Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Єдності українських сил на Правобережжі заважала недалекоглядна політика П. Тетері, через інтриги якого було протиправно страчено І. Виговського (за звинуваченнями у підтримці повстанців), заслано до пруської фортеці Мальборк київського митрополита Й. Тукальського, архімандрита Геде- она (Ю. Хмельницького), полковника Г. Гуляницького тощо. Повстанські ватажки діяли без узгодження своїх кроків, що призводило до хаосу. Не бачачи перспектив у своєму подальшому гетьмануванні, у червні 1665 р. П. Тетеря забрав гетьманські клейноди та скарби і подався до Польщі. Однак це не врятувало його — згодом до нього висували претензії і польська шляхта, і козацтво на чолі з П. Дорошенком, і врешті, 1670 р. під загрозою баніції (вигнання) П. Тетеря втік до Молдавії, а звідти до Туреччини, де був прийнятий султаном Мех- медомІУ і затверджений гетьманом України під турецьким протекторатом, але невдовзі був отруєний.

Дії лівобережного гетьмана І. Брюховецького також мали на меті підпорядкувати землі протилежного боку Дніпра під свою владу. Крім цього, упродовж свого правління цей гетьман уклав дві домовленості з Москвою — Батуринські (1663 р.) та Московські статті (1665 р.). Згідно з першими, в Україні мало перебувати московське військо (буцімто для захисту від ворогів), утримуване коштом місцевого населення, впроваджувалися торговельні обмеження для лівобережних. Політика І. Брюховецького викликала опозицію в населення Лівобережжя, і для зміцнення своєї влади він вирішив опертися ще більше на московську підтримку. У листопаді 1665 р. І. Брюховецький першим із гетьманів відвідав Москву й уклав там нові Московські статті, які ще дужче узалежпювали Україну від Росії. Царські воєводи мали перебувати в ще більшій кількості міст, ніж це передбачалося Переяславськими статтями 1659 р., а також на Кодаку біля Січі, що згодом обурило запорожців. Крім того, воєводи отримали широкі повноваження щодо втручання у місцеві справи. Київського митрополита мав призначати московський патріарх. Усе населення Гетьманщини, крім козаків, оголошувалося царськими підданими та підпорядковувалося напряму царському уряду. До часів І. Брюховецького гетьмани у звертанні до царя писалися його "вірними слугами та підданими", натомість цей гетьман почав себе титулувати царським "холопом" і "найнижчим підніжком". До того ж, гетьман став московським боярином та одружився з княжною Долгорукою (ймовірно, вважаючи цс за велику честь). Діяльність І. Брюховецького загалом оцінюється негативно — власне він за кілька років невмілого правління звів нанівець незалежність України.

Доки на Лівобережжі І. Брюховецький намагався коштом державної незалежності зміцнити свою владу, на Правобережжі панував хаос. Після втечі П. Тетері до Польщі гетьманом було обрано татарського ставленика Степана Опару, котрий, однак, дуже швидко перестав влаштовувати самих татар і вони його видали Петрові Дорошенку, який став гетьманом у жовтні 1665 р. Цей вибір був підтверджений на загальній військовій раді в Чигирині у січні 1666 р., де новий гетьман і козаки присягли навзаєм одне одному. При цьому не уточнювали, при якому саме монархові вони перебуватимуть — польському королю, чи московському царю. Правда, на початках свого правління П. Дорошенко визнавав зверхність короля і навіть протекторат кримського хана — наприклад, завойовуючи міста, він приймав від населення присягу "королю і ханові".

Популярність П. Дорошенка швидко зростала, як і лави його прихильників. Гетьман реформував збройні сили, зробивши своєю опорою відданих йому "сердюків" (від турецького "серденгесті" — нещадні) — вільних найманців, до яких належали не лише українці, а й іноземці. Крім того, П. Дорошенко винаймав загони татарської кінноти. Правобережний гетьман спробував закріпитися на Лівобережжі під час відсутності І. Брюховецького, котрий виїхав до Москви. Водночас, П. Дорошенко вирішив скористатися зі складного становища Польщі, яка переживала бунт (рокош) Юрія Любомирського, що тривав у 1665—1666 рр. На старшинській раді в лютому 1666 р. сформульовано програму дій, яка передбачала виступ проти поляків, союз із кримським ханом та об'єднання України під владою П. Дорошенка.

Ця програма почала активніше реалізовуватися після того, як стало відомо про початок польсько-російських переговорів у селі Андрусові біля Смоленська. У червні 1666 р. Москва виявила готовність зректися Правобережної України на користь Польщі. П. Дорошенко вирішив, що залишилося лише змусити ще й Польщу зректися Правобережжя, однак свої наміри не поспішав втілювати. Щойно восени 1666 р. гетьман заручився допомогою 30-тисячної орди і в грудні дійшло до конфлікту на Поділлі з поляками під командуванням Себастьяна Маховського. Попри початкові успіхи поляків, загони С. Ма- ховського були розбиті вщент, а сам полковник потрапив у полон і був вивезений до Криму.

