Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Однак розкол Польщі робив її більш небезпечною для Укра-^ їни — незалежно від того, хто б переміг у війні — Петро І з Августом II чи Карл XII зі Станіславом Лєщинським. У першому випадку був би зафіксований поділ України, а в другому — ціла Україна як союзниця Росії могла б потрапити під владу Польщі. За такої ситуації та в умовах погіршення українсько-російських відносин (через надмірну експлуатацію українських ресурсів для російських задумів) у старшинських колах Гетьманщини почали з'являтися проекти порятунку України. Частина старшини (переважно правобережної) орієнтувалася на Польщу, відкликаючись до Гадяцького трактату, інша частина (передусім Полтавський полк, а також Запорожжя) — покладала сподівання на союз із Кримом.

Пропольську орієнтацію мали генеральний обозний Іван Ло- миковський, миргородський полковник Данило Апостол, ста- родубський полковник Михайло Миклашевський. Вже 1703 р. М. Миклашевський розпочав таємні відносини з прихильниками Августа II і відразу було оговорено, що майбутній статус Гетьманщини та решти козацьких земель має бути оформлений як "Річ Посполита третя Українська" ~ поруч із Польською та Литовською. У 1707 р. в І. Ломиковського та Д. Апостола відбувалися збори старшини, на яких читали Гадяцькі статті, взяті з Печерської бібліотеки. Французький дипломат польського походження Жан Казимир Бал юз, який добре знався на українських справах і 1704 р. відвідував І. Мазепу, 1708 р. повідомляв, що в дипломатичних колах Варшави ідея відновлення Гадяцької унії була також популярна. До речі, цей дипломат згадував, що Франція свого часу підтримала Гадяцький трактат.

Інша концепція — так звана кримська, полягала в тому, що оптимальним для України мав стати союз із Кримом та Туреччиною. На відміну від "гадяцького" проекту, вона передбачала повну незалежність України (без жодних федеративних постулатів). Її прихильниками були генеральний суддя Василь Ко- чубей, полтавський полковник Іван Іскра, запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко. Від 1702 р. запорожці активізували відносини з Кримом. У 1703 р. І. Мазепа повідомляв Москву про таємні зносини І. Іскри з ханом та перекопським беєм.

Івана Мазепу не влаштовувала жодна з цих концепцій, зрештою, уже не нових і дискредитованих у минулому. Щодо "кримського" проекту, то Крим тоді вже не був потужною силою, а доля Східної Європи вирішувалася на Півночі, а не на Півдні. І, звичайно ж, ця ідея не була прийнятною для гетьмана, з огляду на соціальну програму запорожців, а також на те, що ініціаторами зближення виступали особисті вороги гетьмана зі старшинської опозиції.

Натомість "гадяцька" концепція виявилася ближчою для гетьмана попри те, що він розумів, що мрії про "Велике князівство Руське" є небезпечною ілюзією — польські політичні кола в критичні моменти витягували "гадяцьку карту", але тільки-но ситуація для них покращувалася, годі було мріяти про серйозну автономію України в рамках Речі Посполитої. Однак І. Мазепа таки вважав за потрібне підтримувати таємні відносини з Польщею, а через неї зблизитися зі Швецією. Правда, ініціатива в українсько-польських контактах початково була виявлена з боку Польщі — відразу після своєї коронації в жовтні 1704 р. Станіслав Лєщинський надіслав до Мазепи під Замостя шляхтича-священика Францішка Вольського для встановлення контактів. Але гетьман відправив привезені королівські листи до царя (зайве продемонстрував свою лояльність), а Ф. Вольського затримав при собі.

Натомість уже у листопаді 1705 р. поблизу Кременця І. Мазепа сам пішов на зближення з княгинею Ганною Дольською, тіткою Станіслава Лєщинського. Гетьман та княгиня підтримували шифроване листування про можливість розбудови українсько-польських відносин на засадах Гадяцької унії. У 1707 р. Г. Дольська повідомляла, що король готовий ласкаво прийняти козаків та підготував для І. Мазепи трактат із 12 статей. Врешті 1708 р. переговори завершилися укладенням угоди між гетьманом та королем. Формально це був привілей С. Лєщинського як короля для І. Мазепи, яким передбачалося утворення Руського князівства. Також існують припущення, що І. Мазепі надавалися Вітебське та Полоцьке воєводства на правах залежного від Польщі курляндського герцога. Князівський

титул не був новиною для І. Мазепи, котрому, за рекомендацією Петра І, було вже надано титул князя Священної Римської імперії (1707 р.). Правда, імператорський диплом і князівський герб не були вислані І. Мазепі з огляду на подальший перебіг подій. Поза "грою" з титулами, реальне значення угоди з Польщею полягало передусім у тому, що І. Мазепа переходив до іншої коаліції. Фактично, договір із Польщею був спробою гетьмана "перестрахуватися" на випадок наступу польського війська на Україну, тоді як шведське військо мало йти на Москву, а цар відмовлявся надати допомогу І. Мазепі. Договір із Польщею також суттєво змінював відношення до гетьмана з боку Карла XII, який досі нічого не хотів чути про спілку з І. Мазепою.

