Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Нові сподівання з'явилися у П. Орлика у зв'язку зі смертю Петра І та вимальовуванням у Європі двох ворожих таборів — Віденської (Австрія, Іспанія, Росія) та Ганноверської (Англія, Франція, Голландія, Данія) коаліцій. До того ж, французький король Людовік XV одружився тоді з дочкою Станіслава Лондонського, і це ускладнило його стосунки з Росією. П. Орлик сподівався на нову війну, але відкриття конгресу європейських держав уСуасоні (1728 р.) залагодило конфліктну ситуацію. На конгресі "українське питання" безпосередньо не піднімалося, але обговорювалося поза засіданнями.

Дипломатична діяльність, яку розгорнув ГІ. Орлик напередодні конгресу, дала певні результати (однак не дуже значні). За гетьмана та українську справу заступилися англійський, голландський та іспанський делегати, а також французький прем'єр і кардинал Андре-Еркюль де Флері. Російський представник Олександр Головкін відповів, що його уряд не планує обговорювати українську справу, тим паче, що українцям і так дозволено обирати гетьмана (і взагалі, справа вирішена), а щодо П. Орлика, то, хоч він і спільник І. Мазепи, то все ж російський уряд готовий дати йому амністію за умов лояльності. Більше європейські дипломати і не наполягали, а де Флері порадив гетьману погодитися на амністію.

Після цього дипломатична діяльність П. Орлика стала більш хаотичною і мало реальною (наприклад, проект окатоличення України задля здобуття прихильності Ватикану). Були й реальніші проекти — особливі сподівання гетьман покладав на гольштинського герцога Карла Фрідріха, котрий мав неабиякий вплив на царицю Катерину І. Гетьман не втрачав надії порозумітися з Росією. Але врешті, після 1729 р. П. Орлик знову переходить на виразно антимосковську позицію та намагається порозумітися з Францією і з партією Станіслава Лєщинського. На політичну арену виходить також його син — Григорій Орлик. У 1732 р. він побував у Криму, де був прийнятий ханом Капланом II Гіреєм.Крим виявляв готовність до війни на підтримку Станіслава Лєщинського, котрого обрали у Варшаві королем, але якого не визнала Росія та розпочала збройну інтервенцію у Польщу. Проте Туреччина постійно зволікала з війною проти Росії. Нарешті, запорожці, які вже віддавна виявляли невдоволення турецько-татарською протекцією 1734 р., перейшли під владу царя, що справило гнітюче враження на П. Орлика та його спільників. Це відбулося через місяць після спізнілого звільнення гетьмана з "почесного ув'язнення" в Салоніках. Як наслідок, до П. Орлика приєдналися лише 2 тис. козаків, та й то вони нікому не були потрібними — після взяття росіянами Кам'янця турецький уряд остаточно зрікся планів на війну проти Росш Тому зібране військо довелося розпустити.

Але Туреччина своєю пасивністю накликала на себе агресію з боку Росії, яка розпочала наступ на кримському напрямку" Турецький уряд врешті вирішив розпочати активну боротьбу та залучив до спілки семигородців. У 1738 р. П. Орликові довелося з волі великого візира виступати в ролі радника та помічника сина семигородського князя Ференца II Ракоці, але таку місію гетьман уважав для себе принизливою і висловив цю думку самому візирові. Врешті турецький уряд погодився з цим і дозволив Орликові оселитися у Яссах, де він став фактично радником турків із російських, польських і шведських справ. Але і Ясси довелося покинути через наступ російського війська, і Орлик опинився в Бухаресті. Батько і син Орлики намагалися переорієнтувати увагу Туреччини з Австрії на війну з Росією. Але згодом дійшло до підписання Белградського мирного договору, що був досить вигідним для турків, і це поховало надії гетьмана на організацію масштабної боротьби проти Росії.

Після цього П. Орлик спробував ще використати якось для української справи війну Швеції проти Туреччини (1741— 1743 рр.), але ця діяльність знову ж таки не увінчалася успіхом. Урешті старий і втомлений безвихіддю, фінансовою скрутою та самотністю гетьман помер у Яссах у травні 1742 р. Після нього ще певний час дипломатичною боротьбою займалися його син Григорій та внук Пилип Штенфліхт. Григорій висилав Ф. Нахимовського та Ф. Мировича до Криму, намагався зв'язатися зі запорожцями, Пилип, натомість, за дорученнями Григорія, їздив до Стокгольму.

