Розділ 14. РЕАЛІЗАЦІЯ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

14.1. Становлення двосторонніх відносин

Висока динаміка процесу визнання та встановлення дипломатичних відносин стала досить добрим підґрунтям для розвитку взаємовигідної співпраці між державами, насамперед у двосторонніх відносинах. Встановлення дипломатичних відносин стало лише політичною передумовою розгортання повномасштабних двосторонніх відносин, насамперед з к раї нами- сусідами, співпраця з якими була історично випробуваною. У цьому контексті варто відзначити розвиток відносин стратегічного партнерства, перш за все, з Польщею та Російською Федерацією, співпраця з якими, через історичні обставини, охоплювала доволі широку низку питань у багатьох сферах життєдіяльності.

Хоча стратегічне партнерство як таке, не набуло на той час належного теоретичного обґрунтування у вітчизняній політичній науці, на практиці воно стало одним із елементів зовнішньополітичної діяльності держави. З одного боку, виступаючи певним мірилом відносин співпраці, а з іншого — інструментом зовнішньої політики держави. "Зовнішньополітичні зусилля мають бути постійпо спрямовані на те, — зазначалося в "Основних напрямах зовнішньої політики України" — щоб прикордонні держави утворювали навколо України надійну смугу миру і стабільності. В цьому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України"*61. Водночас відносини не з усіма сусідами набули ознак стратегічного партнерства.

*61: {Постанова Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України". — К., 2 липня 1993 р.}

14.1.1. Становлення відносин з Російською Федерацією

14.1.2. Розвиток українсько-польського стратегічного партнерства

Аналізуючи динамічний розвиток співпраці України та Польщі протягом 1990-х — початку 2000-х років за критеріями стратегічного партнерства, можна з певністю констатувати, що в українсько-польських відносинах існує щонайменше кілька стратегічних сфер співпраці: соціально-економічна, військово-політична, гуманітарна. До того ж, вище політичне керівництво обох країн вкладають однакове розуміння у відносини стратегічного партнерства між ними. Доказом цього є низка політичних декларацій і заяв, виголошених керівниками обох країн, про стратегічність партнерства між ними. Тобто можна говорити про обопільну зацікавленість у розвитку такого партнерства в українсько-польських взаєминах.

Правові засади розвитку відносин стратегічного партнерства між Польщею й Україною визначені в кількох міжнародно- правових документах, як-от Комюніке за результатами засідання Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща (27—28 вересня 1995 р.) та у Спільній заяві до порозуміння та єднання (21 травня 1997 р.). Після цього польсько-українські взаємини динамічно розвивались по висхідній. Винятком можуть бути лише 2001—2004 р., коли розвиток польсько-українських відносин зазнав певного спаду через внутрішньополітичну ситуацію, котра виникла в Україні, та через неврегульованість питання спільного історичного минулого обох держав (проблема військових поховань на території обох держав тощо).

З кінця 1997 р. формула "стратегічного партнерства" у взаєминах із Україною постала абсолютною в офіційному політичному дискурсі Республіки Польща й поділяється децидентами польської зовнішньої політики незалежно від їх ідейно-політичної належності.

Показово й те, що, згідно з документом "Стратегія безпеки Республіки Польща", ухваленим 2000 р., відносини з Україною окреслено як відносини зі стратегічним партнером. Отже, Польща обрала щодо України формат відносин "стратегічного партнерства", як і Україна щодо Польщі.

З метою наповнення змістом стратегічного партнерства Польщі та України, сторони створили певну інституційну структуру партнерства. Це постійно діючі механізми реалізації та координації стратегічних інтересів у рамках партнерства (Консультативний комітет президентів України та Республіки Польща, Українсько-польська змішана комісія з питань торгівлі та економічного співробітництва, українсько-польська та польсько-українська парламентські групи, Постійна україн- сько-польська конференція з питань європейської інтеграції, Українсько-польський, Польсько-український форуми).

