Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

У такій ситуації П. Дорошенко активізував відносини з Туреччиною. В серпні 1668 р. зі Стамбулу до України вирушили двоє чаушів (один із них мав порозумітися з І. Брюховецьким, однак того вже не було серед живих) у супроводі полковника Гамалії. Султан пропонував П. Дорошенку "кримський" варіант підданства — без жодних податків, лише з обов'язковим розташуванням яничарських залог у Чигирині та Кодаку (Дорошенко погоджувався лише на Кодак).

У відповідь гетьман відправив у серпні 1668 р. послів генерального писаря Лукаша Бускевича та полковника Григорія Білогруда до Стамбулу зі своїми пропозиціями, сформульованими у 17 пунктах. П. Дорошенко при цьому відкликався до договору Б. Хмельницького зі султаном (1651 р.). Гетьман пропонував, щоб йому підлягали кримські та ногайські орди, і для цього просив булаву і "туй" (прапор) як символи зверхності над ордами, але щоб ці клейноди не перетворювали гетьмана на звичайного підданого, а лише символізували приязнь султана. Застерігалося також, щоб не було кривд місцевому населенню, не руйнувалися церкви та не споруджувалися мечеті. Завойовані спільно міста мали залишатися під владою козаків. Козацька держава у баченні П. Дорошенка мала б охоплювати, крім Правобережжя і Лівобережжя, ще й західноукраїнські та нівденнобілоруські землі. Проект договору був досить амбітний — один із пунктів передбачав заборону скидання Константинопольського патріарха, а за іншим Туреччина втрачала право на укладення договорів із Московією та Польщею без порозуміння з гетьманом.

Водночас, наприкінці 1668 р. П. Дорошенко здійснює інтенсивні переговори з Московією, пропонуючи підданство царю, але зі збереженням значної незалежності козацької України (наприклад, цілковита відсутність царських воєвод в Україні). Москву не влаштовували ні пропозиції, гетьмана, ні перспектива погіршення стосунків із Польщею і царський уряд радив своїм послам підтримувати стосунки з гетьманом далі, але не давати жодних обіцянок. Урешті це охолодило запал П. Дорошенка, і відносини з Московією почали поступово погіршуватись, тим паче, що вимальовувалася краща перспектива — турецька. Зближення ж із Туреччиною супроводжувалося погіршенням відносин із Кримом (ймовірно, хана Адиль-Гірея не влаштовувало це зближення). Через підтримку ханом П. Суховія П. Дорошенко навіть побив ханських послів і обіцяв "перевернути Крим догори ногами" так, як це колись зробив його дід.

На Лівобережжі Дорошенкового наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного було обрано спочатку "сіверським гетьманом", а невдовзі він був змушений повернутися у підданство до царя. У березні 1669 р. у Глухові відбулася козацька рада за присутності представників царя, на якій було укладено нову українсько- російську угоду. Потреба в ній зумовлювалася бажанням обох сторін переглянути відносини після антиросійського виступу І. Брюховецького. "Глухівські статті" хоча й відкликалися до збереження прав і вольностей, які існували за часів Хмельниччини, але фіксували значні обмеження автономії Лівобережної України, хоча, звичайно, не в таких жорстких межах, як у Московських статтях 1666 р. Так, воєводи повинні були перебувати лише в 5 містах і не мали права втручатися у місцеві справи. До відання гетьманської адміністрації поверталося збирання податків. Гетьман мав право тримати особливий полк, який складався з тисячі найманців — "компанійців", а реєстрового війська мало бути ЗО тисяч. Зберігалася, однак, заборона на ввезення на територію Московії горілки та тютюну. Забігаючи наперед, зазначимо, що прямолінійний характер Д. Многогрішного та його загалом прихильне ставлення до П. Дорошенка зробили його правління короткотривалим, і вже в березні 1672 р. опозиція, за погодженням із Москвою, відсторонила його від влади, після чого гетьман був засланий до Сибіру (перший гетьман-засланець). Після цього несподівано виринув претендентом на булаву І. Сірко, але був схоплений і також відправлений до Сибіру. До влади прийшов колишній військовий суддя Іван Самойлович, який уклав у червні того ж року з Москвою Конотопські статті, які, здебільшого, повторювали Глухівські, але з певним обмеженням гетьманської влади та автономії Гетьманщини (щодо зовнішньої політики, то, звичайно ж, підтверджувалася заборона на дипломатичні зносини з іноземними державами, а також було вилучено пункт про присутність українських представників на зустрічах російських послів з іноземними дипломатами).

