Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

10. Хмельницький організував наприкінці 1678 — на початку 1769 рр. декілька походів на Лівобережжя, однак цього разу йшлося не про спробу приєднання територій, а про перегін населення на спустошений Правий берег. У відповідь син лівобережного гетьмана Семен Самойлович навесні 1679 р. вторгся на Правобережжя і, зруйнувавши ті населені пункти, що ще якось животіли, перегнав більшість населення на Лівий берег. Ю. Хмельницький, під владою якого залишилося тільки малозаселене Східне Поділля, намагався колонізувати цю територію переселенцями з Молдавії.

Ще восени 1678 р. Ю. Хмельницький приймав у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, котрий переконував гетьмана прийняти польську протекцію і обіцяв збереження за ним князівського титулу, але Ю. Хмельницький, котрому далося взнаки ув'язнення в Мальборку, волів триматися Туреччини. У 1680 р. гетьман узагалі в досить різкій формі вимагав у листі до Яна Собєського, щоб поляки відійшли за Віслу.

У 1681р. потреба Туреччини в маріонетковому "князю" відпала і Ю. Хмельницького було відкликано до Стамбулу. 13 (23) січня 1681 р. між Московією та Туреччиною було укладено Бахчисарайський мир. Кордон між державами встановлювався по Дніпру, але Туреччина, зі свого боку, зобов'язувалася залишати незаселеною (нейтральною) територію між Південним Бугом і Дніпром. Після укладення договору султан Мехмед IV віддав (імовірно, за чималі кошти) Правобережну Україну з центром у Немирові молдавському господарю Георгію Дуці, який почав, усупереч договору, оселяти на нейтральній зоні нових поселенців. Зрештою, Бахчисарайська угода була ратифікована султаном щойно у квітні 1682 р. і вже не містила згадки про незаселеність цієї території.

Передання частини Правобережжя Г. Дуці обурило як московського царя, котрий вважав це порушенням Бахчисарайського договору, так і польського короля, що відкликався до Журавненської угоди. Ян Собєський навіть почав наголошувати, що, за попередніми договорами, Україна мала належати лише козакам.

Молдавський господар призначив для підконтрольних українських земель "наказним гетьманом" ЯнаДрагинича (Івана Дрешнича), який намагався у своєму правлінні відтворити козацький лад і призначав до колишніх міст своїх полковників, які, власне, і займалися безпосередньо залюдненням краю. Г. Дука для обґрунтування своєї колонізаційної акції використовував той аргумент, що раніше багато населення було силоміць зігнане на Лівобережжя, а оскільки це були "турецькі піддані", то їх необхідно повернути назад. У 1683 р. підпорядкований Г. Дуці чигиринський полковник Уманець здійснив похід аж на Слобожанщину з метою руйнування тамтешніх міст і "перегону" населення на Правобережжя.

Г. Дука розглядав своє правління на українських землях досить серйозно — для себе він розпорядився збудувати палац у с. Циганівка над Дністром, а для Я. Драгичина споруджувалася резиденція в Немирові. Згодом Г. Дука планував передати гетьманство своєму зятеві — сину волоського господаря Шер- бана Кантакузина (тоді як двом своїм синам — Молдавію та Валахію). Однак цим планам не судилося збутися, оскільки 1683 р. Г. Дука був скинутий з госпударства пропольськи налаштованим Шимоном Петричейку, а козацька старшинська рада оголосила гетьманом Стефана Куницького, котрого підтримали поляки (фактично відроджувалося козацтво, але цього разу з інституцією "наказного гетьманства" — всі подальші гетьмани були наказними).

Ці події, разом із поразкою при спробі здобути Відень, спричинили поступову втрату Туреччиною впливів на Правобережжі (турецька влада ще трималася у великих містах, таких як Кам'янець чи Язловець). Козацькі та молдавські війська активно долучилися до війни проти турецько-татарських сил. В умовах боротьби "Священної ліги" проти турецької експансії в Європі, козаки знову ставали потрібними, і Ян Собєський погодився на відновлення їхніх прав і привілеїв. С. Куницький здійснив походи в південну Молдавію, спалив околиці Бендер і Ак керма ну, однак зазнав поразки від татар. Це не завадило гетьману подати справу перед королем як перемогу (мовляв, з козацького боку не загинуло жодної людини), а в Західній Європі взялися писати про велику перемогу козаків. С. Куницький був скинений козацькою радою в Могилеві 1684 р. за те, що покинув військо під час бою. Замість нього гетьманом обрали Андрія Могилу (1684—1689).

Перед новим керівником правобережної козаччини виникли нелегкі завдання допомагати пропольській Молдавії, воювати проти татарських військ та боротися з опозиційними рухами, особливо з партією, підтримуваною І. Самойловичем. Зазнавши початково невдач при спробі допомогти Молдавії, А. Могилі вдалося повиганяти турків із міст навколо Кам'янця. Навесні 1686 р. Правобережну Україну відвідав папський нунцій Ф. Бо- несана, котрий запевнив козаків у підтримці з боку Інокен- тія XI, а А. Могила у відповідь написав листа до папи, в якому обіцяв боротися проти ворога християнства.

