Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

З відходом Д. Апостола царський уряд укотре взявся за спробу ліквідації української автономії. Після смерті гетьмана | владу було передано царському резиденту в Україні генералу Семену Наришкіну. Далі в Петербурзі було вирішено не обирати нового гетьмана, а передати справу "Правлінню Гетьманського уряду". Це колегіальний орган, в якому були порівну представлені 3 росіянина і 3 українці, але фактична влада дуже швидко опинилася в руках одного з його членів — князя Олексія Шаховського, який мав від царського уряду, як завжди, дві інструкції — одну відкриту, іншу — таємну. Згідно з останньою, потрібно було сприяти змішаним українсько- російським шлюбам, водночас перешкоджаючи шлюбам між населенням Лівобережжя та Правобережжя, Лівобережжя і білоруських земель.

Хоча "Правління Гетьманського уряду" офіційно мало бути тимчасовим, однак таємно наголошувалося, що гетьман більше не повинен обиратися. Діяльність цього органу викликала невдоволення серед старшини, яка прагнула обрати нового гетьмана, і тоді царський уряд доручив таємно ширити чутки, що всі податкові та інші утиски спричинялися гетьманською владою. Нова адміністрація поводилася досить безоглядно і брутально — наприклад, наступник О. Шаховського — князь Юрій Барятинський — заарештував увесь склад київського магістрату, а королівські та царські привілеї міста надіслав до

Петербурга. В Україні почала діяти "Таємна канцелярія", яка займалася слідством та допитом у справах державного значення. До всіх цих прикростей для українського населення додалася чергова російсько-турецька війна (1736—1739 рр.). Кампанію замислили значну — було здійснено похід углиб Криму і взято Бахчисарай та Очаків, але ці здобутки не вдалося закріпити. Під час цієї війни чималими повноваженнями був наділений фельдмаршал Бургард Кристоф Мініх, який став фактичним правителем в Україні і навіть прагнув, щоб українські землі були передані йому у спадкову власність як герцогство. Загалом, чи не єдиним позитивним наслідком для Росії у війні з Туреччиною стало закріплення за першою запорозьких земель. Натомість, Україна не отримала нічого, крім великих людських та господарських втрат.

Безвідрадне становище України дещо покращилося після перевороту і приходу до влади Єлизавети, дочки Петра І. У перевороті брав активну участь фаворит Єлизавети Олексій Розумовський, син козака Григорія Розума (1742 р. Єлизавета та Олексій таємно обвінчалися — з огляду на просте походження чоловіка, шлюб уважався морганатичним). Олексій Розумов- ський усіляко сприяв українській справі, і вже в першій половині 1740-х років спостерігаються значні поступки українській автономії — з України були виведені російські полки, дозволено вільну торгівлю збіжжям, а 1745 р. відновлено київську митрополію (митрополитом став Рафаїл Заборовський). Врешті діяльність О. Розумовського спричинила обрання нового гетьмана, яким став його брат Кирило. Ще 1744 р. під час поїздки цариці Єлизавети до України (з метою поклоніння київським святиням), козацька старшина звернулася до неї з проханням дозволити вибір гетьмана. Наступного року до Петербургу вирушила козацька делегація з аналогічним проханням. Російський уряд дав на це згоду і, зрештою, вже мав готового кандидата — Кирила Розумовського, який того ж року повернувся з-за кордону, де здобував освіту, і очолив російську Академію Наук. Проблема була лише у віці Кирила, — йому було 18 років — тому довелося ще трохи зачекати. Однак після смерті голови "Правління гетьманського уряду" Івана Бібікова, його наступника вже не обирали, а правили колегіально.

Врешті в лютому 1760 р. на козацькій раді в Глухові Кирила Розумовеького обрали гетьманом. Резиденція нового правителя України перебувала в Глухові, що не надто подобалося Кирилові, призвичаєному до бурхливого придворного життя, а тому він сподівався перенести резиденцію до краще розташованого Батурина і навіть планував відкрити там університет, однак ці наміри не вдалося реалізувати. Окрім оздоблення резиденції, К. Розумовський не випускав з поля зору і важливі державні справи — подбав про повернення під свою юрисдикцію Києва та Запорожжя, домігся того, що українськими справами в Петербурзі, замість Сенату, почала займатися Колегія закордонних справ тощо. Не вдалося йому домогтися права на вільні зносини з іноземними володарями (на це, зрештою, у той час годі було сподіватися). Не вдалося також звільнити Україну від примусової участі у війнах, які провадила Росія (наприклад, у Семилітній війні з Прусією). Більшість зусиль К. Розумовеького було зосереджено на облаштування внутрішнього життя країни — реформі судівництва, війська тощо.

Однак на початку 1760-х років стало зрозуміло, що українська автономія завершується. У грудні 1761 р. (січні 1762 р.) померла Єлизавета Петрівна, і після короткого правління Петра III царицею стала його дружина Катерина II, прихильниця "освіченого абсолютизму". Нова правителька Росії вирішила, що "Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія" не повинні вважатися "чужими провінціями". Для реалізації цього плану щодо України потрібно було скасувати передусім інститут гетьманства. У 1763 р. старшина, передчуваючи наступ на автономію України, склала петицію до Катерини II з проханням зробити гетьманство спадковим. Але це лише стало сигналом для цариці, що діяти варто рішучіше, і Кирила Розумовеького 1764 р. викликали до Петербургу, де йому було запропоновано добровільно зректися гетьманства. К. Розумовський погодився з цією пропозицією, і після того назавжди відійшов від політичного та громадського життя в Україні, хоча прожив ще майже 40 років.

Замість інституту гетьманства було впроваджено другу Малоросійську колегію, на чолі якої став президент та одночасно малоросійський генерал-губернатор граф Петро Румянцев. У продовж його правління Україні довелося пережити чергову російсько-турецьку війну 1768—1774 рр., яка завершилася вигідним для Росії Кючук-Кайнарджійським мирним договором, який фактично уможливив ліквідування 1775 р. Запорозької Січі. Був проведений генеральний опис Лівобережної України - так званий Румянцевський, а 1781 р. було скасовано полково- сотенний устрій Гетьманщини.

Так, упродовж кількох поколінь незалежність Гетьманщини була зведена нанівець. Зовнішня політика лівобережних гетьманів після І. Мазепи обмежувалась фактично до двосторонніх відносин між Україною та Росією на зразок "колонія-мет- рополія", а з третіми країнами Гетьманщина зіштовхувалася лише з нагоди військових заходів Петербургу. Після ліквідації інституту гетьманства та знищення Січі на півтора століття зникає українська держава, яка знову виходить на міжнародну арену щойно наприкінці Першої світової війни.

Рекомендована література