У лютому 1669 р. П. Дорошенко нетерпляче очікував на прибуття послів від турецького султана, а також на повернення своїх послів — Л. Бускевича та Г. Білогруда, які затрималися у Стамбулі. Врешті на початку березня 1669 р. прибули турецькі посли, а разом з ними, ймовірно, і волоські. Делегацію зустріли дуже урочисто (тоді як московських послів зустрічали щораз із меншими почестями, а напередодні приїзду турків, представників князя Г. Ромодановського взагалі було поспіхом відправлено вночі). Через кілька днів козаки з турецькими дипломатами поїхали на старшинську раду під Корсунь (11 березня), на якій обговорювалося питання турецького протекторату. Власне турецькі посли зачитали грамоту від султана про прийняття ним України під свою протекцію за волоським зразком. Фактично на раді було зафіксоване підданство турецькому султану, хоча власне акту підданства не відбулося, бо козаки та гетьман не склали відповідної присяги. Турецька протекція сподобалася далеко не всім жителям Правобережної України. Зрештою і П. Дорошенко як непересічна особистість не надто влаштовував турків — вони воліли б бачити на гетьманстві слабшу постать.

Після Корсунської ради П. Дорошенко відправив разом із турецьким посольством численну козацьку делегацію на чолі з Михайлом Портянкою, якій від гетьмана було доручено поскаржитися султанові на кримського хана Адиль-Гірея і домагатися скинення його з ханського престолу. Річ утому, що Адиль-Гірей уклав союз із П. Суховієм у рамках політики зменшення турецьких впливів на Крим, і союз Стамбулу з Чигирином йому аж ніяк не міг бути вигідним. Султан зволікав із наданням протекції козакам і закидав М. ГІортянці хиткість та невірність українських гетьманів щодо своїх протекторів. Правда, турецький чауш урятував П. Дорошенка від розгрому татарсько-суховіївськими військами під с. Комончею. Після цієї битви в таборі опозиційних до П. Дорошенка сил відбулися зміни — в Умані була скликана рада, яка в липні 1669 р. обрала гетьманом замість П. Суховія місцевого уманського полковника М. Ханенка, завзятого прихильника Польщі. Новий опозиційний гетьман безуспішно намагався завадити прибуттю чергового турецького посла до П. Дорошенка. Цей посол — Ктуджи-паша Алі-ага — прибув, у відповідь на місію Михайла Портянки, і виконував важливе доручення — для чигирипсько- го гетьмана було привезено султанську грамоту та "санджаки" (булаву, бунчук, корогву і кафтан)*47, які, як сказано було в грамоті, призначалися не на підданство, а на приязнь. Вручення відбулося наприкінці серпня 1669 р. на раді під Уманню. Султанська грамота засвідчувала захист козакам, які повинні жити в "братерстві" з татарами, оскільки як одні, так і інші, є слугами султана (у цьому випадку служба вигідно відрізняється від підданства).

*47: {У турецькій мові слово "санджак" означає знамено, а також адміністративну одиницю (повіт або інколи провінцію), натомість в українській мові ним іноді називають цілий набір клойпод, які отримував козацький гстьмап від турецького султана.}

П. Дорошенко передав листи до великого візира та кайма- кана (його заступника), в яких нарікав на безчинства татар та просив їх заспокоїти. Султан вже у вересні 1669 р. попередив кримського хана про передачу гетьману санджаків. Союз із Туреччиною придався гетьману в протистоянні з Кримом, коли під час бою під Стебловом на татар та М. Ханенка із П. Суховієм напала Вілгородська орда (підпорядкована не хану, а сілістрій- ському паші) разом із І. Сірком, який цього разу виступив союзником П. Дорошенка. Завдяки вчасно ненаданій допомозі М. Ханенко був розгромлений, хоча сам початково розраховував на допомогу Бєлгородської орди. П. Суховій та ІО. Хмельницький (що був тоді прихильником опозиційних до П. Дорошенка сил) були як невільники захоплені татарами — перший кримськими, другий — білгородськими. Однак ця ненадійна орда зробила прикру несподіванку й для самого П. Дорошенка, піднявши бунт та почавши полювання за ясиром, порубавши при цьому козацьких послів, які поверталися з Речі Посполитої. Правда, за деякими переказами, винуватці погрому послів були жорстоко покарані турецькою адміністрацією.