Діяльність А. Могили стривожила московського царя, який у серпні 1688 р. звернувся до польського короля з вимогою, щоб той заборонив Могилі титулуватися запорозьким гетьманом, а також у І. Мазепи, котрий переймався закликами правобережного гетьмана до запорожців, щоб ті перейшли на службу до польського короля. Однак чимало запорожців таки послухалися цього заклику.

Зі смертю А. Могили виникли проблеми з обранням нового гетьмана, оскільки фактичним лідером серед козацтва був Семен Палій, але польський уряд нав'язав їм полковника Гришка (Григорія Івановича). Його діяльність припала на протистояння козаків та місцевої шляхти. Для вирішення проблеми Гришко виїздив до короля і просив додаткових земель для козацтва, але призначена у цій справі комісія запропонувала лише незначну територію при р. Ягорлик. Поза тим, козацтво часів Гришка здійснювало походи в околиці Білгорода (вдалий) та в Молдавію (невдалий). Наступник Гришка на гетьманстві Самійло Іванович (Самусь) здебільшого займався походами проти турків і татар у рамках акцій польського уряду. Крім того, спостерігалося зближення між Самусем та І. Мазепою за посередництвом фастівського полковника Семена Палія.

Офіційне "гетьманування" Самуся завершилося з постановою про скасування козацтва, прийнятою на червневому сеймі 1699 р. Після підписання в січні 1699 р. мирного договору Польщі та Туреччини в Карловицях1, потреба польського уряду в козаках відпала. Для виконання рішення сейму до України було відправлене коронне військо.

Відколи 1685 р. на Правобережній Україні офіційно було відновлено козацтво, підпорядковане польському королю, важко говорити про існування самостійної зовнішньої політики наказних гетьманів. Винятком був лист А. Могили до папи Інокентія XI. Більшість же військових акцій відбувалася з наказу польського уряду. Інша річ, що через міжнародну ситуацію, а саме у зв'язку з боротьбою "Священної ліги" проти Османської імперії, правобережне козацтво, порівняно з лівобережним, було дещо більше залучене до подій міжнародного характеру.

З іншого боку, під час створення умов "Вічного миру" між Річчю Посполитою та Московією лівобережному гетьманові І. Самойловичу було запропоновано навіть надіслати власну делегацію для присутності на переговорах. Однак І. Самойлович не скористався цим закликом, оскільки прагнув узагалі перешкодити укладенню відповідного договору, що закріплював поділ України. Проте укладення "Вічного миру" прискорив вступ Московії 1686 р. до антитурецької "Священної ліги", створеної ще 1683 р. Згідно з цим польсько-російським мирним договором, укладеним у Москві 6 (16) травня 1686 р., поділ України таки був закріплений. Лівобережжя цілком відходило до Росії, а також частина Правобережжя (Київ з околицями). Частина Правого берега Дніпра (середня Київщина) далі мала залишатися "пусткою". Московія та Польща домовилися не укладати сепаратних мирних договорів із Туреччиною. Фактично передбачався оборонний і наступальний союз Польщі та Росії проти Туреччини (ст. 10 анулювала Бахчисарайський договір). Унаслідок цього в рамках антитурецької боротьби козацькі полки повинні були стати важливою силою в походах Росії проти Криму. Такі дії були узгоджені зі союзниками з Ліги й одночасно Австрія і Венеція мали розпочати бойові дії проти турків.

І. Самойлович відверто висловив своє невдоволення політикою Москви і засудив укладення "Вічного миру", але, водночас, неохоче почав підготовку до першого Кримського походу. У травні 1687 р. 60 тис. московського війська під командуванням В. Голіцина та 50 тис. козаків І. Самойловича вирушили в похід. Однак час був обраний невдало, літо було без дощів, до того ж татари підпалили степ. Об'єднана армія була під загрозою загибелі і, не дійшовши до Криму, В. Голіцин наказав повертати. До Москви дійшли чутки, що підпал степу відбувся не без відома І. Самойловича. Тому, коли почали шукати винних у провалі походу, В. Голіцин, якого теж підозрювали, скористався з антигетьманських настроїв старшин та їхнього доносу, і вирішив використати ситуацію та всю провину перекласти на І. Самойловича. Гетьмана було заарештовано і без слідства разом із сином заслано до Сибіру. На козацькій раді над р. Коломак відбулося обрання нового гетьмана, яким став Іван Мазепа, і ця подія започаткувала нову епоху в історії козацтва й українсько-російських відносин.

