Держава прагнула зберегти вільного селянина як платника податків і воїна. З'являлися аграрні проекти, що обмежували захоплення державних земель, але вони були малоефективними. Так, згідно з аграрним законодавством братів Гракхів (134 до н. е.), максимальну площу земельних володінь визначали у 250 га, мінімальну - 7,5 га за умови спадкової оренди без права дарування чи продажу. Надалі держава визнала право приватної власності на 125 га землі.
Вілла (або фільварок) у І-II ст. до н. е. була панівною формою сільськогосподарського виробництва. Це був самодостатній багатогалузевий маєток площею 25-125 га, одна з галузей якого (виробництво оливок, вина, зерна, фруктів, квітів, куропаток тощо) була зорієнтована на ринок. Обсяги товарної продукції становили 70-90 % виробленого на віллі. У цілому дохідність рабовласницьких маєтків становила 6-15 %. Рабовласницький маєток поділяли на домен (двір землевласника, господарські будівлі та земля, котру обробляли раби, що жили в казармах) та землі із засобами виробництва, що надавалися рабам як пекулій. Праця рабів організовувалася на основі кооперації, отже, загалом була продуктивнішою від селянської. Так, у середньому раб обробляв 3,5-4 га землі, селянська сім'я - 1-3,5 га. Для рабів було створено систему "робочих уроків". Рабовласники відпускали рабів на волю за старанність, залучали до адміністративно-управлінської роботи, допомагали налагодити власне господарство, надаючи пекулій. Працювали також наймані вільні робітники, в основному селяни, які розорилися.
Латифундії- великі (тисячі гектарів) маєтки - виникли в II ст. до н. е. в результаті купівлі землі та практики нагородження нею, головним чином у провінціях. Упродовж І-II ст. н. е. вони стали провідною формою господарювання. Спеціалізовані латифундії імператорського дому називали сальтусами. Вони не підпорядковувалися місцевій владі, управлялися спеціальним чиновником-прокуратором. Землю переважно здавали в оренду.
Розширення системи поземельної оренди і збільшення кількості вільних орендарів-колонів було прогресивним явищем в господарському житті. Вони сплачували фіксовану орендну плату у вигляді земельної грошової ренти залежно від кількості та якості землі. Це сприяло товарно-грошовим тенденціям у розвитку господарства. Як правило, колони мали наділ землі для обробки однією родиною. Але відомо, що господарства колонів досягали великих розмірів і здавалися в суборенду.
Сільське господарство вважалося почесним заняттям. Галузевого значення набуло рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво. Вирощували пшеницю, полбу, ячмінь, просо, овес, льон, коноплі, садові дерева, виноград, оливки, овочі тощо. Прибутковими галузями були скотарство та птахівництво. Відбувалася територіальна спеціалізація. В Італії розвивалися тваринництво, виноградарство, садівництво, городництво, у провінціях - зернове господарство, тваринництво. Високого рівня розвитку досягла агротехніка сільськогосподарського виробництва. Застосовували дво- і трипілля, штучне зрошування, органічні та мінеральні добрива. Посіви прополювали і підгортали. Розвивалася технологія виробництва конкретної продукції. Налічувалося понад 40 сільськогосподарських спеціальностей. Техніка вдосконалювалася, але залишалася ручною: дерев'яна борона, колісний плуг, лопата, вила, граблі, коса, серп, колісна жатка, для переробки врожаю використовували молотильні дошки, жорна, прес, давильні, млин, у тому числі водяний. Тягловою силою були воли, коні та осли. Врожайність досягала сам-10 - сам-15 (15-25 ц/га).
Промисловість Римської держави мала характер міського дрібного ремісничого виробництва. В І ст. до н. е. ремесло стало галузевим і територіально спеціалізованим. За підрахунками вчених валове ремісниче виробництво становило не більше ніж десяту частину сільськогосподарського. Розвивалися метало- і деревообробка, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, зброї та будівельних матеріалів, ткацтво, гончарство, скловиробництво, ювелірна і парфумерна справи, суднобудування, будівництво будинків, громадських споруд, шляхів із твердим покриттям, мостів, тунелів і каналів. Міста мали каналізацію, водопроводи. Високого рівня досягла техніка обробки металу (холодна та гаряча обробка, кування, лиття) і каменю, винайдені віконне скло та бетон. Італійське місто Капуї спеціалізувалося на виробництві предметів побуту, Аррецій - кераміки, Мілан, Парма - вовняних тканин, Рим - одягу, взуття, сільськогосподарських знарядь. Романізацію провінцій здійснювали шляхом будівництва міст, які ставали центрами ремесла і торгівлі. У провінціях добували срібло, олово, свинець, виготовляли залізо, мідь, будівельні матеріали. Більшість копалень належала державі. Ремісниче виробництво існувало також у рабовласницьких віллах і латифундіях.
Основною виробничою одиницею була реміснича майстерня (ергастерія), в якій працювали 4-10 робітників, у тому числі вільновідпущеники та раби. На державних добувних підприємствах, виробництві будівельних матеріалів, кераміки працювали сотні та тисячі рабів. Ремісники об'єднувалися у професійні колегії (спілки), діяльність яких контролювала держава.
У І-II ст. н. е. вільне ремісниче виробництво занепало. Ремісники розорювалися, перетворювалися на люмпен-пролетаріат або працівників великих майстерень. Переважало ремісниче виробництво на основі рабської праці. У провінціях вільне ремесло розвивалося через дешеві робочу силу та сировину, професіоналізм ремісників.