Турецький уряд зовні декларував приязні відносини до П. Дорошенка, але остаточно йому не довіряв і тримав при собі як запасного кандидата на гетьманство Ю. Хмельницького. Туркам було відомо, що П. Дорошенко не розірвав остаточно з Польщею (гетьман дійсно продовжував інтенсивно листуватися з Яном Собєським). Восени 1669 р. на коронаційний сейм до Польщі було відправлене посольство з вимогами автономії для України. Цей візит козацьких послів завершився без успіху, але справа пожвавилася влітку 1670 р. на переговорах в Острозі. Представники П. Дорошенка знову висунули вимоги, за своїм змістом наближені до Гадяцької угоди, але Річ Посполита не була готова на них погодитися. Врешті поляки вирішили мати справу з їхнім традиційним прихильником — М. Ханенком і у вересні 1670 р. з ним було укладено Острозький договір, ратифікований того ж року сеймом. Його умови полягали лише у визнанні "козацьких вольностей" і певних поступок православним. П. Дорошенка натомість визнали "зрадником вітчизни".

Це всс додало популярності П. Дорошенкові і він налаштувався на серйозну боротьбу проти Польщі. Для цього він розгорнув широку дипломатичну діяльність — звертався до Д. Многогрішного, до офіційної Москви та навіть до донського повстанця Степана Разіна. Також було відправлено листа до бран- денбурзького курфюрста Фрідріха Вільге л ьма, намагаючись залучити його до антипольської коаліції, як це було в часи Б. Хмельницького. Але лист до курфюрста перехопили поляки.

Однак ці дипломатичні старання не давали бажаного результату і єдина вагома допомога могла надійти від Туреччини та її союзників. Ситуація покращується і в Криму — ханом став

Селім І Гірей, освічений і розсудливий діяч, який намагався узгоджувати власну політику з турецькою і не розглядав П. Дорошенка як ворога. Наприкінці 1671 р. П. Дорошенкові нарешті надійшла підмога — 26 тис. татар та кілька тисяч турків. Це дало змогу в грудні зупинити наступ коронного гетьмана Яна Собєського на Поділля.

Урешті Туреччина, завершивши успішно тривалу війну з Венецією, оголосила ще наприкінці 1672 р. війну Речі Посполитій. Султан Мехмед IV особисто очолив понад стотисячну армію, котра вирушила в похід у травні 1672 р. До неї приєдналося 15 тис. татарського війська, волоські загони і 12 тис. козаків П. Дорошенка. Головна надія поляків — неприступна фортеця Кам'янець на Поділлі — була здобута у серпні 1672 р., і до міста урочисто в'їхали султан та гетьман. У вересні турецько- татарсько-козацьке військо з'явилося під Львовом. Польща розуміла безнадійність опору і просила миру. Договір було підписано 28 жовтня 1672 р. під Бучачем і поляки недарма вважають його найганебнішим в усій своїй історії. За Бучаць- ким миром, Польща зрікалася своїх прав на Західне Поділля —- тепер воно отримало назву Кам'янецького еялету у складі Османської імперії. Козацька Україна (Брацлавське та південь Київського воєводства) ставала самостійною державою під протекторатом Туреччини. Султан отримував від поляків велику контрибуцію і надалі Польща мала сплачувати щороку "упоминки". Однак сейм не ратифікував цієї угоди, а фактично вона була використана для припинення бойових дій у безвихідній ситуації.

Формальна перемога П. Дорошенка реально стала для нього поразкою, передусім у моральному плані — перетворення християнських святинь на мечеті на окупованій турками території та збирання татарами ясиру не додавали гетьманові підтримки в народу. З приєднанням до Туреччини Західного Поділля та частини Галичини, за П. Дорошенком залишилися напівзруйновані землі, з яких усе більше втікало населення. І навіть козацька територія не була ним повністю контрольована, оскільки в Білій Церкві закрилися прихильники М. Ха- ненка.

Польща не могла змиритися з поразкою, і через рік після неї сформувала досить боєздатне військо, яке в листопаді 1673 р. розбило передову турецьку армію під Хотином і здобуло фортецю. У той час також помер король Михайло Вишневецький і на його місце прийшов значно здібніший політик ЯнСобє- ський. Однак поляки не змогли суттєво розвинути успіх через пасивпість литовського війська, несприятливість погодніх умов та, зрештою, смерть короля. Війна знову розгорілась 1674 р., коли турки змогли відновити сили. Але ще в січні того ж року почався наступ на П. Дорошенка зі сходу — лівобережний гетьман І. Самойлович, який мріяв приєднати Правобережжя, заохотив царський уряд до війни проти П. Дорошенка. Дії московсько-українських військ були досить успішними, і в березні 1674 р. в Переяславі генеральна рада проголосила І. Самой- ловича гетьманом обох боків Дніпра, а в червні він почав облогу столичного Чигирина. На допомогу П. Дорошенкові з Молдавії вирушив султан, а з Криму — хан Селім. Отримавши про це звістку, І. Самойлович зі своїми козаками та московитами поспіхом відступили. Під час цієї кампанії від обох ворогуючих сторін дуже постраждало місцеве населення. Руїнницькі процеси лише зміцнилися з наступом поляків, а 1675 р. — з черговим приходом турків і татар на Україну. Брацлавщина була остаточно зруйнована і П. Дорошенка населення вважало головним винуватцем усіх бід. Турецько-татарський похід на Польщу завершився переговорами татар із поляками, на які представники П. Дорошенка навіть не були допущені.

