Розділ 4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

4.1. Утвердження держави Богдана Хмельницького на міжнародній арені

Вибух повстання Богдана Хмельницького був певною несподіванкою для Речі Посполитої, яка у той час переживала чи не найкращі часи у своїй історії. Десятиліття після розгрому попереднього козацького повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина, Карпа Скидана і Дмитра Гуні називали "золотим спокоєм". Річ Посполита втішалася своєю заможністю та стабільністю, особливо на тлі поруйнованої Тридцятилітньою війною Європи, заворушень у Туреччині, втрат Московії у Смоленській війні. Однак цей спокій виявився "затишшям перед бурею" — мирне життя країни пояснювалося простим небажанням самозадоволеної і забезпеченої шляхти втягуватися у військові авантюри короля Владислава IV (у той час військова політика держави набула оборонних рис). Відносно непоганий стан економіки ґрунтувався на екстенсивному веденні господарства, що супроводжувалося егоїстичним використанням праці непривілейованих прошарків населення, а внутрішня стабільність базувалася на безкомпромісній політиці щодо козацтва, котре оговтувалося після чергової поразки від урядових сил.

Видимий добробут Литовсько-польської держави мав забагато суперечностей, щоб це могло тривати надто довго і козацтво стало чинником, який поклав край такому стану речей. Цей неспокійний елемент був тимчасово упокорений нав'язаною йому "Ординацією війська запорозького реєстрового" 1638 р., але минув час, і сили були відновлені. Козацтво зсередини "розпирала" енергія, яка не знаходила належного виходу — передусім з огляду на заборону походів на море, а для козаків, чиє фінансування з боку держави завжди було нерегулярним і недостатнім (радше символічним), морські пригоди були важливим джерелом прибутків. Чимало прикордонних мешканців, які звикли добувати хліб щоденний зброєю, цього разу була позбавлена такої можливості. І без того незначний реєстр, зменшений "Ординацією 1638 р." до 6 тис., залишав поза ним величезну масу козацтва, якій пропонувалося повернутися у стан звичайних підданих.

Це все відбувалося у світлі традиційної для польського уряду політики, котра воліла не бачити те, що було невигідно бачити — на козаків уряд зважав тільки під час військових дій з іншими державами. У мирний же час козацький фактор існував лише у вигляді зла, яке потрібно знищити (таке відчуття ще дужче загострювалося з огляду на нову "миролюбну" зовнішню політику Речі Посполитої). Така недалекоглядна державна позиція рано чи пізно повинна була дати "збій". І справді, вистачило лише незначного, на перший погляд, інциденту особистого характеру (конфлікт Богдана Хмельницького та чигиринського підстарости Данила Чаплинського і подальша несправедливість щодо майбутнього гетьмана), щоб виявилося, що козацькі маси перебувають у повній готовності відстояти власні права зброєю.

До активізації козацької енергії долучилися також і події міжнародного характеру. Польський король Владислав IV, котрий славився своїми амбітними планами військового характеру, вирішив розпочати чергову війну — цього разу з Туреччиною. Як завжди у таких ситуаціях, погляд короля звернувся на козаків — дешевої і невибагливої військової сили. Окрім того, козаки були потрібні Владиславу IV ще з однієї

причини — король не повинен був розпочинати війну без згоди сейму, хіба що це була б оборонна війна. Тому козаки мали спровокувати війну з Туреччиною (а до цього вони надавалися ідеально — уряд завжди міг послатися на "непідконтрольність козаків"). До того ж, плани короля знайшли підтримку венеційського уряду, чий посол — Джовані Тьєполо — повинен був домовитися з козаками про морські диверсії проти турків. Міжнародна ситуація складалася нібито на користь Владиславо- вих планів — правителі залежних від Туреччини країн (Молдавії, Валахії та Трансільванії) подавали сподівання, що у разі конфлікту підтримають Річ Посполиту, а з планами боротьби проти турків з'явився у Львові давній авантюрист і претендент на турецький престол Олександр Яхія.

Король викликав до себе у Варшаву в квітні 1646 р. козацьку старшину (серед якої був і Богдан Хмельницький) і провів з нею таємну розмову вночі у присутності сімох сенаторів, яким монарх довіряв. Владислав IV доручив козакам організувати похід на Туреччину, давши їм при цьому гроші, привезені Тьєполо. Старшина отримала листи з королівською печаткою, в яких дозволялося будувати човни і обіцялося збільшити реєстрове військо до 12 тис. (тобто удвічі більше від реєстру 1638 р.). Козаки натомість зобов'язувалися не розголошувати всіх цих фактів.

