Розділ 15. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

15.1. Трансформація зовнішньополітичних пріоритетів України в нових геополітичних реаліях

Динамічні зміни міжнародного середовища, нові тенденції світового розвитку впливають на формування та практичну реалізацію зовнішньополітичної діяльності України. Будучи невід'ємною частиною системи міжнародних відносин, Україна все більше утверджується на міжнародній арені як активний суб'єкт міжнародних відносин.

Водночас із внутрішньополітичними змінами, що стали наслідком парламентських виборів 2002, 2006, 2007 рр. та, особливо президентських виборів 2004 р., піддалися перегляду ціннісні орієнтири у формуванні та реалізації зовнішньої політики держави, як інструменту реалізації її національних інтересів.Дискусія розгорнулась у кількох напрямах (сферах) радше практичної реалізації зовнішньополітичного курсу держави, аніж ідейно-політичних орієнтирів її здійснення. Це пояснюється закріпленням пріоритетів зовнішньополітичної діяльності України у законодавчих документах.

Дискусія щодо практичного втілення зовнішньополітичних пріоритетів виявилась у боротьбі між різними гілками влади в Україні. Особливо це стало помітним після відставки про- президентських урядів ІО. Тимошснко та Ю. Єханурова 2006 р. та формування уряду повою парламентською коаліцією па чолі з прем'єр-міністром В. Януковичем. Помітпим стало розходження між президентською та законодавчою і виконавчою гілками влади не так у стратегічних, як у тактичних питаннях реалізації зовнішньополітичного курсу держави. Це підтверджувалось не лише заявами українського прем'єра про спільність цілей з Президентом стосовно європейської інтеграції України, а й шляхами і, особливо, термінами її реалізації. Перебіг політичної кризи суттєво вплинув на перерозподіл владних повноважень між основними гілками державної влади в Україні. Якщо на початку кризи основна влада в державі зосереджувалася в руках уряду В. Януковича та парламентської більшості, то в результаті розв'язання політичної кризи основні владні повноваження перейшли до Президента України як переможця в цьому політичному конфлікті. Відповідно до нового перерозподілу владних повноважень змінився і баланс впливу цих гілок влади на зовнішню політику. Так, у березні 2007 р. майже 91,5% опитаних експертів вважали, що уряд В. Януковича найбільше впливав на зовнішню політику України, а Президент України посідав лише третю сходинку в цьому рейтингу (46,8%), попри те, що керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави належить до його конституційних повноважень. Отже, і вплив профільного зовнішньополітичного відомства, підпорядкованого безпосередньо Президентові України, на зовнішню політику залишався незначним (14,9 %). Незабаром, у грудні 2007 р., він сягнув 88,2 %. Відповідно роль Міністерства закордонних справ України в ухваленні зовнішньополітичних рішень зросла від 8,5 до 44,4 % . Якщо у березні 2007 р. ця цифра становила 8,5, то в грудні — вже 33,3 %. Натомість вплив керівництва Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України на зовнішню політику різко впав.Зміна впливовості внутрішньополітичних гравців на зовнішню політику позначилась на коливаннях зовнішньополітичного курсу країни. До завершення політичної кризи пріоритетними були, згідно з програмами фракцій Антикризової коаліції, відносини України з Російською Федерацією, тоді як на західному векторі спостерігалась стагнація. З переходом влади в країні до демократичних сил, західний вектор зовнішньої політики України активізувався, що, зокрема, сприяло пожвавленню процесу європейської та євроатлантичної інтеграції, а також посиленню уваги до балтійсько-чорноморського вектора.

Отже, можна говорити про пріоритетність на сучасному етапі європейського напряму зовнішньополітичної активності України.

15.2. Європейська та євроатлантична інтеграція. Приєднання до СОТ

Європейський напрям зберігав свою актуальність і в умовах кризи. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2007 р. були затверджені заходи щодо виконання у 2007 р. Плану дій Україна — ЄС, який об'єктивно відповідав стратегічній меті нашої країни — інтеграції до європейських економічних структур, сприяв наближенню українського законодавства до європейських норм і стандартів. У ньому передбачалися заходи щодо співпраці України з європейськими державами у сфері безпеки, нерозповсюдження зброї масового знищення, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій. Україна продовжувала брати участь у поліційних місіях ЄС у Боснії і Герцеговині та у Республіці Македонія.

