Ознакою сільського господарства було аграрне перенаселення. Впродовж 1860-1910 pp. сільське населення збільшилось на 86 %, а площа селянських земель - лише на 31 %. Наприкінці XIX ст. із 36 млн населення (з них 27-28 млн українців) сільськогосподарським виробництвом займалися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України потребувала не більш ніж 1 млн осіб. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885-1906 pp. з українських губерній виїхало 0,8 млн осіб.
Організація сільськогосподарського виробництва відбувалася в межах поміщицького та селянського землекористування (за офіційною статистикою господарства до 50 га вважалися селянськими). Склалися два шляхи розвитку: фермерський і відробітковий (в наукових джерелах - американський і прусський). Фермерські господарства розвивалися в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, змішана система господарювання - в Полтавській і Харківській.
Селянські господарства переважали в організаційній структурі сільського господарства - приблизно 92 % від загальної кількості господарств у 1905 р. Селянські господарства обробляли 81,5 % посівних площ, їх власністю були 89,5 % усіх коней і 89,8 % великої рогатої худоби. Організація господарства велася на основі громадсько-передільного та подвірного землекористування. Уряд адміністративними заходами зберігав громаду, заборонивши в 1893 р. відчуження вже викуплених надільних земель з метою полегшення управління та забезпечення стабільності податкових зборів. Кругова порука була скасована в 1902 р.
Більшість селянських господарств залишалися натурально-споживчими. За підрахунками земських агрономів, лише господарі, які мали 6-9 дес. орної землі могли розраховувати в урожайний рік на бездефіцитний бюджет. За рівнем землезабезпечення приблизно 14 % заможних селянських дворів мали потенційні можливості організувати підприємницьке фермерське господарство.
Поміщицькі господарства розвивалися двома шляхами: а) на основі відробіткової системи та здавання землі в оренду; б) фермерським з використанням техніки та найманої праці. На початку XX ст. підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 39,4 % від їх загальної кількості.
Ринковий розвиток сільського господарства потребував вирішення проблеми пришвидшення становлення підприємництва, зокрема селянського. В Російській імперії створено систему державно-громадського сприяння реформуванню аграрної економіки, спрямовану на розвиток сільськогосподарської науки та освіти, надання агрономічної та економічної допомоги господарям. У 1894 р. засновано Міністерство сільського господарства і державного майна, працювали 70 нижчих і 10 середніх сільськогосподарських шкіл, в 1904 р. - 54 дослідні станції. Організаторами масової агрономічної допомоги агровиробникам були державні агрономи, земства та просвітницькі сільськогосподарські товариства. Земства створювали агрономічні організації, проводили сільськогосподарські з'їзди й агрономічні наради. У 1914 р. налічувалося 1020 сільськогосподарських товариств, у тому числі в Полтавській губернії - 305, у Чернігівській - 108, у Харківській - 84. Вони об'єднувалися в губернські товариства: Полтавське (1865), Київське (1876), Харківське (1880), Чернігівське (1886). Товариства сільського господарства визначали програму агрономічної та економічної праці серед агровиробників, організовували показові заходи, бібліотеки, курси, пункти прокату інвентарю, виставки. При Харківському товаристві сільського господарства створено Комітет сприяння сільськогосподарській кооперації (1914), при Полтавському - кооперативне відділення. Уряд передавав земствам і товариствам 40-78 % від державних видатків на розвиток сільського господарства.
