Розділ З. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ (до 1648 р.)

3.1. Міжнародний контекст появи українського козацтва

Південь України віддавна був місцем зіткнення кочових народів і осілого слов'янського населення. Могутні державні утворення (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, як згодом, зрештою, і Литовсько-польська держава) з поперемінним успіхом намагалися взяти під контроль малозаселені степові терени і перенести межу осілості якомога далі, однак у давні часи таке панування ніколи не було тривалим, тому що амбіційні прагнення окремих правителів виявлялися безсилими перед природними, географічними та цивілізаційними факторами.

Тому саме пограниччя між кочовим та осілим світом було відносно рухомим та й складно говорити про існування чіткої межі між ними. Натомість можна припустити, що ці два світи не могли існувати у безпосередній близькості й об'єктивно потребували утворення своєрідної "нейтральної зони". Так, більшість степової території славилася своєю родючістю, але водночас осіле населення добре відчувало межу, за якою землеробська колонізація починала бути надто небезпечною. Потребу в буферній зоні відчували і кочівники, чий загарбницький спосіб життя ґрунтувався на раптових набігах і таких самих швидких відступах (і при цьому бажано, щоб осіле населення не надто бідувало, тому що чим багатша жертва, тим краща здобич, хоча основною цінністю набігів був "людський товар").

Цю "буферну" чи "нейтральну" зону сучасники називали Диким Полем (лат. Campus desertus — пустинне поле) або просто Полем (тат. Гейгат), а один із кримських ханів назвав її "Божою землею", котра не належить ні великому князю литовському, ні йому самому. Однак її "пустинність" не потрібно перебільшувати — завжди знаходилася певна кількість людей, які відважувалися мешкати навіть у "зоні підвищеної небезпеки", і віддавали перевагу степовій свободі, порівняно з вигодами осілого життя (пенабагато безпечнішого, з огляду на часті напади кочівників). Для цих степових мешканців особливо привабливими були землі так званого Великого Лугу в нижній течії Дніпра (звідси інша назва — Низ), багаті на звірину та досить родючі (однак тут полювання та рибальство значило незрівнянно більше порівняно з родючістю землі). Напевне, визначальним фактором тут усе ж була особливість поверхні місцевості — численні балки, урочища, байраки, розгалужена річкова мережа (Дніпро, його рукави, та притоки), острови, плавні, зрідка траплялися і лісисті місцевості. Все це робило нечисленних тутешніх мешканців не такими уже й безборонними перед степовими загрозами. Власне тут і створилися сприятливі умови для виникнення козацтва.

Уже сама назва "козак" ідеально пасувала до мешканців цієї "нічийної" землі, оскільки в тюркських мовах "козак" могло означати розбійника, повстанця, авантюриста, волоцюгу, а в більш позитивному значенні — сторожа, найманця, або й просто — вільну людину, яка припинила зв'язки зі своєю попередньою соціальною групою, зі своїм родом. Для порівняння, середньоазійські казахи власне так (у позитивному значенні) і трактують походження своєї самоназви*19. Термін "козак" трепляється у писемних джерелах із XIII ст., однак його значення не було прив'язане до чіткої соціальної чи етнічної групи. У XV ст. населення степу, назване "козаками", могло сповідувати як християнство (слов'янське населення), так і мусульманство (козаки-татари), і лише згодом витворився образ козака як оборонця християнської віри (хоча на по- чатках свого існування навіть козаки-слов'яни не відзначалися особливою релігійністю, а козаки-татари згадуються ще й у другій половині XVI ст.).

*19: {Колись частила племен, які входили до Узбецького ханства, наприкінці 50-х років XV ст. підняли повстання під проводом султанів Жанібека та Керея проти хана Абулхайра. Після цього ці племена відкочували в західне Семиріччя (Жетису, басейн р. Чу), який вважається районом етногенезу казахів. Ці племена називалися "узбек-казак" (узбеки-повстанці). Згодом залишилася просто форма "казак", яка трансформувалася в сучасне "казах". Отже, назви "козак" та "казах" є етимологічно спорідненими.