Польська сторона цей розгром сприйняла як катастрофу і це лише пришвидшило укладення Андрусівського перемир'я 20 (ЗО) січня 1667 р., яке встановлювалося на 13,5 року. Московській державі передавалися Смоленськ, Чсрнігово-Сіверщина та Лівобережна Україна. За Річчю Посполитою залишалися Правобережна Україна, білоруські землі (з містами Вітебськ, Полоцьк, Двінськ). Київ ще два роки мав перебувати під владою Московії, а потім повернутися до Польщі. Запорізька Січ опинялася під спільною владою обох держав. На випадок татарських нападів на українські землі, Московія та Польща мали об'єднати свої зусилля проти Криму.

Це перемир'я викликало обурення на Лівобережній Україні, де розчарування політикою царського уряду лише зростало після того, як почали впроваджуватися в життя Московські статті 1665 р. У 1666 р. невдоволення викликала спроба царських чиновників провести перепис населення в Україні. Колись промосковськи налаштовані запорожці цього разу виступили проти присутності російських воєвод на Кодаку. Після Андру- сова атмосфера ще більше нагніталася, і навіть найзапекліші прихильники проросійського курсу, у тому числі єпископ Ме- фодій (Максим Филомонович), стали в опозицію до Москви.

Украй насторожено було сприйнято Андрусівське перемир'я Туреччиною та Кримом. Польща намагалася запобігти новому конфлікту та відновити мир із Туреччиною, котра на той момент не була готова виступити проти поляків через бойові дії з венеційцями за Крит, і погодилася на мирні відносини, але польському послу було заявлено, що мир не буде тривалим, якщо Польща не зречеться України та не розірве перемир'я з Москвою.

У вересні 1667 р. П. Дорошенко зі значним військом та доброю артилерією, а також за підтримки татар, якими командував калга-султан Керим-Гірей, вирушив проти поляків, чиє військо виявилося менш численним. Українсько-татарському війську на початку жовтня вдалося під Підгайцями взяти в облогу польські війська Яна Собєського, і вже коли успіх, здавалося, був на боці П. Дорошенка, прийшло повідомлення про надзвичайно руйнівний похід кошового Івана Сірка та Івана Ждана (Рога) на Крим, під час якого було зруйновано місто Арбаутук, понищено околиці Кафи, взято в полон півтори тисячі татарок та їхніх дітей, звільнено понад 2 тис. українських невільників*46. Це справило гнітюче враження на татарське військо, яке перебувало при П. Дорошенкові, і частина з них почала утікати додому. Калга Керим-Гірей буцімто заспокоював татар і переконував не гніватися на козаків, бо, мовляв, "брат за брата не відповідає" — П. Дорошенко не винен у віроломстві І. Сірка, проте гетьман про всяк випадок почав окопувати свій табір, побоюючись зради татар (у пам'яті ще живі були спогади про невдале "союзництво" татар із часів Хмельниччини). Татари тим часом почали 16 жовтня 1667 р. сепаратні переговори з поляками, які тривали лише чотири години. За їх результатами були вироблені умови польсько-татарського трактату, за яким між сторонами наставало перемир'я — забувалися попередні провини і встановлювалися союзницькі відносини. Козаки мали визнати підданство польському королю і чекати на рішення польської комісії в їхніх справах.

*46: {Ще в січні 1667 р. І. Сірко мав переговори а Я. Собеським у Львові, на яких вони домовилися, що кошовий проведе диверсію проти татар, щоб розірвати їхній союз із П. Дорошенком.

[1] Нині Сремські Карловиці — місто в сучасній Сербії (Воєводина).

[1] "Некрасовці" — колишні донські козаки, що брали участь у повстанні Кіндрата Булавіна, а потім, на чолі з Ігнатом Некрасовим, переселилися на землі Кубанської орди.}

Після цього, 19 жовтня 1667 р., був укладений ще українсько-польський Підгаєцький трактат, який в оригіналі мав пазву "Освідчення підданства козаків королю й Речі Посполитій". Подібно до угоди з татарами, передбачалося забуття всіх давніших непорозумінь, а козаки мали визнати зверхність польського короля і не шукати собі протекції в інших володарів. Польська шляхта мала повертатися у свої володіння на Правобережжі, вільними ж мали залишитися лише суто козацькі поселення. Права та привілеї козаків мали розглядатися на майбутньому сеймі, на який козацтво мало відправити своїх послів. У містах із козацьким населенням не повинні перебувати коронні залоги. Договір був скріплений взаємною присягою. За повідомленням Яна Собєського, гетьман обіцяв зректися турецького протекторату (завдяки заходам П. Дорошенка, Туреччина вже з весни 1666 р. вважала його своїм васалом).