Дипломатія П. Орлика інколи може видаватися хаотичною, однак насправді вона була значно послідовнішою, ніж політика тогочасних східноєвропейських держав. Просто тогочасна міжнародна ситуація була не на користь української справи: сусідні великі держави — Туреччина, Швеція, Польща — діяли недалекоглядно і не враховували важливості українського чинника на більш віддалену перспективу.

5.4. Згасання козацької держави у світлі українсько-російських відносин XVIII ст.

Після того, як І. Мазепа відкрито перейшов на бік шведів, виникла потреба обрання нового гетьмана. На Генеральній військовій раді вГлухові в листопаді 1708 р., за рекомендацією Петра І, гетьманом було обрано Івана Скоропадського, котрий до того був полковником стародубського полку. Хоча свого часу він був прихильником І. Мазепи, однак цар вирішив зробити ставку на нього (як на старшу та спокійну людину), а не на Павла Полуботка, котрого бажала собі старшина (натомість Петро І окреслив його як "другого Мазепу"). Після вибору, за звичаєм, потрібно було укласти "статті" про характер відносин між гетьманом та царем. Але цього разу справа була відтермі- нована до Полтавської битви, відразу після якої І. Скоропадський з табору під Решетилівкою (неподалік Полтави), звернувся до царя з проханням підтвердити давні вольності козаків та вирішити низку актуальних на той час проблем (ці "проси- тельні" статті отримали назву "Решетилівських").

Подані гетьманом умови складалися з 14 статей. Пропонувалося, зокрема, щоб козаками під час походів командувала власна старшина, а не росіяни; щоб була повернена артилерія, забрана в Батурині та інших містах; щоб не було втручання з боку московських воєвод у внутрішні справи Гетьманщини; щоб постої московських військ не обтяжували місцеве українське населення тощо. На звернення української сторони надійшла відповідь від новопризначеного канцлера Гавриїла Головкі- на, котрий повідомляв, що цар загалом підтверджував "права і вольності" українців, але на деякі пункти прохань не погоджувався — наприклад, українські війська мали залишатися під командуванням росіян, а також відмовлявся віддати трофейні батуринські гармати. До позитивних рішень царя можна віднести розпорядження воєводам не втручатися в місцеві справи та обіцянку впродовж 1709 р. залучати до походів українську армію лише в крайніх випадках.Крім того, для постійного перебування при гетьманові було призначено міністра-резидента стольника Андрія Ізмайлова, котрий отримав від царя дві інструкції — офіційну (складалася з 10 пунктів) і таємну. Відкрита інструкція передбачала контроль резидента за політикою гетьмана щодо старшини, за недопуском запорожців до кордонів держави. У ній також ішлося про правила приймання іноземних послів гетьманом — це мало відбуватися в присутності А. Ізмайлова, а привезені ними листи мали негайно відправлятися до царя. Натомість у таємній інструкції йшлося про те, щоб резидент стежив, чи не вступає гетьман у стосунки з турками, татарами, шведами чи мазепинцями. Поза тим, необхідно було порівнювати надходження прибутків до військового скарбу І. Скоропадського з часами І. Мазепи, стежити за настроями старшини. Щоб уникнути гетьманської "зради" на майбутнє, у розпорядженні резидента мали перебувати два піхотних полки, що стояли в новій столиці Гетьманщини — Глухові. Російський резидент у тогочасних неспокійних умовах мав поводитись тактовно і в жодному разі не викликати невдоволення населення і не перебільшувати своїх повноважень. Зрештою, А. Ізмайлов формально був відкликаний зі своєї посади за те, що підписав разом із гетьманом звернення до запорожців, а це мав право робити лише сам гетьман.