[1] За іншою версією, С. Кішка загинув не 1602, а 1628 р. і встиг узяти участь у Цецорській битві 1620 р., під час якої потрапив у полон до турків і був змушений працювати гребцем на галерах, а восени 1627 р. підняв повстання на турецькій галері в порту Мітілена (Мітіліні) на о. Лесбос, після чого зумів довести галеру до берегів Італії, звідки повернувся на Україну.}

Виникнення козаків як мешканців досить розлогого погра- ниччя (не лише між державами, а й між цивілізаціями) вже саме по собі вплетене в міжнародний контекст. Перша згадка про українських козаків (а ними виявилися "кияни" та "черкасці") належить до 1492 р., коли вони пограбували турецький корабель біля Тягині (Бендер). Наступні згадки стосуються конфліктів з південними сусідами — "черкаські" козаки напали на кафинських купців (за що хан погрожував навіть організувати похід на Україну). До того ж, у 1523—1524 рр. великий князь Сигізмунд вирішив організувати прикордонний корпус із козаків, чого, однак, не відбулося, з огляду на брак коштів, але прикордонні старости Семен Полозович і Криштоф Кмитич, яким була доручена справа вербунку козаків, таки здійснили похід під Тавань (острів і переправа на нижньому Дніпрі, якою колись користувалися італійські купці, а пізніше татари для походів за ясиром) і впродовж тижня не пропускали через переправу татар, погромивши багатьох із них.

Справу оборони від татар, напади яких стали особливо інтенсивними та руйнівними з кінця XV ст., сприймало суспільство благородно і не засуджувало, а навпаки. Перші походи козаків переважно отримували схвалення та підтримку (здебільшого моральну) з боку великого князя, оскільки не йшли у розріз із зовнішньою політикою Великого князівства литовського, а організаторами цих походів були представники місцевої влади (яких пізніша традиція впевнено зараховувала до числа "перших козацьких гетьманів"). Деякі з керівників козацьких походів активно розвивали особисту діяльність на міжнародній арені — наприклад, Євстафій Дашкевич устиг побувати на службі у великого московського князя, після цього, будучи черкаським старостою, провадив активну політику на південному напрямку (хоча паралельно ходив з тритисячним козацьким загоном ще й на Московію, незважаючи на свою давнішу службу), втручався в татарські справи — підтримував кандидата на кримське ханство Іслам-Гірея проти Сеадат-Гірея. Але, все ж, це не був козацький ватажок, хоча у його військових акціях напевно брало участь чимало козаків.

У 1533 р. Є. Дашкевич прибув разом із послами свого приятеля Іслам-Гірея на пйотрковський сейм і вніс проект, за яким радив побудувати на Дніпрі замки, а навколо них утворити міста й утримувати там 2 тис. козаків. З цього проекту нічого не вийшло, але, за словами М. Грушевського, тоді "козаччина і не потребувала державної опіки". Хоча варто уточнити, що для розвитку козаччини потрібна була не так опіка, як прихильне ставлення з боку уряду. Саме невдовзі й відбулася зміна державної політики у цьому напрямі. Справа в тому, що Велике князівство Литовське поступово перейшло від спроб протистояти татарам власними силами до недалекоглядної, але тимчасово зручної політики задобрювання татар. І тут козаків (разом із пограничними старостами) стали сприймати як перешкоду у "нормальних" відносинах із татарами. Проведені розслідування кількох інцидентів виявили, що прикордонні старости є співучасниками козацьких нападів і навіть беруть частину з козацької здобичі. Тому 1541 р. великий князь литовський порозсилав циркуляри до цих старост із вимогою перешкоджати козацьким нападам на татарські улуси, а для кращого контролю за козаками необхідно було скласти реєстр місцевих козаків. Однак це було неможливе завдання — переписати практично неосіле населення, — тож таке розпорядження не мало жодних наслідків. Крім того, наприклад, барський староста Бернат Претвич фактично керував козацьким нападом на Очаків 1545 р., хоча офіційно у цьому не зізнавався. Тобто прикордонні урядовці далі використовували козаків для боротьби проти татар, лишень цього не маніфестували.

Натомість збереження спокою, якого прагнуло Велике князівство Литовське з його новою зовнішньою політикою

щодо татар, важко було досягнути ще й тому, що татари часто самі вдавалися до зачіпок. Уряд, зрештою, використовував ці факти для офіційного виправдання — формально татарам пояснювали, що винні самі їхні татарські купці (чиї каравани постраждали), а щодо козаків, то зручним було "спихання" усієї провини на "московських" козаків (тобто підданих московського князя).