Однак таким королівським планам завадили брак коштів і сильна опозиція більшості сенаторів, а татари, наче на зло, не нападали на Річ Посполиту (як цього очікував король). Жовтневий сейм 1646 р. заборонив королю провадити військові приготування, але Владислав IV продовжував таємно розвивати свої плани, і в серпні 1647 р. вислав до козаків канцлера Єжи Осолінського, котрий передав їм гроші на виготовлення чайок і вручив листа про набір козацьких загонів. Також канцлер нібито вручив Б. Хмельницькому (який перед тим був лише чигиринським сотником) корогву та булаву, чим затвердив його на гетьманстві. Можливо, тут ішлося лише про призначення гетьманом на час планованого морського походу, але Б. Хмельницький надалі використовував це для підтвердження легітимності своїх дій.

Правда, маючи лише неофіційну підтримку з боку короля, козацька старшина не наважилася впроваджувати в життя домовленості щодо походу на турків (король був змушений обманювати своїх західноєвропейських союзників повідомленнями про те, що козаки уже пішли на Туреччину). Однак залучення козаків до королівських планів вплинуло на настрої козаччини — почали поширюватися чутки про повернення принципу виборності старшини та про пораду короля відстоювати свої права зброєю. Ймовірно, що восени 1647 р. під проводом Б. Хмельницького відбулися таємні наради щодо виступу проти поляків. Звинувачення у змові та арешт Б. Хмельницького, подальше звільнення його на поруки чигиринського полковника Станіслава Кричевського й усвідомлення неможливості досягнути правовим шляхом справедливості у справі втрат від нападу Д. Чаплинського, лише прискорили перебіг подій.

Польський уряд не відразу усвідомив усю масштабність повстання, що розпочиналося, — наприклад, практично не привернула увагу втеча Б. Хмельницького на Січ наприкінці 1647 р. Загалом початок антиурядового виступу сприймався сучасниками як чергове козацьке повстання, низка яких відбулася починаючи з кінця XVI ст. Усвідомлення розвитку подій виникало поступово і не лише з боку засліплених самовпевненістю урядових кіл Речі Посполитої, а й з боку козацтва. Б. Хмельницький вимагав лише відновлення справедливості — скасування принизливих для козаків обмежень 1638 р., дозволу морських походів, виведення коронного війська з України. Тому на початковому етапі повстання польсько-українські відносини не мали характеру двосторонніх міждержавних стосунків.

Формально про такі відносини не можна говорити навіть після укладення Зборівського договору 8 (18) серпня 1649 р., за яким польський уряд був змушений визнати козацьку автономію. У цьому випадку козаки далі виступали як піддані короля. Умови цього документу були не надто вигідними для козацтва через нещасливий фінал Зборівської битви, в якій початковий військовий успіх козаків був перекреслений фактичною зрадою з боку кримського хана Іслама-Гірея III. Сам договір опублікувала польська сторона як односторонній акт із назвою "Декларація ласки короля на пункти прохання Запорозького війська". Договір у зміненому вигляді був ратифікований сеймом 1660 р., однак навіть у такій формі польська сторона не мала на меті його виконувати.

Натомість суб'єктивне бачення незалежності українських земель прийшло до гетьмана дещо раніше. Зміни у сприйнятті повстання як визвольної війни відбулися у Б. Хмельницького під впливом низки перемог 1648 р., коли гетьман дійшов аж до Замостя. Перед ним лежала фактично безборонна Польща, але Б. Хмельницький не мав на меті руйнувати Річ Посполиту як державу, а лише прагнув установити там владу, яка б виконала вимоги козаків. Гетьман підтримав кандидатуру Яна Казимира на польського короля (Владислав IV помер у травні 1648 р.), на якого покладав певні сподівання у вирішенні польсько-українського конфлікту. Ян Казимир був відносно поміркованим політиком, однак це не завадило йому надалі вдаватися до жорстких дій щодо козаків. Козацький полковник та дипломат Силуян Мужиловський повідомляв, що Ян Казимир до обрання королем обіцяв Б. Хмельницькому титул "руського короля" і мав підтвердити за козаками "усе, що через шаблю взяли". Після обрання Яна Казимира королем гетьман вирушив із Замостя назад, що виявилося фатальною помилкою, оскільки поляки знову почали контролювати західноукраїнські землі.

У грудні 1648 р. Б. Хмельницький здійснив урочистий в'їзд у Київ, де був зустрітий єрусалимським патріархом Паїсієм і українським духовенством. Патріарх разом із київським митрополитом Сильвестром Косовим виїхав назустріч гетьману і привітав його промовою, в якій назвав Б. Хмельницького "пресвітлим господарем". Тоді ж гетьмана назвали "новим Мойсеєм", який має визволити українців із польської неволі. Також патріарх порівнював Б. Хмельницького з римським імператором Костянтином Великим і називав "князем Русі". Перебування Паїсія в Києві не обмежилося лише публічними похвалами Б. Хмельницького — патріарх і гетьман часто усамітнювалися для бесід, які, ймовірно, стосувалися і майбутнього держави. Численні почесті, прихильне ставлення усього народу, похвали духовенства та викладачів Києво-Могилянської колегії суттєво вплинули на сприйняття Б. Хмельницьким власної історичної місії.