Новим резидентом був призначений Федір Протасьєв, якому в таємній інструкції доручалося шукати донощиків на гетьмана та переконувати населення втому, що царський уряд є найкращим захисником його інтересів, а всі кривди походять від старшини та полковників. Ф. Протасьєв, який виявився хабарником, зумів пробути на посаді резидента 12 років, вірно служачи російському уряду і регулярно (приблизно щодва місяці) надсилаючи Г. Головкіну звіти про ситуацію в країні. Діяльність російських резидентів добре узгоджувалася з новою політикою Росії на українських землях, яка полягала в бажанні розсварити між собою всіх кого можна, і при цьому принизивши значення гетьманського уряду, остаточно переорієнтувати населення на Росію. На важливі посади в Гетьманщині призначали зрадників, донощиків або іноземців (здебільшого сербів, волохів та німців).

Звичайно, самостійної зовнішньої політики І. Скоропадський не провадив — мінімальна участь у міжнародних відносинах мала характер примусової відправки військових контингентів за кордон — 'для участі у війнах Росії з іншими державами.

Так, коли 1721 р. Петро І розпочав війну з Персією, під Дербент (місто в сучасному Дагестані) було відправлено 10 тис. козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола, а згодом ще стільки ж козаків пішло на Сулак (також у Дагестані). Ще 2 тис. козаків брали участь у Гілянському поході російської армії*49. В усіх цих походах козаки гинули не лише від ворожої зброї, а й від хвороб і голоду. Доводилося не тільки воювати, а й займатися копанням укріплених ліній. Взагалі, залучення козаків до будівельних та земляних робіт, яке набуло масового характеру в часи Петра І, підривало їхній фізичний стан та бойовий дух.

*49: {Гілян — регіон у Персії (Ірані) на південно-західному побережжі Каспійського моря.}

Шкідливими для України виявилися нововведення царського уряду щодо обмежень української зовнішньоторговельної діяльності. В 1714 р. було видано наказ, який забороняв вивезення українських продуктів (прядиво, шкіра, віск, олія) за кордон безпосередньо з території України — тепер їх потрібно було везти до російських портів (Риги, Петербурга, Архангельська). В 1719 р. заборонено вивозити українське збіжжя. Це розривало налагоджені українцями зв'язки з закордоном, шкодило кредитним відносинам. Завдяки такій політиці росіяни самі дешево скуповували українську сировину і тоді перепродували її за вищими цінами. Паралельно впроваджували й заборони на прямий імпорт деяких видів продукції до України з-за кордону. Передусім це стосувалося продуктів текстильного промислу. Метою було підняти російські мануфактури коштом України. Крім того, після смерті І. Скоропадського було скасовано українські "пашпорти". Ще 1709 р. на прикордонних українських пунктах було розставлено російські залоги, які початково мали військове значення, а згодом стали гарантією контролю над українською торгівлею. Таким чином, Україна перестала бути не лише повноцінними суб'єктом міжнародних політичних відносин, а й торговельно-економічних.

Під час одного з візитів до Росії навесні 1722 р. І. Скоропадський довідався про те, що, поряд з гетьманською владою, в Україні буде сформована ще одна владна структура — Малоросійська колегія. Фактично вона зводила реальну владу гетьмана нанівець. На її чолі мав стати Степан Вельямінов- Зерпов і підпорядковуватися вона мала російському сенату та головнокомандувачу російських військ в Україні Михайлові Голіцину. Решту членів колегії становили шість представників російських полків, розташованих в Україні. Колегія повинна була наглядати за діяльністю гетьмана та старшини, займатися роздаванням земельних володінь, податковою політикою тощо. При цьому царський уряд наголошував, що, буцімто, за статтями Богдана Хмельницького, всі невдоволені мають право звертатися до суду воєвод, і Малоросійська колегія має стати тією інституцією, до якої зможе звертатися українське населення. Гетьман намагався довести, що у згаданих статтях (як, зрештою, і в інших договорах) немає жодної згадки про суд воєвод. Але його аргументи були відкинуті. Врешті старий І. Скоропадський не витримав такого повороту долі і через кілька днів після повернення з Росії помер.