Для П. Дорошенка цей договір був чималим розчаруванням, адже на початку кампанії він був переконаний у своїй перемозі й навіть звернувся до львів'ян з вимогою надіслати своїх послів до нього, доки не пізно. Крім того, татарська допомога дорого коштувала — татари мали право забрати ясир, який вони полонили в Галичині. Це не додавало слави ні П. Дорошенкові, ні Я. Собєському, котрий навіть видав відповідний універсал.

Однак ця невдача переконала П. Дорошенка в необхідності заручитися підтримкою Туреччини (всупереч укладеному договору). Правда, на початках доводилося приховувати свої плани від польського уряду й імітувати лояльність до нього. Однак Дорошенкові невдачі суттєво не зашкодили його популярності й до нього продовжували прибувати прихильники з обох боків Дніпра. Це занепокоїло Москву, яка вирішила налагодити з ним дипломатичні зносини. П. Дорошенко запевняв Московію у готовності прийняти протекторат за умови, що Україна буде об'єднаною (включно з Галичиною та Волинню). Царський уряд, однак, волів триматися Андрусівських домовленостей і радив П. Дорошенку зберігати відданість польському королю і не йти на союз із Туреччиною та Кримом.

Тим часом, на Лівобережжі й далі зростали антимосковські настрої, які загрожували владі І. Брюховецького. Щоб не втратити булави і життя, цей гетьман, який був відомим демагогом свого часу і тонко відчував настрої мас, вирішив очолити повстання проти Москви.

Майже одночасно — у січні 1668 р. — відбулося дві старшинські ради — одна в Гадячі, зініційована І. Брюховецьким, інша в Чигирині, за ініціативою П. Дорошенка. За результатами нарад, обидва гетьмани вислали послів до Туреччини та Криму з пропозиціями васального підданства турецькому султану та союзу з татарами. Обом не було відмовлено, однак Стамбул зайняв очікувальну позицію щодо того, хто візьме гору. І. Брюховецький, крім того, звернувся до донських козаків із пропозицією виступити проти Москви. Звертався він і до правобережного козацтва із закликом визволяти Україну, ймовірно, претендуючи на роль провідника у цій боротьбі. На цей заклик відгукнувся П. Дорошенко, котрий у травні 1668 р. перейшов за Дніпро назустріч І. Брюховецькому. Шд час того, як гетьмани наближалися один до одного, в таборі І. Брюховецького виник бунт і його було вбито 8 (18) червня неподалік Диканьки (на Полтавщині). Так, прийшовши до влади за допомогою натовпу, цей гетьман-демагог і загинув від його ж рук. Питання загальноукраїнського лідерства було вирішене — гетьманом обох боків Дніпра проголосили П. Дорошенка.

Це був пік популярності П. Дорошенка, але становище його було геть нелегким — з обох боків наступали ворожі війська —- із заходу поляки, стривожені його діями (попри те, що до останньої миті гетьман намагався всіляко вдавати з себе вірного підданого короля), а зі сходу та півночі — московська армія, яка вирушила на придушення бунту ще за життя І. Брюховецького. Нового гетьмана не підтримувала проросійськи налаштована Чернігівщина. Неприхильність спостерігалася і на Запорожжі. Намагаючись рятувати Правобережжя, П. Дорошенко змушений був відступити, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного, котрий у скрутпих умовах і без належної допомоги досить швидко (за намовою чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) погодився на переговори з російською стороною.

П. Дорошенко в умовах наступу з двох сторін інтенсивно листувався і з московською, і з польською сторонами, запевняючи, що він нічого проти них не мав — лише йшов на заклик лівобережного населення. Паралельно П. Дорошенко та його брат Григорій пишуть листи до молдавського господаря з проханням про військову допомогу. Господар також забезпечував вільний проїзд козацьких послів до Стамбулу. Врешті польський наступ хоч і почав згасати, але його наслідком стала неможливість гетьмана розвинути успіх на Лівобережжі.

До клопотів гетьмана додалося погіршення стосунків із татарами, які підтримали бунт молодого кошового писаря Петра Суховія, що був послом від Запорожжя до Криму. Останній уклав у Бахчисараї угоду з ханом Адиль-Гіреєм, в якій зобов'язувався від імені Запорожців не нападати на татарські улуси, а взамін за це хан надасть П. Суховію військову допомогу. Після повернення в присутності татарських послів січовики обрали П. Суховія гетьманом. Згодом його владу визнали Полтавський, Миргородський та Лубенський полки.