Водночас, між двома державами не існує окремого двостороннього документа, в якому б чітко визначалися сфери та цілі стратегічного партнерства між двома державами. У Міністерстві закордонних справ України розроблена національна Концепція відносин стратегічного партнерства з Республікою Польща, затверджена 27 липня 2001р., однак вона є радше українською програмою, а не двостороннім документом.

Історична ретроснектива українсько-польського партнерства засвідчує неперервність процесу двосторонньої співпраці, її постійний розвиток та наростаючу динаміку. З кінця 80-х років відносини між Україною та Польщею пройшли певну еволюцію та в другій половині 90-х років XX ст. вийшли на рівень стратегічного партнерства. Це пов'язано з внутрішнім розвитком українського та польського суспільств, а також із зовнішніми факторами, необхідністю знайти нову формулу безпеки, котра б враховувала інтереси України та Польщі в регіоні Центральної та Східної Європи, убезпечувала обидві держави від відчутного впливу Росії та західних держав.

Певні ознаки співпраці між двома державами існували ще за часів Радянського Союзу, де українська та польська сторони почали будувати відносини в умовах неповного суверенітету України. Цей період можна вважати підготовчим. Однак сподівання на те, що зі здобуттям незалежності та можливості провадити незалежну зовнішню політику, Польща започаткує дружні й активні відносини з Україною, не виправдалися. Внаслідок боротьби між прихильниками "неопрометеївської" та "реалістичної" концепцій східної політики, а також через політику США у питанні розпаду Радянського Союзу, Польща протягом 1989—1991 рр. провадила так звану політику двох доріг, яка була компромісом між прибічниками обох ідей. Цей період характеризувався становленням незалежної Української Держави, відсутністю конкретної концепції Заходу та Росії щодо України, про що детально йшлося вище, й зосередженістю польської політики на західному напрямі, становленням двосторонніх міждержавних відносин, актуалізацією проблеми регіональної безпеки у Центральній та Східній Європі.

Водночас становлення договірно-правової бази українсько- польських відносин відбувалося доволі динамічно. Вже 13 жовтня 1990 р. міністри закордонних справ України та Респрублі- ки Польща підписали Декларацію про принципи та основні напрямки українсько-польських відносин. Польща стала однією з перших держав світу, котра визнала незалежність України 2 грудня 1991р., а вже через місяць, 4 січня 1992 р., країни встановили дипломатичні відносини. Існування історичної традиції співпраці між країнами стало основою підписання

у Варшаві 18—19 травня 1992 р. Договору про добросусідство, дружні відносини та співпрацю і низку угод щодо співпраці у різних сферах міждержавних відносин (сільське господарство, культура, наука, освіта, прикордонна інфраструктура тощо). 12 січня 1993 р. між Україною та Польщею було укладено Договір про правовий статус українсько-польського кордону, що закрило питання непорушності кордонів України та задекларувало відсутність територіальних претензій сторін. Упродовж 1993 р., внаслідок інтенсивного переговорного процесу між державами, було укладено декілька міждержавних договорів з питань двосторонньої співпраці, котра стала набувати все яскравіше вираженого особливого (стратегічного) партнерства.

Зокрема, у другій половині 1993 р. польсько-українські стосунки увійшли в період охолодження, що тривав щонайменше до кінця 1995 р. Підсилювали ці тенденції й концентрація устремлінь польського політичного керівництва щодо інтеграції Польщі до європейських структур безпеки, а також суперечливість поглядів української правлячої еліти на гарантування безпеки держави та відмову від ядерної зброї, негативне ставлення до розширення НАТО, що призвело до часткової міжнародної ізоляції України. Період охолодження завершився вже 1995 р. зі зміною зовнішньополітичних обставин. Значною мірою цьому сприяли відмова України від ядерних арсеналів зброї та становлення порозуміння зі США й Росією, перші з яких були традиційно прихильними до польської державності.

У другій половині 90-х років двосторонні взаємини України та Польщі вийшли на рівень стратегічного партнерства. Основними мотивами встановлення таких відносин стали:

володіння співставним економічним, військовим, фінансовим, технологічним і гуманітарним потенціалами, що дозволяло на паритетних (симетричних) засадах установлювати особливий статус двосторонніх відносин;