Спроби зав'язати контакти зі Швецією гетьман активізує 1707 р., і вже приблизно в березні 1708 р. в білоруському місті Сморгоні було укладено прелімінарну домовленість про шведські гарантії польсько-української угоди. Зміст її достеменно невідомий і деякі дослідники вважають її повноцінною угодою, інші ж — лише попередньою домовленістю, складеною за польським посередництвом (а тому в ній не могло йтися про повну незалежність України).

Та на перешкоді успішній реалізації планів шведсько-поль- сько-українського <}оюзу стали невдалі дії шведських генералів Левенгаупта та Лагенкрони, перший з яких зазнав поразки під Лісною (вересень 1708 р.), а другий заблукав на Сіверщині і втратив Стародуб. Тому план наступу Карла XII на Москву довелося переглянути і шведське військо рушило до України, чого І. Мазепа аж ніяк не сподівався і не хотів. Гетьман не був готовий до негайного виступу проти царя, як попередньо домовлялися, оскільки козацькі полки були розпорошені. Наближений до гетьмана стародубський полковник Іван Скоропадський був відтятий від І. Мазепи, а Петро І почав закликати гетьмана виступити в похід. Та замість цього І. Мазепа вирішив відкрито підтримати Карла XII і, залишивши столичний Бату- рин, на початку листопада виїхав назустріч шведському королю. Звістка про перехід І. Мазепи на бік шведів приголомшила Петра І, але, не втративши бойового духу, він з іще більшою завзятістю взявся до справи. Першою жертвою гніву царя став Батурин, який був здобутий зрадою одного з козаків. Далі почалися жорстокі репресії проти підозрюваних у симпатіях до І. Мазепи із паралельним винагородженням тих, хто вчасно підтримав царя і виявляв готовність до доносів. Цс спричинило величезну деморалізацію в українському суспільстві.

Одним із недоліків політики І. Мазепи була надмірна секретність його планів, деталей яких не знали навіть найближчі його соратники. Суспільство, загалом озлоблене на Москву, все ж не було підготоване до різкої зміни зовнішньополітичної орієнтації. Для того, щоб імітувати відданість царю, гетьман був змушений висилати козацькі полки (на шкоду своїм планам) на допомогу промосковській партії у Польщі, на придушення повстання на Дону (яке сам хотів би використати проти царя) тощо. Військо, яке залишилося при гетьманові, було малочисельним, і то серед прибічників гетьмана продовжувався перехід на бік царя.

Однак, у той час ситуація для шведсько-українського союзу не видавалася безнадійною — Польща перейшла на бік Карла XII, Прусія зайняла нейтральну позицію, Франція підтримувала шведів, Туреччина виявляла готовність приєднатися до антиросійської коаліції. Карл і Мазепа намагалися порозумітися якнайшвидше з Кримом і Туреччиною. За зв'язки з Кримом (та одночасно зі Запорожжям) відповідав генеральний бунчужний Федір Мирович та канцелярист Данило Болбот (возив до Криму також кореспонденцію від шведів). До Туреччини І. Мазепа вислав кілька місій на чолі з Дмитром Горлен- ком та Тимофієм Згурою, котрі мали порозумітися зі сілістрій- ським сераскером Юсуф-пашею. Д. Болбот навесні 1709 р. вирушив до Очакова, звідки привіз турецького представника на Січ (незадовго перед її зруйнуванням). Крім того, гетьман активізував дипломатичну діяльність і в інших напрямках. Імовірно, робилися спроби налагодити стосунки з Молдавією та Валахією, а також з Доном (чи, радше з "некрасівською" Кубанню). Великі сподівання покладалися на союзну Польщу — до Станіслава Лєщинського було відправлено дипломата єврейського походження Федора Нахимовського, який уже перед тим бував посередником між І. Мазепою та Карл ом XII ікористувався великою довірою, будучи залученим до найбільш делікатних та секретних справ. Станіслав Лєщинський і шведський генерал Крассау мали зайняти Правобережжя та перейти на Лівий берег Дніпра (чого, однак, не відбулося). Загалом, тогочасна активна дипломатична діяльність І. Мазепи не дала бажаних результатів, але важлива була передусім тим, що український гетьман уперше після довгих років залежності від Москви провадив справжню власну зовнішню політику.

