Розділ 5.ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЗАХОДИ НАСТУПНИКІВ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО у ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст.

Після смерті І. Мазепи виникли проблеми зі спадком по ньому (через змішання державного і особистого скарбу) та обранням нового гетьмана. Оскільки спадок, за рішенням Бен- дерської комісії, отримав племінник покійного Андрій Война- ровський, то старшина вирішила, що і тягар влади має бути покладеним на нього, однак Войнаровський, бажаючи собі легшого життя, відмовився від булави. Врешті 5 квітня 1710 р. гетьманом став генеральний писар Пилип Орлик, якого підтримувало молодше покоління, а також К. Гордієнко і сам Карл XII. Під час обрання гетьмана старшина та кошовий уклали з ним так звану Бендерську конституцію (розширена назва — "Пакти і конституція законів та вольностей Війська Запорозького"), яка була своєрідним компромісом між гетьманом, старшиною та Запорожжям. Конституція складалася з преамбули (описано ідею тяглості української держави) та 16 пунктів.

За конституцією, Українська держава мала бути становою виборною монархією парламентського типу. Панівною релігією проголошувалося православ'я, при чому українська церква мала підпорядковуватися Константинопольському патріархові. Західний кордон держави мав проходити по р. Случ (як у часи Зборівського договору). Шведський король та його наступники проголошувалися протекторами та гарантами суверенітету і кордонів України. Щодо зовнішньої політики, то Україна повинна була відновити давнє "братерство" з Кримським ханством. Частина пунктів стосувалася внутрішніх справ Гетьманщини — про повернення Запорожжю міст Трахтемирова, Пе- револочної та Келеберди; про підтвердження привілеїв і прав міста; про виборність посад (із подальшим затвердженням з боку гетьмана); про обмеження гетьманської влади у справах державної важливості за рахунок залучення до прийняття рішень Генеральної ради (своєрідний парламент), до якої мали входити старшина, полковники та радники від полків. Зовнішня політика гетьманського уряду мала узгоджуватися з генеральною старшиною. Заборонялася також таємна кореспонденція гетьмана.

Карл XII як протектор України затвердив 10 травня 1710 р. конституцію і видав диплом-"асекурацію" (гарантію) для П. Орлика, що Швеція не складе зброї, доки Україна не буде визволена з-під московської влади. Але ситуація, в якій вони опинилися, була складною, і годі було мріяти про швидку реалізацію поставлених завдань. П. Орлик не мав коштів для дипломатичної діяльності (фактично державна казна перейшла до рук хитрого Мазепиного племінника), а сам Карл XII мусив позичати у А. Войнаровського гроші. Бідувало і козацтво, яке почало потрохи продавати свою зброю (потім, перед походом на Правобережжя, козаки почали назад скуповувати зброю).

Карл XII намагався схилити Стамбул до війни проти Росії, але турецький уряд не поспішав приставати на такі пропозиції. П. Орлику легше пішла справа з кримським ханом Девлет- Гіреєм, з яким він познайомився навесні 1710 р. в Бендерах. У грудні того ж року до Криму було відряджено українську делегацію (Дмитро Горленко, Клим Довгополий, Іван Максимович), яка досягнула поставленої мети — уклала українсько- татарський союзний договір про братерство, дружбу та військову взаємодопомогу (23 січня 1711 р.). За ним хан обіцяв не укладати мирний договір з Росією без згоди гетьмана. Передбачалося також, що донські козаки повинні залежати від українського гетьмана і мати однакові права з українським козацтвом. При ханському дворі було призначено резидента від гетьмана.

На східному напрямку особливо активну дипломатичну діяльність виявив генеральний осавул Григорій Герцик. За порозумінням з ханом та шведським королем, він вирушив на Кубань до "некрасовців"1, з метою залучити їх до антимосков- ської коаліції. "Некрасовці", ймовірно, відгукнулися, бо є згадки про їхніх посланців на аудієнції в Карла XII в липні 1710 р. Крім того, через кубанського "султана", Г. Герцик намагався зав'язати стосунки з казанськими татарами та башкирами.