Упродовж 1905-1915 рр. у Російській державі проведено аграрну реформу, яку називають столипінською за ім'ям П.А. Столипіна - міністра внутрішніх справ, голови Комітету міністрів1. Першим кроком у напрямі реформування земельних відносин був Указ від 4 березня 1906 р. про створення центральної, губернських і повітових землевпорядних комісій. За Законом від 5 жовтня 1906 р. було скасовано права громади щодо обмеження політичних свобод селян, у тому числі місця проживання. Основні положення реформи були викладені в Маніфесті від 3 листопада 1905 р., Указі від 9 листопада 1906 р., Законі від 27 червня 1910р. та Законі про землеустрій від 29 травня 1911 р. Уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого не могла радикально змінити становище селян. Зміст аграрної реформи охоплював такі положення:
1) надільна земля проголошувалася приватною власністю селян. Викупні платежі за землю колишніх поміщицьких, державних та удільних селян з 1 січня 1906 р. зменшували, азі січня 1907 р. - скасовували. Селяни отримували акт на право власності на землю. Землевпорядкувальними роботами займалися державні комісії;
2) реформа землеустрою передбачала, що:
o селянське домогосподарство, яке володіло землею на основі громадсько-передільного права, могло вимагати закріплення надільної землі як приватної власності згідно з ухвалою більшості голосів членів громади. За селянським господарством закріплювали в особисту власність також громадські землі, якими воно користувалося. У власність закріплювали надлишки землі понад норму на одну особу, якщо селянин платив за них громаді викупну ціну, визначену в 1861 р. Там, де не було переділу землі впродовж 24 років, землю у власність закріплювали обов'язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платити взагалі;
o всі домогосподарства отримали право виходу з громади та виділення замість черезсмужних земель одного компактного земельного масиву - відрубу на основі рішення понад 2/3 членів громади. Передбачалося переселення на хутори;
3) організовано кредитну допомогу селянам через Селянський земельний банк, який також отримав право продажу удільних земель селянам;
4) передбачалось переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.
Політичним оформленням аграрної реформи мала бути реформа місцевого управління, яка скасовувала станово-дворянський принцип місцевої влади. Реформа не була проведена через опір дворян і політичних партій.
Реалізацію аграрної реформи здійснювали Міністерство сільського господарства і державного майна, Головне управління землеустрою і землеробства (1905), на місцях - губернські та повітові землевпорядні комісії. Активну участь у цьому процесі брали земства. Звернулися з проханням провести землевпорядкування 1,4 млн власників селянських дворів. Роботи були виконані для 70 % цих господарств. Закріпили землю в індивідуальну власність на Правобережжі 48 % селян, на Півдні - 42%, на Лівобережжі - 16,5 % (за іншими даними, відповідно 50,7 %, 34,2 %, 13,8 %). У 1915 р. 443 653 домогосподарства перейшли на хутори та відруби, в їх власності було 3,228 млн дес.1.
Селянський банк надавав позики селянам для купівлі землі розміром у 95 % від купівельної ціни, під хутори - в розмірі 100 % терміном на 13-55,5 років під 4,5-9,5 % річних. У 1907-1914 рр. 447 131 особа (приблизно 13,9 % від усіх домогосподарств) продали 1304,63 тис. дес. надільної землі. Уряд продавав також удільні землі. Селяни купили в банку майже 1,5 млн дес., з них на Лівобережжі - 39 %, Правобережжі - 31, Півдні - 30 %. Хуторяни і відрубники придбали 88 % землі.
Аграрна реформа збільшила масштаби переселення українських селян. За 1907-1912 рр. виїхало близько 1 млн осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої переселенської компанії. Так, у 1911 р, в Україну повернулося 68 % переселенців, які виїхали в цьому ж році. В 1914 р. у Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн українців.
Проведення реформи поєднувалося із заходами щодо організації підприємницького селянського господарства. Агроекономічну допомогу селянам надавали урядові, земські губернські та дільничі агрономи, сільськогосподарські та економічні з'їзди, наради і бюро, сільськогосподарські товариства та кооперативи. Зросли видатки державного і земських бюджетів на сільське господарство. Якщо державні асигнування на сільське господарство за 1903-1907 рр. становили 20,9 млн руб., то за 1908-1913 рр. - 87,8 млн руб. В Україні губернські земства збільшили кошти, спрямовані на розвиток сільського господарства, з 2,5 млн руб. у 1909 р. до 7,4 млн у 1913 р. Загалом українські губернії в 1913 р. отримали 37,5 % коштів, наданих 47 губернським земствам європейської частини Росії. В 1914 р. в Україні агрономічний персонал становив 1922 спеціалісти. Однак бюджетні кошти земств України на агроекономічні заходи дорівнювали лише 9,3 % від загальної суми. Хоча вони мали найвищий у Російській імперії коефіцієнт асигнувань на агрокультуру.
Підсумки столипінської аграрної реформи:
o остаточно утверджено приватну власність на землю, зокрема селянську. Створено сприятливі умови для зростання приватного селянського землеволодіння. Пришвидшилося майнове розшарування селянства;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія економіки та економічної думки» автора Козюк В.В на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Аграрні відносини та стан сільського господарства. Столипінська аграрна реформа, її здійснення в Україні“ на сторінці 2. Приємного читання.
