Розділ «2.3. Особливості змішаних економічних систем індустріально розвинених країн світу. Теорії трансформації ринкової економіки»

У 1965 р. на черговому партійному з'їзді ХДС Л. Ерхард заявив про побудову соціального ринкового господарства і перетворення Німеччини у "сформоване суспільство".

Під впливом економічної кризи 1966-1967 рр. неоліберальну політику замінила неокейнсіанська. Посилилося державне регулювання на макроекономічному рівні. У 1967 р. було ухвалено концепцію глобального регулювання економіки як синтез ідей В. Ойкена і Дж.М. Кейнса, згідно з якою державна економічна політика мала забезпечити зростання економіки та повної зайнятості, стабільність цін і рівновагу платіжного балансу. Нову концепцію розглядали як більш високий ступінь розвитку соціальної ринкової економіки - "освічене ринкове господарство". Використовували методи фінансової та кредитно-грошової політики. Згідно із Законом про підтримку стабільності та економічного зростання (1967 р.) передбачалося вироблення програм економічного розвитку (короткострокових або антициклічних, середньо- і довгострокових структурних), планування державного бюджету, державних інвестицій, Фонду вирівнювання кон'юнктури. Перші кроки з реалізації цієї програми забезпечили 4 % економічного зростання у 1970 р. і зменшення безробіття.

У США існував вільноринковий капіталізм змішаної економіки з ліберальною моделлю, що ґрунтувалася на підтримці підприємництва на основі конкуренції, збагаченні найбільш активної частини населення та забезпеченні мінімального прожиткового рівня, проблема соціальної справедливості не ставилася.

Державне регулювання економіки стимулювало економічне зростання. Зміцніла державна власність, частка якої у ВВП становила близько 20 %. До її об'єктів належали підприємства, збудовані за рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4 % земельного фонду країни в 1955 р.), військове майно, інфраструктура (пошта, мережа електростанцій, шляхи сполучення, канали, система водопостачання, фонди соціального страхування тощо). Суб'єктами державної власності були федеральний уряд, уряди штатів, муніципалітети.

Збільшилася частка державних капіталовкладень, що становила близько 20 % усіх інвестицій в економіку. їх спрямовували у нове будівництво та розвиток інфраструктури, електроенергетики, науково-технічного прогресу. За допомогою системи державних контрактів реалізували 3/4 коштів на розвиток НДДКР, що дало змогу уряду контролювати їх тематику, терміни, якість. Пріоритет у фінансуванні НДДКР належав витратам на військові потреби (76 % у 1960 р. і 53% у 1970 р.).

Держава закуповувала товари і послуги або шляхом укладання торговельних угод, або у формі замовлень приватним фірмам. У 1955-1970 рр. обсяг державних закупівель зріс з 75 до 218,9 млрд доларів. Окремі фірми продавали державі 50-70 % товарів.

Сільськогосподарське виробництво розвивалося в умовах посилення державного регулювання, головним завданням якого була стабілізація ринку сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів, надання асигнувань для захисту ґрунтів від ерозії, на іригаційні роботи, поліпшення земельного та лісового фондів. Науково-дослідну роботу здійснювали, зазвичай, урядові установи. Функції регулювання виконували міністерство сільського господарства, державна товарно-кредитна корпорація (ТКК), адміністрація земельного фонду. У1953-1964 рр. уряд реалізував 25-47 % валового збору пшениці, 9-16 % - кукурудзи, 4-32 % - ячменю, 15-62 % - бавовни і 9-48 % - тютюну. За незібраний урожай фермери отримували компенсацію у розмірі 45-50 % від його вартості. Американські фермери мали гарантовані стабільні доходи.