Восени 1710 р. стараннями польської та шведської дипломатії нарешті вдалося залучити Туреччину до війни проти Росії. Щоби підготувати турецький наступ, вирішено було, що П. Орлик із поляками та буджацькими татарами здійснять експедицію на Правобережжя, кримський хан піде на Вороніж (де розташовувалися суднобудівельні верфі), а його син Іслам-Гірей (кубанський "султан") нападе на Азов. Кримський хан вийшов у похід першим ще в січні 1711 р., але не дійшов навіть до Харкова і повернув, обмежившись лише руйнуванням поселень і збиранням ясиру. Подібно ж і його син не пішов, як було задумано, на Азов, а взявся за полювання на живий товар. Наступ на Правобережжя почався останнього дня січня 1711 р. об'єднанням військ П. Орлика, Й. Потоцького (київського воєводи) та Мехмед-Гірея (буджацького султана). Поляки Потоцького були шоковані тим, що польська коронна армія їх не підтримала і навіть діяла проти них. Щодо українців, то ситуація видавалася кращою — населення вітало П. Орлика, а татари спершу поводилися стримано. Але в коаліції виникла суперечка, в якому напрямку рухатися — українці та мурзи хотіли йти східніше, поляки та султан — західніше. Переміг український план, і це посварило козаків із поляками. Союзна армія прямувала у напрямку до Білої Церкви і по дорозі розбила під Лисянкою військо Стефана Бутовича, генерального осавула при І. Скоропадському. Але, не маючи достатньо артилерії, взяти замок у Білій Церкві не вдалося, а тим часом татари вийшли з-під контролю і почали грабувати населення і брати ясир. Правобережне козацтво, що було у війську П. Орлика, кинулося рятувати свої хати від татар, і це зменшило гетьманську армію. П. Орлик почав повертатися до Дністра, і вже в квітні він був у Бендерах. Невдача спіткала і Карла XII — шведське військо, яке діяло з території Померанії, не домоглося бодай якогось серйозного успіху і обмежилося сутичками з дрібними московськими загонами.

Провал експедиції на Україну спричинив не подальший наступ турків, а навпаки, похід московських військ, які вже наближалися до молдавських кордонів. Однак щастя виявилося не на їхньому боці, і росіяни потрапили в оточення турецьких та союзних їм військ. Петро І вдався до підкупу, і великий візир дозволив московському війську повернутися. При цьому 12 (22) липня 1711 р. поблизу Ясс між московськими представниками П. Шафіровим та М. Шереметьєвим і великим візиром Баталджі-пашею було укладено Прутський договір (що, врешті, коштувало життя візирові). За ним Росія віддавала туркам Азов, мала знищити Таганрог, Кам'яний Затон та укріплення на Самарі, зобов'язалася не втручатися у польські справи,

зректися Правобережжя і Запорожжя, а шведам лише гарантувалося безпечне повернення Карла XII на батьківщину.

Під час переговорів та укладення миру, П. Орлик був відсутній — його затримав Карл XII. Гетьмана було запрошено до Стамбулу з вигідними пропозиціями, але розсерджений Карл XII фактично змусив його повернутися з півдороги. Тоді П. Орлик відправив лише делегацію до Стамбулу з інструкцією, за якою необхідно було домагатися повної незалежності України (по обидва боки Дніпра), правда під захистом Швеції та Туреччини. На це турки мали видати асекураційний диплом, аналогічний шведському.

Але справа видалася нелегкою — 5 березня 1712 р. султан видав привілей для П. Орлика, який передав під його управління лише Правобережну Україну. Також султан зобов'язувався не втручатися у внутрішні справи України. Через місяць був підписаний російсько-турецький договір, за яким Лівобережжя з Києвом передавалося Росії. Але навіть передання П. Орликові Правобережжя не вирішувало справи, бо залишалося ще порозумітися з Польщею. Турки вимагали від гетьмана нового походу на Правобережжя, але він відмовився починати похід, поки Туреччина не домовиться з Польщею про передання цих земель гетьману. П. Орлик у розпачі намагався переорієнтуватися знову на КарлаХІІ і віддалитися від турків, але це йому не дало нічого, крім примусового вислання козацького загону на допомогу шведам у Сілезію, де козаки вкотре опинилися у скрутному становищі.