Водночас окреслилася певна невизначеність й серед європейських політиків щодо євроінтеграційних прагнень нашої держави. Підтвердження цьому є позиція офіційного Берліна з питання розширення ЄС під час головування Німеччини у ЄС протягом першої половини 2007 р. Якщо зважати на те, що основним завданням під час головування керівництво країни визначило розробку цільового плану щодо перегляду та погодження Європейського конституційного договору, розробка та здійснення спільної енергетичної політики, покращення процесу прийняття правових норм, тощо, дуже сумнівними виглядають заяви деяких політиків та фахівців щодо сподівань, що під час свого головування Німеччина надасть значну допомогу Україні на шляху її європейської інтеграції. У сфері зовнішньої політики для неї домінували питання співпраці з най- впливовішими країнами світу, такими як СІЛА, Росія, Китай, Японія та Індія.

Варто також зазначити, що 2007—2008 рр. стали етапними у переговорному процесі та укладенні нової Угоди між Україною та ЄС про співпрацю. Водночас проблема полягає у певній невизначеності європейських політиків щодо питання характеру відносин з Україною, радше їх правового статусу, що коливається між "посиленою угодою" та "асоційованим членством. При цьому така невизначеність зумовлена і процесом конституціалізації ЄС та дискусіями стосовно політики розширення ЄС, члени якого на сьогодні не мають чітко виробленої консенсусної позиції.

Незважаючи на політичну кризу в Україні 14 вересня 2007 р. у Києві відбувся XI саміт Україна — ЄС. Українська сторона знайшла підтримку основних пріоритетів у рамках підготовки нової посиленої угоди. За підсумками роботи було ухвалено спільне комюніке. Питання співпраці, зазначені в цьому документі, були в центрі уваги учасників саміту. Йшлося про без- пекову політику, екологію, економічне співробітництво тощо. Учасники форуму також обмінялися інформацією щодо внутрішньої ситуації в країнах ЄС та Україні.

Інтеграція до ЄС передбачала конкретні дії. Особливу увагу надавали роботі над новою посиленою угодою; наповненню конкретним змістом положень Угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС з урахуванням інтересів товаровиробників України; ефективному використанню допомоги ЄС, яка надається Україні в рамках європейської політики сусідства і партнерства; імплементації Угоди Україна — ЄС про спрощення візового режиму, тощо.

14 грудня 2007 р. у Києві пройшов візит послів ЄС — Португалії як країни, що головує в ЄС, Словенії, яка головуватиме наступною, і представника Єврокомісії в Україні. Ця подія відбулася одразу після підписання Договору про реформу ЄС, яке відбулося напередодні під час засідання Європейської Ради 13 грудня 2007 р. Договір про реформу має оптимізувати інституційну структуру організації, покращити ефективність її функціонування. На думку багатьох українських експертів він мав усунути перешкоди на шляху подальшого розширення Євросоюзу, за рахунок країн, які відповідають визначеним критеріям членства в організації.

Етапним стало поглиблення співробітництва та активізація відносин з країнами — членами Світової Організації Торгівлі (СОТ), що розглядалось як варіант наближення української економіки до європейських та світових стандартів. Успішне завершення переговорного процесу з країнами — членами СОТ наприкінці 2007 р. та прийняття українським парламентом законопроектів створили реальні передумови для вступу України до СОТ на початку 2008 р. Після набуття членства в СОТ відкрилася реальніша перспектива створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Потреба членства України в цих міжнародних організаціях знайшла своє відображення й в результатах опитувань серед українських експертів, більшість погоджувалася з потребою вступу України до ЄС (77 %) і ще більша частина підтримувала вступ до СОТ (понад 80 %)*67. Приєднання нашої держави до СОТ відкрило б досить серйозні перспективи для поглиблення економічної інтеграції у світову спільноту. Водночас перед зовнішньополітичним відомством виникають нові завдання пов'язані з необхідністю відстоювання національних інтересів України у сфері зовнішньоекономічних відносин. Значне місце у цьому контексті займає завдання забезпечення економічної безпеки нашої держави усіма законними засобами, зокрема політичного характеру. Саме цим зумовлена підвищена увага української політики до проблеми розширення співробітництва з євроатлантичними структурами.