Восени 1675 р. П. Дорошенко, розчарований турецько-татар- ською допомогою, запросив І. Сірка до Чигирина і заявив про бажання скласти булаву і присягнути на вірність царю. Однак Москві цього було недостатньо і від гетьмана вимагалося принести присягу перед І. Самойловичем та Г. Ромодановським, прибувши на Лівобережжя. Цього П. Дорошенко аж ніяк не хотів робити, але, будучи позбавленим зовнішньої підтримки, після наступу значного московського війська був змушений капітулювати і у вересні 1676 р. ще два рази присягнути на вірність царю. Гетьманські клейноди та санджаки були вивезені до Москви, де їх волочили по землі й виставили на огляд народу. Після капітуляції П. Дорошенко провів певний час у почесному засланні, згодом служив царю воєводою у В'ятці, а старості доживав у наданому йому селі Ярополчому під Москвою.

Невдовзі після капітуляції П. Дорошенка перед Московією Польща та Туреччина уклали 17 (27) жовтня 1676 р. Журав- ненський мирний договір, який підтвердив належність більшості територій Правобережної України до Туреччини — за Польщею залишалася тільки частина Північної Київщини (Біла Церква, Паволоч). Однак Козацька Україна за цим договором уже вважалася окремим державним утворенням. А оскільки її територія була окупована лівобережно-українськими та московськими військами, то згодом почалася російсько-турецька війна. Цього разу турки планували поставити на гетьманство ув'язненого в Єдикульському замку Ю. Хмельницького, якому надали титул "князя Сарматії та України". Стамбульський патріарх звільнив його з монашого стану. Навесні 1677 р. на Україну рушило велике турецьке військо (спільно з татарськими загонами), яке в серпні упродовж трьох тижнів намагалося здобути Чигирин, але безуспішно. Провал цієї кампанії призвів до ув'язнення головнокомандувача (се- раскера) турецької армії Ібрагіма-Шейтана та відсторонення від влади хана Селіма, котрий під час походу (з огляду на мирну угоду з І. Сірком) не виявляв належного завзяття.

Наступного, 1678 р., ситуація повторилася, і в липні турецька армія під командуванням великого візира Кара-Мустафи знову обложила Чигирин. Його оборону очолював воєвода І. Ржевський, а після його смерті — інженер та дипломат Пат- рик Гордон (шотландець за походженням), а козаків очолював наказний гетьман Павло Животовський. Якщо українці дивилися на оборону столичного Чигирина як на справу честі (Лазар Баранович проголосив спеціальний піст для того, щоб оборона була успішною), то московський уряд розглядав цю акцію як засіб тиску на турків і дав таємну інструкцію Г. Ро- модановському, за якою, якщо оборона Чигирина буде надто обтяжлива, то потрібно зруйнувати і покинути його. Так і трапилося, — правда, фортифікації підірвав сам П. Гордон і відступив до табору Г. Ромодановського, який не поспішав рятувати місто. Туркам дісталися фактично руїни, а великий візир наказав донищити чигиринські укріплення.

Оскільки стара гетьманська столиця була зруйнована, то резиденцією Ю. Хмельницького стало місто Немирів. Нового гетьмана-"князя" підтримала частина старої старшини, серед яких найенергійнішим був Остап Астаматій (грек за походженням), який у часи Б. Хмельницького очолював митну службу, за П. Дорошенка перебував послом-резидентом у Стамбулі. Власне О. Астаматій і запропонував туркам кандидатуру Ю. Хмельницького на гетьмана, доставляв із Адріанополя універсали Юрія до всіх українців, займався підготовкою входження його на гетьманство. Далі О. Астаматій займався здобуттям подільських міст, але відмовився визнавати турецьку владу над ними. Врешті між ним та Ю. Хмельницьким дійшло до непорозуміння, й Астаматій у жовтні 1678р. був страчений. У цей час Ю. Хмельницький (не виключено, що під впливом Кара-Му- стафи) часто вдавався до жорстоких дій, здійснював репресії щодо старшини, поводився жорстоко щодо посполитого населення.

Попри те, що турки підтримали ідею титулування ІО. Хмельницького "князем", це викликало обурення в поляків, а особливо те, що Юрій називав польського короля в листах "братом" та "приятелем". Врешті, на вимогу Яна Собєського, султан заборонив гетьману писати до короля нетактовні листи.