Отже, козацтво виникає в умовах, коли нагальною стає потреба оборони прикордонних територій литовсько-польської держави від нападів кочівників, але при цьому держава не має ані відповідних коштів, ані урядових військових формувань, здатних постійно обороняти південні кордони, а тому змушена миритися з активізацією неосілих елементів серед власних підданих (за способом життя багато в чому схожих на своїх ворогів), які були здатні ефективно протистояти загрозі з півдня. Свавільне населення прикордоння та згаданої "буферної зони", яке промишляло "уходницьким" життям та розбійними нападами, вдосконалювали свою бойову майстерність у сутичках із татарами, охоче зголошувалися на заклик прикордонних урядників і ставало причетним до зовнішньополітичних акцій якщо не цілої литовсько-польської держави, то принаймні місцевих старостів і воєвод, які часто діяли без огляду на волю монарха. Крім того, "в'ялі" спроби уряду оформити козаків в організаційному плані та взяти їх під свій контроль, хоч і не увінчалися успіхом, але опосередковано заклали певні принципи, що згодом вплинули на уявлення про те, як потрібно організовувати козаччину (наприклад, питання реєстру). На жаль, зі зміною у зовнішній політиці Великого князівства Литовського щодо татар у середині XVI ст. змінилося і ставлення уряду до козаків.

Перші кроки козаків на міжнародній арені були не самостійними, а вплетеними у плани прикордонних урядників або ж обмежувалися до незначних сутичок із кочовиками. Ситуація змінилася після того, як козацтво очолив заможний магнат з Південної Волині Дмитро Вишневецький. В 1550-х роках XV ст. він узявся за реалізацію амбітного плану, з яким давніше виступав ще Є. Дашкевич, — будівництво укріплень на нижньому Дніпрі (цього разу це був мурований замок на о. Хортиця).

Вишневецький активно долучився до боротьби проти татар, однак підтримку для своїх заходів він вирішив шукати не у Великого князівства литовського, а в Туреччини (і це проти її васала — кримського хана). Так, улітку 1553 р. Д. Вишневецький вирушив із цілим підпорядкованим собі козацьким військом до Туреччини. Це здійняло тривогу в урядових колах литовсько-польської держави, оскільки там побоювалися, що Вишневецький приведе турків на Україну. Якою була справжня мета його поїздки, достеменно невідомо (формально вважають, що він їздив визволяти свого дядька Ф. Вишневецького з турецької неволі). За словами Сигізмунда Августа, Д. Вишневецький хизувався, що в Туреччині його прийняли дуже прихильно і він отримав там подарунки. Навесні 1554 р. Вишневецький уже повернувся до України та вирушив до короля, щоб пояснити свої дії. Аргументація Вишневецького була прийнята і король навіть надав йому титул "стражника на Хортиці". М. Грушевський припускав, що у Д. Вишневецького була ідея союзу на два фронти — опиратися у боротьбі проти Криму з одного боку на литовсько-польську державу, а з іншого — на Туреччину.

Попри прихильне ставлення Сигізмунда Августа до Д. Вишневецького, великий князь не поспішав псувати стосунків з Кримом з огляду на те, що татари були союзниками Литви проти Московії. Перед ханом великий князь литовський усіляко намагався дистанціюватися від Д. Вишневецького і постійно наголошував, що козацький ватажок діє самовільно. Правда, при цьому ханові пояснювали, що будівництва замку на Хортиці не треба боятися, від нього буде лише користь — ця фортеця, крім усього іншого, мала стерегти татар від нападів "московських козаків" (якими литовський уряд, уже за звичкою, лякав татар).

І тоді, коли уряд побоювався втратити союзника у боротьбі з Москвою, Вишневецький власне і переорієнтувався на Москву (1556 р.) сподіваючись на підтримку в антитатарській боротьбі. Тобто виникла ситуація, коли зовнішньополітичні плани козацького ватажка стали цілком протилежним планам уряду. За погодженням із московитами, Д. Вишневецький здійснив вдалі походи на Очаків (турецька фортеця на березі Дніпровського лиману) та Ісламкермен (Аслан-городок — фортеця на лівому березі Дніпра неподалік від Тавані).

Хан намагався переманити до себе Вишневецького, якому надіслав подарунки та листа зі закликом стати до нього на службу. Однак Д. Вишневецький не погодився, і тоді у січні 1657 р. хан вибрався походом на Хортицю, яку протримав 24 дні в облозі, а не змігши її здобути та зазнавши великих втрат, мусив повертатися. Проте це не остудило бойового запалу хана, і влітку 1557 р. він знову рушив на Січ (разом із турецькими та молдавськими загонами). Цього разу блокада Січі виявилася важчою, козацьке військо почало зменшуватися і Вишневецький мусив відступити з Хортиці.

Не знайшовши підтримки у великого князя литовського, Д. Вишневецький подався до тогочасного ворога татар — Москви — і став на службу до Івана IV Грозного, за що отримав "у вотчину" місто Бєлєв з численними підмосковними селами, а також значні дарунки (у тому числі грішми). Це вкотре свідчить про великий авторитет Д. Вишневецького.