Після його смерті в Україні встановилося двовладдя — наказаним гетьманом став Павло Полуботок, паралельно почала свою роботу Малоросійська колегія, яка відразу ж втрутилася у справи Генеральної канцелярії. На початку 1723 р. до відання Малоросійської колегії віддано українські фінанси. П. Полуботок почав протестувати проти такого стану речей і намагався реформувати державне управління так, щоб не допустити переходу додаткових повноважень до Малоросійської колегії. Крім того, актуальною була справа обрання нового гетьмана, але цар із цим зволікав, посилаючись на те, що всі попередні гетьмани були "зрадниками". Діяльність П. Полуботка та старшини викликала роздратування царського уряду, і наказного гетьмана з оточенням викликали до Петербургу. Вже в російській столиці П. Полуботок ще раз звернувся до царя з проханнями про повернення Україні давніх вольностей, водночас козацьке військо, що стояло на р. Коломак, відправило до Петербургу так звані Коломацькі петиції, які були майже аналогічні до звернень П. Полуботка. Гнів царя завершився арештом наказного гетьмана та тієї старшини, що перебувала разом із ним у Петербурзі. Це був фактично розгром патріотичної частини старшини.

Ситуація дещо змінилася після смерті Петра І 1725 р. Кілька разів у владних колах Росії порушувалося питання про пом'якшення російської політики щодо України — бодай з огляду на перспективу війни з Туреччиною. Але реально справа була зрушена лише тоді, коли Олександр Мєньшиков, який після смерті Петра І став фактичним правителем Росії, посварився з Малоросійською колегією через те, що вона добросовісно обклала його українські маєтки податками. У 1727 р., після смерті цариці Катерини І і обрання на престол юного царя Петра II, українцям дозволили обрати нового гетьмана. Ним став старий миргородський полковник Данило Апостол, колишній прихильник І. Мазепи та П. Полуботка. Для контролю за виборами з Росії був надісланий міністр Колегії іноземних справ Федір Наумов, який залишився в Україні, ставши царським міністром-резидентом при гетьманові, але через кілька місяців назва його посади змінилася на "таємного радника".

Невдовзі після обрання на гетьмана, Д. Апостол виїхав до Москви на коронацію Петра II, де подав петицію про повернення "давніх вольностей" з часів Б. Хмельницького. Відповіддю на неї стали так звані Рішительні пункти. У них, як завжди, заборонялося гетьманові підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами, а листи від іноземних правителів мали пересилатися царю. Натомість зі сусідніми країнами Польщею і Кримом було дозволено контактувати, однак лише у прикордонних справах і з відома царя. Інші пункти стосувалися найманого війська, реформи судівництва, складення нового кодексу законів, торговельних питань тощо. Новому гетьманові вдалося самостійно сформувати новий склад старшини, а 1733 р. підпорядкувати своїй владі Київ.

Призначення на гетьмана такої непересічної і досвідченої постаті, як Данило Апостол, спричинило певні заворушення на Правобережжі, активізувалися також запорожці, які захотіли перейти під його захист. Справа в тому, що після зруйнування Чортомлицької Січі запорожці переселилися в урочище Олепіки*50 (на територію Кримського ханства) і були змушені визнати зверхність Туреччини. На цій Січі хан заборонив запорожцям будувати укріплення, тримати артилерію і навіть мати січову церкву (навіть переконував січовиків прийняти іслам). Були також труднощі економічного характеру. Такий стан речей, звичайно, не задовольняв запорожців, і вони не сподівалися на об'єднання з Гетьманщиною. Останнє фактично вимагало порозуміння з Росією, але противником цього був кошовий отаман Кость Гордієнко. У 1728 р., коли його було скинуто з отаманства, запорожці звернулися з проханням про амністію та дозвіл повернутися у російське підданство. Ця спроба, однак, була безуспішною, і гору на певний час узяла антиросійська партія. Зі смертю К. Гордієнка 1733 р. запорожці таки перейшли на бік Росії і заснували Січ над р. Підпільною (так звана Нова Січ), а влітку 1734 р. уклали угоду про своє повернення і "прощення" з царицею Анною Іванівною. Однак це відбулося вже після смерті Д. Апостола (січень, 1734 р.).

*50: {Олошки зараз розташовані на території м. Цюрупинська. Урочище було розташоване поруч із давньою грецькою колошею Олександра, а в часи Київської Русі там було поселення Олешшя — важливий торговельний осередок русичів у Північному Причорномор'ї.}