Поряд з цим, гетьман та шведський король розраховували також на антимосковські виступи на Дону, Північному Кавказі та Поволжі. Зокрема, для активізації таких відцентрових процесів у Росії було вирішено організувати експедицію на Слобожанщину (з перспективою руху на Москву) в лютому 1709 р. Похід, який початково був успішним для шведів, зупинився через відлигу та повінь. Шведи на Слобожанщині поводилися як на ворожій території і викликали значний опір у місцевого населення у формі партизанської війни.

Невдача походу на Слобожанщину вплинула на підтримку шведсько-українського союзу з боку Туреччини і Криму, які у той час хоч і виявляли прихильність до І. Мазепи та Карла XII, але зайняли вичікувальну позицію та згодні були діяти лише за умов їхніх успіхів. Дещо покращив ситуацію перехід Запорожжя на бік мазепинців (12 (22) березня 1709 р.) — гетьман отримав до своїх послуг 1 тисячу досвідчених вояк. Після того, як кошовий Кость Гордієнко зі запорозькою делегацією прибув до Кар л а XII у Великі Будища, між українською стороною (гетьман та кошовий) та шведською (король) 28 березня (8 квітня) 1709 р. було укладено договір, основною ідеєю якого було зобов'язання Карла XII не укладати мирної угоди з царем, доки Україна та Запорожжя не будуть визволені з-під московської влади.

Після порозуміння Запорожжя з гетьманом на Полтавщині вибухнуло антимосковське повстання, що охопило приблизно територію, яка підтримала колись Петрика. Тим часом, на Січі виникло протистояння, яке намагалася використати Москва, — замість К. Гордієнка запорожці обрали кошовим Петра Сорочинського. Однак, усупереч сподіванням Росії каменем спотикання було питання, на кого орієнтуватися запорожцям у зовнішній політиці — поляків (К. Гордієнко висилав листи до С. Лєщинського) чи на Крим (П. Сорочинський, котрий після цього виїхав до Криму), однак антимосковські настрої панували в обох партіях. Тоді Москва в березні 1709 р. наказала новообраному "підросійському" гетьману І. Скоропадському розпочати економічну блокаду Запорожжя, а на початку квітня з Києва вирушило московське військо на чолі з полковником П. Яковлевим для того, щоб зруйнувати Січ, що й відбулося 14 травня.

Це вкотре послабило сподівання на підтримку Криму та Туреччини, які хотіли діяти лише в спілці з успішними союзниками. Шведсько-українській спілці необхідно було переломити ситуацію на свою користь. І під цим кутом зору, союзники покладали великі сподівання на здобуття Полтави. У квітні шведи розпочали облогу міста, але, за браком важкої артилерії, здобути його не могли. Тим часом, С. Лєщинський та генерал Крассау не змогли прийти на допомогу Карлові XII і після поразки біля Підкаменя на Поділлі були змушені повернути назад до Вісли. З іншого боку, Петро І також не міг зволікати з генеральною битвою через скрутне становище Полтави. Битва початково планувалася на 29 червня 1709 р., але Карл XII довідався, що на допомогу московській армії поспішає 40 тис. калмицького війська на чолі з ханом Аюкою і вирішив розпочати бій на два дні раніше. Однак це не врятувало Карл а XII, і шведи були розбиті під Полтавою 27 червня 1709 р. (українці в битві участі не брали). Після значних утрат союзне військо почало відступати, але ЗО червня під Переволочною військо Олександра Меншікова та Івана Скоропадського наздогнали Карла XII та І. Мазепу і завдали їм нищівної поразки. Шведська армія після цього вже не існувала. Карл XII та І. Мазепа з найближчим оточенням і К. Гордієнко з 2 тис. запорожців почали відступати до турецьких володінь. 6 липня вони вже були в Очакові (при чому очаківський паша пропустив тільки значніших людей, а решті не дозволив перейти Південний Буг, що розчарувало І. Мазепу, який переконував Карла XII у приятельських відносинах із пашею), а 1 серпня — в Бендерах. Незабаром із Криму до них приєднався дипломат і генеральний бунчужний Ф. Мирович. Політичні емігранти перебували в непевному становищі — упродовж липня Петро І наполегливо вимагав від Стамбулу видачі І. Мазепи та його прибічників, але, на щастя, турецький уряд не мав наміру їх видавати. Незабаром серед мазепинців відбувся розкол, і частина старшини подалася під протекцію молдавського господаря до Ясс. на Лівий берег Дніпра (чого, однак, не відбулося). Загалом, тогочасна активна дипломатична діяльність І. Мазепи не дала бажаних результатів, але важлива була передусім тим, що український гетьман уперше після довгих років залежності від Москви провадив справжню власну зовнішню політику.