Уже в лютому 1649 р., коли Б. Хмельницький приймав у себе послів від короля Яна Казимира, його погляди на війну та подальшу долю України суттєво відрізнялися від торішніх. Перед польськими послами гетьман сформулював свою зовнішньополітичну програму: "Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич". У цій промові привертає увагу релігійна мотивація війни, що, напевне, було наслідком впливів духовенства на формування політичної думки гетьмана. Б. Хмельницький називає українські землі князівством, тобто на цей момент він уже бачив незалежною козацьку державу.

Незважаючи на те, що упродовж першого року війни гетьман та старшина поволі дозрівали до розуміння необхідності утворення власної держави, від початку бойових дій Б. Хмельницький провадив активну зовнішню політику. І першим серйозним кроком у цьому напрямку був союз із Кримським ханством. Уже в лютому 1648 р. гетьман вислав посольство до хана Ісла- ма-Гірея III з проханням надати військову допомогу (козаки потребували татарської кінноти). Ймовірно, серед козацьких послів був Тиміш Хмельницький, котрий мав би залишитися як заручник у Бахчисараї. Хан, перебуваючи на той час у складній ситуації через міжусобну боротьбу кримських феодалів (та й міжнародне становище Криму на той час погіршилося — Річ Посполита і Московія ігнорували регулярну сплату данини татарам), вирішив, що участь у війні проти Польщі на боці козаків • покращить політичну ситуацію у ханстві. Те, що козаки обрали татар як союзників, не повинно дивувати — тривале тісне співжиття легко може зробити ворогів товаришами і навпаки. Крім того, доки козацька держава лише формувалася, із татарами (як, зрештою, і з іншими невеликими васальними державами — Молдавією чи Семигороддям) — легше було знайти спільну мову, оскільки поважніші сусіди — повноцінні та незалежні держави, не поспішали вступати у спілку з козацтвом.

Після укладення козацько-татарського договору до України було відправлено чотиритисячний загін під проводом впливового перекопського мурзи Тугай-бея*32, котрий надалі брав участь у всіх значних битвах 1648 р. (крім Пилявецької, де козаків підтримували буджацькі татари на чолі з Аутемір- мурзою), в облозі Львова та в поході під Замостя. У Зборівській битві вперше взяв участь сам хан Іслам-Гірей разом із візиром. Інколи козацько-татарські відносини набули ідилічних форм — наприклад, коли Б. Хмельницький перед польськими посланцями в Переяславі дуже красномовно та розчулено розповідав про Тугай-бея, називав його братом і обіцяв, що світ не розірве їхньої дружби. В офіційному листуванні хан та гетьман називали себе навзаєм "приятелями". Між козаками і татарами існувала домовленість щодо розподілу здобичі (полонені — татарам, майно — козакам, коні — порівну). Татари не повинні були брати ясиру серед православних, однак насправді татари цього не дотримувалися.

*32: {Є припущення, що Тугай-бей потоваришував із Б. Хмельницьким ще в часи його татарського полону (1620—1622 рр.).}

На початках татарська допомога справді була корисною, і Б. Хмельницький покладав на неї великі сподівання. Однак згодом стало зрозуміло, що татари, котрі мали власні інтереси, є ненадійними спільниками — у вирішальний момент татари несподівано могли зрадити козаків, як це і трапилося під Зборовом (1649), Берестечком (1651) чи Жванцем (1653). Під час Берестецької битви татари взяли у фактичний полон гетьмана, коли той кинувся навздогін відступаючому татарському війську, щоб його завернути на поле бою. Наслідком берестецької катастрофи став невигідний Білоцерківський договір, який обмежив чисельність українського війська, територіальні межі козацької держави та, зрештою, передбачав розірвання коза- цько-татарського союзу. Зрадницькі дії хана пояснювалися цинічною політикою, відповідно до якої татари намагалися не допустити до переваги однієї з воюючих сторін, а навпаки, максимально виснажити їх обох. Натомість татарська допомога козакам була далеко не безкорисливою — за це татари отримували значні суми (як наприклад, великий викуп з обложеного Львова) чи безліч невільників, які зганялися з українських земель. Збирання ясиру наводило жах на місцеве населення і не додавало популярності В. Хмельницькому. Зрештою, додатковим аргументом для негативного сприйняття козацько- татарського союзу був релігійний чинник, який для тогочасної свідомості значив багато.

Тим не менше, Б. Хмельницький всерйоз розглядав перспективу зближення з іншим мусульманським сусідом України і зверхником татар — Туреччиною. Серед сусідів України були держави, котрі перебували у васальній залежності від Туреччини — те ж Кримське ханство, Молдавія, Валахія та Семи- городдя. За винятком татар, це були християнські держави. Турецький чинник у них не завжди відігравав негативну роль — наприклад, Габор Бетлен (семигородський князь у 1613— 1629 рр.) зміцнив та збільшив свою державу, власне опираючись на турецьку підтримку.