5.3. Міжнародний контекст боротьби за незалежну державу Івана Мазепи та Пилипа Орлика

Аби зрозуміти особливості зовнішньої політики Івана Мазепи, варто враховувати той факт, що це була постать пепересіч- на щодо освіти, широти світогляду та політичного досвіду. І. Мазепа здобув добру освіту в Киево-Могилянській колегії, Краківській академії; був "покойовим дворянином" (пажем) польського короля Яна Казимира; відвідав Німеччину, Італію та Францію; вивчав артилерійську справу в Нідерландах; виконував дипломатичні доручення короля у посольствах до І. Ви- говського, Ю. Хмельницького та П. Тетері. У 1669 р. І. Мазепа перейшов на службу до П. Дорошенка, будучи ротмістром надвірної корогви, а згодом виконувачем обов'язків генерального осавула. Водночас П. Дорошенко доручав І. Мазепі дипломатичні місії до Криму, і під час однієї з таких поїздок його схопили запорожці, і врятувало його від смерті лише заступництво І. Сірка, який передав майбутнього гетьмана І. Самойловичу. На службі в останнього І. Мазепа продовжував виконувати дипломатичні доручення, часто відвідуючи Москву, де зблизився із впливовим князем Василем Голіциним. Власне цей князь і допоміг І. Мазепі очолити Гетьманщину.

Під час свого обрання на гетьмана Іван Мазепа присягнув на вірність царівні Софії та царевичам Івану і Петру. При цьому, уже за традицією, були підписані нові статті, які, за місцем розташування козацького табору, отримали назву Коломацьких (25 липня 1687 р.). В основі цих пунктів лежали Глухівські статті 1669 р., до яких було додано деякі нові положення. Згідно зі статтями, було закріплено залежність кадрових змін в уряді від Москви — ані гетьман не міг на власний розсуд звільняти старшин, ані старшина самовільно обирати нового гетьмана. Значну увагу приділяли участі Гетьманщини у зовнішній політиці Росії. Так, новий гетьман мав дотримуватися "Вічного миру" і не повинен був діяти на шкоду інтересам Речі Посполитої. Гетьман зобов'язувався надавати військо для російських акцій проти Криму та Туреччини. Передбачалася також побудова українським урядом прикордонних укріплень на півдні (ці обіцянки І. Мазепа успішно реалізував, спорудивши, зокрема, на Самарі Новобогородицьку та Новосергіївську фортеці, які, однак, були обсаджені московськими залогами, що викликало неприхильність запорожців). Вкотре українській стороні було відмовлено у дипломатичних контактах гетьмана з правителями інших держав. Окрім перебування московських воєвод у б містах (Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі), було вирішено, що при резиденції гетьмана в Батурині має стояти московський стрілецький іюлк. Через нові статті московський уряд силоміць (під загрозою страти) намагався поширити в Україні російські гроші ("сєвські чехи"), які були вкрай низької проби, що обурило місцеве населення. Ще однією новизною в договорі був пункт про сприяння мішаним українсько-російським шлюбам та наголошення на тому, що Гетьманщина не повинна бути окремим державним утворенням від Росії, а між їхніми народами не має бути відмінностей. Цей пункт І. Мазепа не поспішав виконувати, що згодом намагалися використати як аргумент донощики зі старшини. Умови Коломацьких статей були дещо пом'якшені через два роки — під час перевороту 1689 р., коли, ймовірно, були сформульовані нові домовленості між гетьманом та новим царем Петром І. Загалом, пункти 1687 р., попри їхні негативні аспекти, дали І. Мазепі змогу зміцнювати свою владу, наводити лад у козацькій автономії та боротися за соборність українських земель.

Коломацькі статті, як уже згадувалося, були укладені в контексті протистояння християнського Сходу Європи проти турецької експансії, і під їхнім впливом І. Мазепі довелося змінити стару концепцію рівноваги сил у Причорномор'ї (базовану на порозумінні з Туреччиною та Кримом і якої дотримувалися П. Дорошенко та певною мірою І. Самойлович) на концепцію витіснення впливів Туреччини з Північного Причорномор'я. І. Мазепа прийшов до влади у час між першим і другим Кримськими походами і, зрозуміло, був утягнутий у плани московської царівни Софії та її фаворита князя В. Голіцина щодо боротьби проти Османської імперії. Гетьман, який завжди швидко орієнтувався в політичній ситуації та вмів відчути потреби часу, взявся писати досить вдалі проекти військового

і політичного наступу Московії (у спілці з Гетьманщиною) на Північне Причорномор'я. В рамках таких планів І. Мазепа підтримував тісні стосунки з духовенством Сербії, Болгарії, Греції, з Константинопольським, Єрусалимським та Антіохій- ським патріархами, з Молдавією та Валахією.

Тим часом, з осені 1688 р. Москва почала готуватися до другого кримського походу, який розпочався у березні 1689 р. наступом понад стотисячного війська під командуванням В. Голіцина та І. Мазепи на Крим. Татарам не вдалося зупинити похід, і 20 травня російсько-українське військо дійшло до Перекопу, але вже наступного дня В. Голіцин наказав відступити з невідомих причин (можливо, через підкуп з боку хана або й просто через побоювання заходити вглиб ворожої території з виснаженим військом). Провал такої масштабної кампанії став одним із приводів до усунення від влади царівни Софії та В. Голіцина. Переворот у Москві відбувся за присутності І. Мазепи, котрий зумів порозумітися з новим царем.