Розчарувавшись і в шведах, і в турках, П. Орлик намагався порозумітися з Августом И. Тому, коли новий великий візир Туреччини Соліман у рамках нової російсько-турецької війни наказав знову П. Орликові організувати похід на Правобережжя, то гетьман, про людське око, вислав частину війська, але попередив про це поляків, і козаки мусили повернутися.

Далі міжнародні події почали розгортатися дуже бурхливо — Карл XII пішов на примирення з Росією, за що турки його арештували. Тим часом хан посварився з гетьманом, який перед татарськими послами відмовився від турецької протекції і хан навіть вирішив арештувати і стратити П. Орлика (цього не відбулося через заступництво ханового сина). Щоб урятувати ситуацію, гетьман був змушений, за наказом хана, знову надіслати 1713 р. козацьке військо на Правобережжя. Водночас П. Орлик намагався далі порозумітися з Польщею, але завершилося все тим, що в квітні 1714 р. було укладено польсько- турецький договір, за яким Туреччина визнала Правобережжя за Річчю Посполитою. Великий візир наказав кримському хану змусити гетьмана припинити суперечки з Польщею за статус Правобережної України. Це означало фактичний кінець Орликових військових змагань за незалежність України на її території та продовження діяльності в еміграції.

З гетьманом вирушили кілька найближчих соратників, решта скористалися з царської амністії та повернулися на Лівобережжя. Маршрут українських емігрантів пролягав через Угорщину і Австрію до Німеччини (Штральзунд) і далі через острів Рюген до Швеції, де вони зупинилися в Крістіанстаді. Але емігранти натрапили на труднощі, передусім матеріального характеру. Не вдалося повернути собі гроші, які Карл XII позичив із державних коштів України у Будищах, — права на них заявила дружина Андрія Войнаровського, після того, як його викрали в Гамбурзі 1716 р. російські агенти. Фінансові проблеми змушували П. Орлика навіть віддавати під заставу державні клейноди. У таких умовах було важко займатися державними справами. Прикрим для гетьмана стало те, що Карл XII пішов на сепаратні переговори з Росією (Аландський конгрес).

Певні перспективи з'явилися лише тоді, коли після смерті КарлаХІІ (1718 р.) Англія, Австрія та Польща постановили зупинити просування російських впливів у Європі. На зміну КарлуХП прийшла його сестра Ульріка Елеонора, і досить швидко Аландський конгрес зайшов у безвихідь. Північна війна була відновлена. П. Орлик вирішив скористатися нагодою, однак зрозумів, що свою дипломатичну діяльність варто підкріпити військовою силою, а саме: особисто стати на чолі запорожців, які у той час перебували під юрисдикцією татар.

П. Орлик розробив проект створення східної коаліції для боротьби проти Росії, до якої мали б увійти Польща, Швеція, Туреччина, Крим, буджацькі татари, запорожці, донці, а також астраханські та казанські татари. При цьому було вирішено погодитися на унію України з Польщею. Для порозуміння з польськими магнатами було відправлено посольство Г. Герци- на, а зв'язками зі січовиками, кримським ханом та хотинським сераскером завідував Ф. Нахимовський. До кошового та запорожців окремим дипломом звертався новий шведський король Фрідріх І (чоловік Ульріки Елеонори, що зреклася престолу на його користь), який обіцяв їм свою протекцію.

