Розділ 7. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ І ГЕТЬМАНАТУ

7.1. Початок зовнішньополітичної діяльності Української Центральної Ради

На завершальному етані війни, після падіння монархії в Росії й утворення Тимчасового уряду, в національних околицях донедавна могутньої імперії утворилась низка національних урядів, що започаткувало державотворчі процеси. Народи цих околиць тепер мали стати складовою світового співтовариства.

Для України, яка задекларувала прагнення до відродження державності у березні 1917 р., першим і найголовнішим завданням було визначити державно-політичний статус її земель. Спроби українського народу у самовизначенні і здобутті незалежності натрапили на перешкоди, яких не знала більшість пригноблених націй. Українські прагнення наштовхнулись на інтереси інших націй у регіоні. Визначаючи причини негативного ставлення політичних кіл Росії до української автономії, В. Винниченко зазначав: "Інакше стояла справа з Україною. Призначення її автономії тягло за собою признання її окремої аціональности. А це означало — зразу зменшити "единьїй великий русский народ" на ЗО—35 мільйонів. З іншого боку, це означало перестати бути цілковитим, безконтрольним хазяїном багатої, родючої, сахарної, вугільної, хлібної території. Далі, це значило признати не тільки за царизмом, але й за самим собою вікову кривду щодо українського народу. А все це тягло за собою збіднення Великоросії, одсунення її з позиції самодержавного народу, на становище співучасника з другими народами в Росії. Другою, звідси випливаючою, причиною холодности руського громадянства до "українського питання" було його незнайомство з ним". Доволі співзвучними були оцінки британського уповноваженого у справах Східної Європи Сетон-Ватсона, коли він писав: "Для України, як і для всіх націй Російської імперії, революція 1905 року була проривом греблі, за якою акумулювалась ледве стримувана сила багатьох поколінь. У Південній Росії демократичний рух одразу набув української національної форми і його швидкий прогрес здивував навіть його прибічників. Після тридцяти років повної заборони несподівано з'явилась уславлена українська преса в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Катеринославі та Могильові...".

Однак нагода створити українську державу з'явилась, коли українці були в ненайкращому становищі. Існувало дві основні, очевидні причини:

— переважання неукраїнського населення в українських містах;

—: керівництво походило з відносно нечисленної вищої верстви (інтелігенції), тоді як більшість українців була бідними селянами поряд з багатими іноземними землевласниками-росіяна- ми, поляками, німцями. Однак і лідери суспільства, і народ намагалися побудувати вільну українську державу.

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії було ліквідовано монархію. Визначальним наслідком революції у геополітично- му аспекті стало відокремлення та формування на її території незалежних національних державно-політичних утворень. Незалежність отримали Фінляндія та Польща; заявили про утворення національних урядів Україна, Дон, Кубань, Литва, Латвія, Білорусь, Грузія, Вірменія та ін.

З перших днів існування Центральної Ради, як органу влади в Україні, перед нею виникла проблема визначити орієнтації та основні напрями як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Особливо актуальним було завдання створити основи міжнародної політики та сформулювати принципи майбутнього статусу України.

Для кращого розуміння зовнішньополітичних пріоритетів Центральної Ради варто звернути увагу на політичні партії та організації, представники яких формували її склад і так чи інакше впливали на підготовку важливих рішень, відповідаючи за її політичні заходи:

Українська партія соціалістів федералістів (УПСФ), основним принципом якої була ідея автономії України у федерації з Росією.

Соціал^ демократична партія, що вбачала у принципі автономії найліпшу гарантію демократичних і національно-політичних прав народів Росії.

Партія соціалістів-революціонерів, що на своєму з'їзді у квітні 1917 р. висунула вимогу національно-територіальної автономії України у федерації з Росією.

Партія українських соціалістів-самостійників, яка вимагала від Центральної Ради негайного проголошення самостійності Української Народної Республіки.

Українська федеративно-демократична партія, що була заснована 23 грудня 1917 р. ї всупереч своїй назві вимагала негайного проголошення незалежності Української Народної Республіки.