Уряд США запровадив макроекономічне прогнозування та програмування. У 1947 р. економічним прогнозуванням займалося 20 % промислових корпорацій, а в 1966 р. - 90 %. Кон'юнктурне короткострокове програмування ґрунтувалося на індикативних методах і визначало напрями розвитку, орієнтири, мало директивний характер лише для державних підприємств. Уряд Дж. Кеннеді в межах програми "Нові рубежі" (1961-1963) зробив спробу перейти до середньострокового загальногосподарського програмування економіки. У1961 р. міністерство оборони США прийняло систему ППБ ("планування - програмування - розроблення бюджету"), що об'єднала розподіл ресурсів через бюджет і планування. У 1965 р. цю систему було перенесено на державні установи.

Держава використовувала фінансово-кредитне регулювання економіки. Через державний бюджет (федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади) регулювали податки, виплати у зв'язку з безробіттям, соціальне страхування, розвиток інфраструктури, освіти. Протягом 1950-1960 рр. проведено амортизаційні реформи, що скоротили терміни амортизації. Прибуток, що перераховували в амортизаційний фонд, не підлягав оподаткуванню, його використовували на виробничі потреби фірми. Введено додаткові пільги для корпорацій. Відповідно до ставки індивідуального податку (14- 70 % ), уряд контролював співвідношення динаміки величини доходу і податків з населення.

Кредитно-грошова політика держави забезпечувала надання державних довгострокових кредитів з виплатою пільгових процентів на розвиток сільського господарства, суднобудування, транспорту, будівництво житла. Держава регулювала умови надання споживчих кредитів, будучи гарантом депозитів приватних банків і створивши соціальну установу - Федеральну корпорацію страхування депозитів.

Наприклад, у США в 1968 р. держава придбала 87 % продукції авіаракетної промисловості, 40 % радіоелектронної апаратури, 35 % виробництва чорної та 22 % кольорової металургії.

Формування японської моделі економічного розвитку. Вона характеризується надзвичайно високими темпами економічного зростання, оригінальним типом управління та організації. На макроекономічному рівні визначальними чинниками були:

o висока професійність уряду, низький рівень державних витрат, використання механізму державного втручання в діяльність мікроструктур, відсутність корупції, систематичне оприлюднення економічної інформації;

o науково-технічні та організаційні нововведення;

o розширення виробництва матеріальних благ у структурі середнього та малого бізнесу;

o формування потужного сукупного попиту на вітчизняну продукцію;

o регулювання економіки, що ґрунтувалося на середньо- і довгострокових, загальнодержавних і галузевих планах, які мали характер планів-прогнозів (директивно-індикативний). Вони визначали певні цілі та умови розвитку, виявляли "вузькі" місця економіки. Загальнодержавні плани забезпечувалися приватними інвестиціями, галузеві - державними капіталовкладеннями. Перший економічний план уряд ухвалив у 1955 р. Наприкінці 1950-х років створено Раду галузевої структури, за розробками якої в 1960 р. було ухвалено десятирічний комплексний план структурної перебудови (план "Ікеда" - за ім'ям тодішнього прем'єр-міністра Японії). Основне завдання - подвоєння національного доходу, отримання споживання на користь нарощування інвестицій - виконано за 7 років;

o держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції. їй належала третина виробничих фондів, а у виробництві національного продукту в 1971 р. досягла 21 %. Через держбюджет розподіляли 30 % валового внутрішнього продукту;

o держава використовувала такі основні форми впливу, як бюджетно-податкову та грошово-кредитну. Основними важелями цієї політики були пільгові кредити (низькі проценти), податкові пільги (на амортизаційні відрахування, на основний капітал), дотації на науку. Держава контролювала кредитно-фінансову систему, акумулювала потужні суспільні фонди зберігання в ощадних і страхових установах (Японський банк, пенсійні фонди, медичні, соціального страхування). Лише з останніх за 1952-1955 рр. приватний бізнес отримав 28 % фінансування. Високим темпам нагромадження сприяла обмеженість бюджетних витрат на військові потреби - 1 % ВВП.

Новий етап в розвитку світової та національних економік почався під впливом кризових явищ 70-х років XX ст. і характеризувався неспроможністю кейнсіанства визначити шляхи їх подолання.