Гетьман вирушив зі Швеції щойно у жовтні 1720 р. (затримка полягала в фінансових труднощах) і прибув до Ганновера, сподіваючись зустрітися з англійським королем Георгом І (який одночасно був ще й ганноверзьким курфюрстом). Але Георг І саме перед тим виїхав із Ганновера і П. Орлик обмежився лише зустріччю з довіреним міністром короля графом Бернсдор- фом. Далі гетьман зустрівся в Брауншвейгу з графом Веллінгом (шведським представником на Брауншвейгському конгресі). Упродовж подорожей по Німеччині на гетьмана та його родину чигала небезпека — за ним постійно полювали російські агенти, які, на щастя, розминулися з ним. Не поталанило, однак, дипломату Г. Герцику, котрий був схоплений у Варшаві.

Тим часом, міжнародна ситуація виникла не на користь Орликових планів — англійський король Георг І був змушений зректися своїх антимосковських планів через опір опозиційних міністрів, а це вплинуло також і на позицію Польщі та Австрії. Тепер ці країни намагалися уникнути протистояння з Росією.

Із Німеччини П. Орлик подався через Прагу до Вроцлава в Сілезії, яка перебувала в той час під австрійською владою. Там він познайомився з гольштинським герцогом Карлом Фрідріхом та його ад'ютантом полковником графом Штенф- ліхтом. Останнє знайомство завершилося шлюбом Анастасії Орликівни 1723 р. зі Штенфліхтом (тоді уже генералом), від якого народилося двоє синів, названі Карлом Густавом та Пилипом (на честь покійного шведського короля та ще живого діда-гетьмана). Після смерті Анастасії Штенфліхт одружився з її молодшою сестрою Варварою. Крім того, у Вроцлаві за опіку родини Орликів узявся його дуже віддалений родич барон Орлик, відвізши їх до безпечного місця, з огляду на те, що російський прокурор Павло Ягужинський уперто переслідував гетьмана по всій Центрально-Східній Європі. У Сілезії ситуація ускладнювалася тим, що царським послом у Відні був старший брат Ягужинського, котрий дуже активно домагався дозволу на арешт П. Орлика. Врешті 1721 р. щастя відвернулося від гетьмана — у квітні помер його захисник барон Орлик, а австрійський цісар відмовив гетьману в наданні притулку. В травні помер наймолодший і найперспективніший син Орлика Яків. До того ж, у травні 1721 р. Швеція розпочала з Росією переговори про мир, який і був укладений у серпні в Ніштадті (сучасний фінський порт Уусікаупункі). Проект договору взагалі не згадував про гетьмана.

П. Орлик був змушений покинути Сілезію і подався до Кракова. Але після російсько-шведського миру перебувати в Польщі стало небезпечно, і гетьмана про це попереджали. Всі попередні плани Орлика зазнали краху, і гетьман вирішив шукати притулку в Туреччині. Для цього знову було відряджено Ф. На- химовського до запорожців та Криму з листами. У лютому 1722 р. П. Орлик покинув Краків, а в березні прибув до Хотина. Однак хотинський сераскер хотів завернути його назад, до того ж, виявилося, що сераскер уже заарештував Ф. Нахи- мовського і відправив його до Польщі. Далі сераскер дещо зм'якшив тон, але загалом Туреччина прийняла гетьмана холодно. Зі Стамбулу надійшов наказ, за яким П. Орлика потрібно було поселити в Македонії (м. Сереса), а згодом — у Салоніках. Фактично, гетьман був потрібний лише для того, щоб шантажувати ним сусідні держави, передусім Росію. Так, у Салоніках П. Орлик прожив 12 років, фактично на самоті (його син Михайло загинув там під час епідемії, а родина залишилася переховуватися в Польщі).

У Салоніках П. Орлик намагався стежити за політичним життям Європи і Сходу, активно читаючи пресу, а також підтримував контакти з грецьким духовенством, з турецькими муфтієм (мусульманським богословом) і каді (суддею), з французькими консулами тощо. Крім того, листувався з великим візиром, кримським ханом, молдавським господарем. З європейськими політиками П. Орлик підтримував зв'язок через англійського посла у Відні. Прихильно ставився до гетьмана- емігранта і посол Англії в Стамбулі. Це пояснено тим, що Англія у той час була вороже налаштована до Москви.