Поряд з цим, гетьман та шведський король розраховували також на антимосковські виступи на Дону, Північному Кавказі та Поволжі. Зокрема, для активізації таких відцентрових процесів у Росії було вирішено організувати експедицію на Слобожанщину (з перспективою руху на Москву) в лютому 1709 р. Похід, який початково був успішним для шведів, зупинився через відлигу та повінь. Шведи на Слобожанщині поводилися як на ворожій території і викликали значний опір у місцевого населення у формі партизанської війни.

Невдача походу на Слобожанщину вплинула на підтримку шведсько-українського союзу з боку Туреччини і Криму, які у той час хоч і виявляли прихильність до І. Мазепи та Карла XII, але зайняли вичікувальну позицію та згодні були діяти лише за умов їхніх успіхів. Дещо покращив ситуацію перехід Запорожжя на бік мазепинців (12 (22) березня 1709 р.) — гетьман отримав до своїх послуг 1 тисячу досвідчених вояк. Після того, як кошовий Кость Гордієнко зі запорозькою делегацією прибув до Карла XII у Великі Будища, між українською стороною (гетьман та кошовий) та шведською (король) 28 березня (8 квітня) 1709 р. було укладено договір, основною ідеєю якого було зобов'язання Карла XII не укладати мирної угоди з царем, доки Україна та Запорожжя не будуть визволені з-під московської влади.

Після порозуміння Запорожжя з гетьманом на Полтавщині вибухнуло антимосковське повстання, що охопило приблизно територію, яка підтримала колись Петрика. Тим часом, на Січі виникло протистояння, яке намагалася використати Москва, — замість К. Гордієнка запорожці обрали кошовим Петра Сорочинського. Однак, усупереч сподіванням Росії каменем спотикання було питання, на кого орієнтуватися запорожцям у зовнішній політиці — поляків (К. Гордієнко висилав листи до С. Лєщинського) чи на Крим (П. Сорочинський, котрий після цього виїхав до Криму), однак антимосковські настрої панували в обох партіях. Тоді Москва в березні 1709 р. наказала новообраному "підросійському" гетьману І. Скоропадському розпочати економічну блокаду Запорожжя, а на початку квітня з Києва вирушило московське військо на чолі з полковником П. Яковлсвим для того, щоб зруйнувати Січ, що й відбулося 14 травня.

Це вкотре послабило сподівання на підтримку Криму та Туреччини, які хотіли діяти лише в спілці з успішними союзниками. Шведсько-українській спілці необхідно було переломити ситуацію на свою користь. І під цим кутом зору, союзники покладали великі сподівання на здобуття Полтави. У квітні шведи розпочали облогу міста, але, за браком важкої артилерії, здобути його не могли. Тим часом, С. Лєщинський та генерал Крассау не змогли прийти на допомогу Карлові XII і після поразки біля Підкаменя на Поділлі були змушені повернути назад до Вісли. З іншого боку, Петро І також не міг зволікати з генеральною битвою через скрутне становище Полтави. Битва початково планувалася на 29 червня 1709 р., але КарлХІІ довідався, що на допомогу московській армії поспішає 40 тис. калмицького війська на чолі з ханом Аюкою і вирішив розпочати бій на два дні раніше. Однак це не врятувало КарлаХІІ, і шведи були розбиті під Полтавою 27 червня 1709 р. (українці в битві участі не брали). Після значних утрат союзне військо почало відступати, але 30 червня під Переволочною військо Олександра Меншікова та Івана Скоропадського наздогнали Карла XII та І. Мазепу і завдали їм нищівної поразки. Шведська армія після цього вже не існувала. Карл XII та І. Мазепа з найближчим оточенням і К. Гордієнко з 2 тис. запорожців почали відступати до турецьких володінь. 6 липня вони вже були в Очакові (при чому очаківський паша пропустив тільки значніших людей, а решті не дозволив перейти Південний Буг, що розчарувало І. Мазепу, який переконував Карла XII у приятельських відносинах із пашею), а 1 серпня — в Бендерах. Незабаром із Криму до них приєднався дипломат і генеральний бунчужний Ф. Мирович. Політичні емігранти перебували в непевному становищі — упродовж липня Петро І наполегливо вимагав від Стамбулу видачі І. Мазепи та його прибічників, але, на щастя, турецький уряд не мав наміру їх видавати. Незабаром серед мазепинців відбувся розкол, і частина старшини подалася під протекцію молдавського господаря до Ясс.

Сам гетьман був хворий і невдовзі помер у Бендерах (22 вересня 1709 р.).