В економіці Римської держави поєднувалися домінуюче натуральне господарство і просте товарне виробництво як економічний уклад. Суспільне виробництво поділялося на натуральний і товарний сектори. Більша частина продукції споживалася у господарствах-виробниках. Товарний сектор економіки представляла продукція орієнтованих на ринок спеціалізованих галузей господарства рабовласницьких вілл переважно в римській Італії, орендного сектору латифундій, ремісничих рабовласницьких майстерень та приватного ремесла, епізодично селянських господарств1. Товаром були раби.
Набула широкого розвитку торгівля: всередині держави, імперська, зовнішня. Торгівлю здійснювали караванним та морським шляхами. Існувало професійне купецтво, яке об'єднувалося в колегії, у тому числі спеціалізовані. Вони мали спільні кошти, кораблі, агентів у різних містах. Внутрішня торгівля базувалась на спеціалізації сільського виробництва та ремесла, охоплювала обмін їхньої продукції. На думку вчених, частина валового ремісничого виробництва, що йшла на ринок і визначала реальний рівень внутрішньої торгівлі, становила 10%. У містах організовувались базари, торги (спеціалізовані базари), багатоденні ярмарки. Постійні ринкові зв'язки об'єднували райони Італії та провінції. Середземне море стало для римлян внутрішнім. Торгівля Італії з провінціями мала пасивний характер. Вивозили вино, оливкову олію, металеві вироби. Ввозили зерно із Сицилії та Північної Африки, срібло, метали - з Іспанії, тканини, зерно - з Єгипту, виноград, вино, кераміку, вовняні тканини, метал - з Галлії, рабів, рибу, бурштин - з Британії, Германії. У зовнішній торгівлі найбільшими партнерами були Індія, Китай, країни Європи. Імпортували високоякісні ремісничі вироби, предмети розкоші, прикраси, тканини, східні прянощі, шкіру" бурштин, рабів. Поступово не Рим, а провінції стали головними торговими партнерами неримського світу.
У Римській державі склалася грошово-кредитна система. Центром грошових і торговельних операцій був Рим. У грошовому обігу були мідні монети аси вагою один фунт (405 г), срібні динари (4,548 г) і сестерції - 1/4 динарія, золоті ауреуси (початково 8,2 г) та соліди. Співвідношення між золотим ауресом і срібним динарієм становило 1:25. Золоті монети чеканили лише в Римі, а срібні - також у провінціях. У перших століттях нашої ери щорічна інфляція досягала 4 %. Емісія відбувалася за рахунок зменшення золотого і срібного вмісту монет. Розвивався лихварський та банківський капітали, які держава регламентувала. Обмінні контори (аргентарії) та банки створювали приватні особи та держава, яка здавала їх в оренду. Здійснювали такі операції, як прийняття вкладів, надання позик, вексельні, безготівкові, поточні, активні та пасивні рахунки. Позиковий процент становив 12-24 % за законом, а фактично - значно більше. Існує також думка, що середня процентна ставка становила 6-12 % і відповідала нормальному прибутку на капітал, вкладений у землю. Грошовий капітал вкладали не в організацію сільськогосподарського та ремісничого виробництва, а у лихварство, торгівлю, фінансові операції, особливо у відкуп податків з провінцій. Учасниками фінансових угод були представники привілейованих станів суспільства.
Сформувалася система державних фінансів. Вона ґрунтувалася на експлуатації провінцій. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки - державні (поземельний та подушний), а також муніципальні - сплачували власники землі та майна. Фінансової адміністрації не було. Відкупники (публікани) вносили у державну скарбницю всю суму податків, а потім через своїх людей збирали їх у 3-4 рази більше від норми (відкупну систему скасовано в П ст. н. е.). Об'єднуючись у спілки, відкупники створювали акціонерні компанії.
У науковій літературі визначено такі чинники піднесення античної римської економіки:
o наявність сприятливих кліматичних і географічних умов, вплив культури греків, карфагенян, етрусків тощо;
o швидке формування античної громади, спрямованість системи політичного ладу та військово-бюрократичного апарату примусу на забезпечення стабільності розвитку;
o прогрес матеріальної культури, експлуатація рабів, розвиток товарного виробництва, рентабельність якого значною мірою залежала від потреб зовнішнього ринку;
o ведення загарбницької політики, освоєння культурної спадщини та експлуатування колоній.
Господарський розвиток у III-Уст. н. е. - доба Пізньої імперії - характеризують наведені нижче факти.
1. Посилився натуральний характер економіки (господарська автаркія). Скоротились обсяги ремесла, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу. Руйнувалися товарно-грошові відносини, економічні зв'язки між сільським господарством і ремеслом, між провінціями держави. Відбулась аграризація господарства. Вілли та латифундії перетворилися на самодостатні замкнуті (ойкосні) господарства. Зменшилась площа оброблюваних земель. Переважали великі землеволодіння латифундій. У науковій літературі стан господарства оцінюється як кризовий.
2. Зменшилися економічна роль міст, кількість міського населення, ринок сільськогосподарської продукції. Ремесло зосередилося у латифундіях. Капітали у промисловість вкладалися незначні. Торговців і ремісників згідно з законодавством прикріпили до місця проживання та колегій, їх професії визнали спадковими. Державні замовлення стали обов'язковими.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія економіки та економічної думки» автора Козюк В.В на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Господарство та економічна думка Стародавнього Риму. Криза античної економічної системи“ на сторінці 2. Приємного читання.