Цей неповний перелік головних політичних сил з більш- менш виразною зовнішньополітичною складовою засвідчує домінування у Центральній Раді принципу національно-територіальної автономії України у федеративному зв'язку з Росією. Підтвердженням цьому можуть бути й теми доповідей, виголошених на Всеукраїнському національному конгресі 19— 21 квітня 1917 р. відомими діячами України: Д. Дорошенко ("Державне право і федеративні змагання України"), О. Шуль- гін ("Федералізм та домагання демократичної Російської Республіки"),, Ф. Матушевський ("Права національних меншин та їх забезпечення"), Ф. Крижанівський ("Про способи створення автопомпого ладу на Україні"), В. Садовський ("Автономія України в федеративній республіці"), М. Ткачонко ("Про тери- торіальпу автономію України"), П. Понятенко ("Про забезпечення національиих меншин") та іп. Як бачимо, Всеукраїнський конгрес не виходив у своїх домаганнях за межі досягнення автопомії України. Водночас він зобов'язав Центральну Раду організовувати українську владу на місцях. Розглядаючи питання про автономний устрій держави, Всеукраїнський конгрес задекларував необхідність застосувати етнографічний принцип у розмежуванні автономпих утворень, що мали б скласти оиовле- пу (демократичну) Російську Федеративну Республіку. Вбачаючи майбутнє України у федеративному зв'язку з Росією, українські діячі, очевидно, сподівалися вибудувати власну державу.

Показовими у цьому аспекті є погляди незмінного Голови Української Центральної Ради М. С. Гру шевського. Розглядаючи Україну як окрему етнографічну територію з самостійною історією розвитку, він сподівається на оновлену (демократичну) Російську Федеративну Республіку. "Українці в політичній справі хочуть утворити широку національпо-територіальпу автономію України у складі Російської Федеративної Республіки", — писав М. Гру шевський у квітні 1917 р. у статті "Якої ми хочемо автономії і федерації".

Розглядаючи питання про зовнішньополітичні орієнтації України у зазначений період, особливу увагу варто звернути на формування та генезу геополітичних поглядів М. Гру шевського. Безумовно, що останні формувалися під вирішальним впливом його наукових досліджень і стали підґрунтям зовнішньополітичної стратегії. Концепція голови Центральної Ради полягала у таких положеннях: український парод — це "народ західної культури, один із найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки за складом своєї культури і свого духу — народ західний". Тоді як історичні умови орієнтували Україну на схід, "географічні орієнтували і орієнтують — на Чорне море". Однак відновлення традиційної західної орієнтації не означало одновекторності української зовнішньої політики. На переконанням М. Грушевського, Україна мала "вияснити свої засоби, завдання й потреби, тим часом не поспішаючи замикатись в який-небудь один круг зв'язків, відносин, впливів, а брати як можна ширше, широкоотвертою рукою все, що може бути корисним".

Реально оцінюючи становище, що виникло після Лютневої революції в Росії, М. Грушевський виступає як прибічник автономії України у федеративному зв'язку з Росією, при цьому автономії національно-територіальної, розуміючи об'єднання всіх українських етнічних земель у єдину національну територію, яка становитиме автономну частину федеративної Росії. Єдиний шлях утілення цієї ідеї М. Грушевський вбачав у децентралізації держави й організації широкого самоврядування на національних територіях. Розглядаючи федерацію побудованою на добровільних засадах і принципах широкої національно- територіальної автономії, Грушевський та його однодумці не висували питання про відокремлення від Росії, а лише унормування стосунків з останньою.

Ідеальними відносинами України з Росією М. Грушевський тоді вважав відносини двох рівноправних членів федеративної демократичної республіки. Водночас він зазначав: якщо Україна матиме широку політичну автономію своєї національної території, а Росія залишиться централізованою державою, то налагодження між ними нормальних стосунків буде неможливим. "Становище України буде забезпечене і її відносини з Росією лише тоді будуть певними, коли всі частини Російської імперії будуть не лише автономними провінціями, а державами, об'єднаними федеративними зв'язками". Як голова Центральної Ради, Грушевський намагався втілити ці ідеї в життя, для чого провадилися переговори з Тимчасовим урядом із питань автономного статусу України. Вимоги українців на той час не виходили за межі надання Україні статусу автономії. Згодом, оцінюючи діяльність Центральної Ради, М. Грушевський писав: "Українофіли так давно намагалися запевнити російський уряд про скромність і нешкідливість своїх намірів, що й справді не раз опускали можливість якихось ширших і дальших постулатів".