновників адміністрації США 12 грудня 1918 р. заявив: "Політика буде розроблена стосовно Росії, та чи буде створена держава на Україні — це питання, яке Сполучені Штати та Союзні держави можуть розв'язати лише після ретельного вивчення і обговорення". Таку саму позицію висвітлив і американський посол у Румунії, який у грудні 1918 р. заявив українському уряду: "У даний час союзники мають готові рішення в питанні про Польщу, яка остаточно відокремилась від Росії... Питання про Бессарабію буде обговорено на мирній конференції, а також і питання про Україну".

Як показують численні матеріали, ставлення урядових кіл західних держав до України та "українського питання" було неоднозначним. Можна стверджувати, що під час його розгляду уряди західних держав виходили з власних інтересів, зазвичай, тактичного характеру.

8.2. Франко-українські переговори (грудень 1918 — квітень 1919 рр.)

Одним із перших зовнішньополітичних кроків Директорії була її нота, адресована урядам усіх країн. У ній уряд УНР задекларував готовність перебрати на себе "всі міжнародні зобов'язання і всі вимоги міжнародного права, які падають на Україну в силу п попередньої приналежності до Росії... пропорційно силам України".

На початку 1919 р. Директорія відрядила до Одеси, де була розташована штаб-квартира французької військової місії, делегацію для ведення переговорів про спільні дії. Тоді ж, за свідченням голови делегації А. Марголіна, в Одесі перебували делегації Кубані, Білорусії та Дону, які прибули туди з тією ж метою. З ініціативи делегації Кубані, яку очолював Л. Бич, відбулась зустріч української, кубанської та білоруської делегацій. На ній було вирішено надалі співпрацювати та подати спільну заяву на ім'я французького командування "про політичні прагнення України, Білорусії та Кубані та про методи боротьби з більшовизмом і допомогу, на яку вони сподіваються від держав Антанти". Таку заяву уклали і підписали голови делегацій: України — А. Марголін, Білорусії — генерал О. Ба- ханович; Кубані — Л. Бич. Заяву підтримала і підписала делегація Дону, яку очолював Черечукін. Факт укладення такої заяви свідчив про ідентичність поглядів національних урядів України, Білорусії, Кубані та Дону на процеси майбутнього устрою на території колишньої Російської імперії і виявляв прагнення цих урядів до національного самовизначення.

Заява складалась з двох пунктів: "1. Про форму державного устрою території, рівно як і сусідніх з ними державних утворень. 2. Про шляхи і методи боротьби з анархією і більшовизмом у всіх державах і частинах, на котрі розпалась Росія". Зокрема, зазначалося: "ми звертаємося до держав Антанти з проханням про надання допомоги національним стремлінням наших народів і зміцнення вже існуючих окремих утворень". У спільному документі висловлювалось застереження до держав Антанти про недопустимість їхнього втручання у внутрішні справи цих державних утворень. Представники новоутворених держав висловили розуміння того, що потрібно об'єднати зусилля для боротьби з більшовицькою агресією та анархією. Заява була передана французькому командуванню.

Ці події збігаються в часі з прибуттям до Одеси командувача французьких військ в Одесі генерала Філіппа Генрі д'Ан- ссльма та начальника штабу полковника Генрі Фрайденберга. їхня поява та подальші дії спричинили сум'яття серед про- російських політичних сил. Одним із перших питань, з яким д'Лнссльм звернувся до Єнно, було запитання про те, чи Енно вже зустрічався з генералом О. Трековим, командувачем військ Директорії в одеському регіоні. Полковник Г. Фрайденберг приголомшив діячів "білої Росії" та Добровольчої Армії своєю заявою про те, що "командування союзників зацікавлене у всіх антибільшовицьких силах, у тому числі й українських, у боротьбі проти більшовиків". Це означало, що біла армія хоч і мала отримати повну підтримку Антанти, однак не буде єдиним реципієнтом французької допомоги в антибільшовицькій боротьбі. Розвиваючи ці ідеї, французьке командування запропонувало Директорії на переговорах порозумітись із керівництвом Добровольчої армії. Предметом переговорів, на думку французів, мало стати питання про поділ Півдня Росії на українську та російську зони, в яких командування мало б виконувати координаційні функції. Окрім цього, українцям пропонували укласти військовий союз із Денікіним та організувати 300-тисячнс військо для боротьби з більшовиками. Керівники Директорії погодилися виступити в антибільшовицькій боротьбі лише в етнографічних межах України.

Однак заходи дипломатії України, Білорусії, Кубані та Дону не могли змінити позиції союзників стосовно питань національного самовизначення. Підтвердження цьому— слова командувача французького десанту в Одесі полковника Г. Фрайденберга, сказані під час українсько-французьких переговорів: "Наше завдання — боротьба з більшовизмом. Справа самостійності України вирішується в Парижі". Уповноважене на "місцеві акції" французьке командування, проте, продовжувало активні дії.

У лютому 1919 р. в Одесі тривали переговори між представниками України та французьким командуванням. Під час переговорів українська делегація висловила низку вимог і пропозицій, серед яких передусім: 1) визнати самостійність України; 2) допустити українських представників до участі в роботі Паризької мирної конференції; 3) забезпечити фактичну повноту суверенних прав УНР на и державній території. Французи відкинули перший пункт вимог, а він на той час був принциповим для української сторони у провадженні діалогу. Однак взаємна зацікавленість сторін змушувала шукати компромісів.

Під впливом цих подій уряд Директорії почав розглядати реальну можливість порозуміння з французьким командуванням в Одесі. Через тиждень після приїзду д'Ансельма і Фрайден- берга для проведення переговорів був обраний міністр військових справ генерал О. Греков, а пізніше сформовано окрему делегацію від Директорії в складі міністра народного господарства С. Остапенка та керуючого справами міністерства преси і пропаганди О. Назарука. Ці переговори не припинялися до кінця перебування французьких військ на Півдні України.

Українські представники були уповноважені укласти політичний, торговельний та військовий договори з французами. Військові ж висунули умови, завдяки яким можна було досягнути порозуміння.

Економічні вимоги Франції не викликають жодних сумнівів стосовно її економічних інтересів, підкріплених дореволюційними мільйонними інвестиціями в національну економіку на території України. Водночас, розглядаючи Україну як таку, що прямує соціалістичним шляхом, Антанта висунула вимогу не лише консервації розпочатих соціальних реформ, а й проведення змін у складі уряду — виведення з нього С. Петлюри, В. Винниченка, А. Чехівського, яких уважали переконаними соціалістами.