*67: {Зовнішня політика України у 2007 році. — К.: Стилос, 2008. — С. 36.}

Щодо завдань Інтенсифікованого діалогу з НАТО, то 2007 р. для України став досить помітним і визначався такими тенденціями. З одного боку, поглиблювалося реформування сектору безпеки на демократичних засадах, а з іншого — через внутрішньополітичну боротьбу, Кабінет Міністрів України затвердив Цільовий план на 2007 р. у межах Плану дій Україна — НАТО лише на початку червня 2007 р. Отже, у стосунках з НАТО Україна виступала пасивним "кандидатом" і практично не намагалася стати активним учасником міжнародних дискусій, щодо реформування євроатлантичного співтовариства. Протягом року, особливо напередодні позачергових парламентських виборів, зовнішньополітична проблематика ставала об'єктом політичних маніпуляцій і використовувалася для роздмухування протистояння Сходу і Заходу країни.

Коментуючи заяви Президента Російської Федерації В. Путі- на про перспективи розширення Альянсу та розміщення американських систем ПРО у Європі Президент України В. Ющенко наголошував, що "наша доктрина оборони і безпеки формально визначена законом, і ключовий аспект цієї доктрини — забезпечити вступ України до ЄС і НАТО".

У відносинах України з НАТО 2007 р. був ювілейним, оскільки на нього припала 10-та річниця підписання "Хартії про особливе партнерство" між Україною і НАТО. МЗС України передало до штаб-квартири НАТО в Брюсселі спільного листа Президента та Прем'єр-міністра України від 27 березня із запрошенням Генеральному секретареві Альянсу Я. Схефферу та Північноатлантичній Раді (ПАР) НАТО відвідати Україну в липні 2007 р. з нагоди цієї події. Однак обставини внутрішньополітичного характеру завадили цій події. Натомість 9 липня 2007 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбулося спеціальне засідання Комісії Україна — НАТО на рівні послів, присвячене 10-й річниці підписання "Хартії про особливе партнерство" між Україною та НАТО. Виступаючи перед членами Північноатлантичної Ради — послами держав — членів НАТО, глава місії України при НАТО (МУН) К. Морозов відзначив важливість особливого партнерства України з НАТО, підтвердивши незмінність євроатлантичного курсу України, спрямованого на досягнення її стратегічної мети — повноправного членства в Альянсі. Глава МУН запевнив союзників у продовженні процесу реформування країни, а також інтенсифікації взаємовигідної співпраці з НАТО, спрямованої на забезпечення миру та стабільності в регіоні. За результатами засідання було підписано Спільну заяву, в якій зазначалося, що на засіданні в Брюсселі 9 липня 2007 р. посли Комісії Україна — НАТО відзначили 10-ту річницю "Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору", яка була підписана 9 липня 1997 р. у Мадриді.

Упродовж року Україна відчувала суттєву підтримку з боку провідних країн Альянсу. Зокрема, президент США Дж. Буш підписав Акт про консолідацію свободи через НАТО. Цей документ підтверджував відповідність Албанії, Грузії, Македонії, України та Хорватії вимогам американського закону про членство в НАТО від 1994 р. та право цих країн на отримання від США фінансової допомоги з метою підтримки їхньої інтеграції до Альянсу. Зовнішньополітичне відомство України висловило вдячність американській стороні за підтримку євроатлантичного курсу нашої держави, відзначивши виваженість цього кроку, який віддає належне ролі особливого партнерства Україна — НАТО, а також свідчить про високу оцінку внеску України у забезпечення регіональної безпеки.

Президент України В. Ющенко 4 травня 2007 р. своїм Указом затвердив Положепня про національних координаторів співробітництва України з НАТО та вніс відповідні зміни до Указів "Про національну систему координації співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору" та "Про міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО". У цьому Положенні йшлося про спеціально уповноважених осіб, діяльність яких спрямована на реалізацію державної політики у сфері євроатлантичної інтеграції. Встановлювалося, що національні координатори співробітництва України з НАТО мають бути членами Міжвідомчої комісії з питань підготовки України до вступу в НАТО і брати участь у її засіданнях особисто. На національних координаторів також покладалося сприяння виконанню центральними органами виконавчої влади, державними органами завдань у відповідних сферах співробітництва Україпи з НАТО, зокрема щодо підготовки України до вступу в НАТО в рамках її Інтенсифікованого діалогу з Альянсом*68.