Розділ «2.3. Особливості змішаних економічних систем індустріально розвинених країн світу. Теорії трансформації ринкової економіки»

У Франції запанував неотатистський варіант змішаної економіки. Його теоретичною основою була концепція дирижизму, розроблена представниками соціологічної школи інституціоналізму (Ф. Перру). Вона ґрунтувалася на індикативному плануванні господарства - системі прогнозів розвитку та координації діяльності галузей господарства, централізованих заходів недирективного характеру. Економічна політика дирижизму передбачала максимальну участь держави в регулюванні економіки, у тому числі вплив на нагромадження капіталу.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях планування та програмування національної економіки. У 1946 р. вперше створено систему планових органів. Вона складалася із верховного органу - Генерального комісаріату планування і галузевих комісій з модернізації, що розробляли плани розвитку окремих галузей промисловості. У 1947-1953 pp. був чинним план Моне (за ім'ям його ініціатора) - план відбудови і модернізації націоналізованого сектору економіки (перевагу надавали шести галузям: вугільній, електроенергетичній, металургійній, цементній, сільськогосподарському машинобудуванню і транспорту). Впровадження плану було обов'язковим, він визначав обсяги виробництва, ціни тощо. Хоча його не було виконано, він стимулював розвиток важкої промисловості. У 1954-1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом структурної перебудови, модернізації та зміцнення конкурентоспроможності національної економіки.

Упродовж 1958-1969 pp. економічна політика голлізму (за ім'ям президента Ш. де Голля) отримала назву "індустріального імперативу", її змістом був принцип універсального розвитку, спрямований на всебічний і пропорційний розвиток усіх галузей економіки, структурну перебудову, особливо на пришвидшення зростання тих галузей, котрі визначали науково-технічний прогрес. Третій план (1958- 1961) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". Економічна стратегія четвертого (1962--1965), п'ятого (1966- 1970) і шостого (1971-1975) планів передбачала вдосконалення загальноекономічних пропорцій, концентрацію капіталу та посилення його міжнародних позицій. У 1960-х роках зросли державні закупівлі, впроваджувалася політика "колективного будівництва".

П'ятирічні плани були індикативного (рекомендаційного) характеру, походили на макроекономічну модель перспективного розвитку і містили основні показники обсягів виробництва, структурної перебудови, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, інвестицій тощо. Ці показники були орієнтирами, на які спрямовувалася діяльність приватних фірм.

Особливостями французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю, активна підприємницька діяльність держави в націоналізованому секторі економіки. На початку 1960-х років держава володіла 36 % національного майна, державний сектор виробляв 11 % промислової продукції, державні капіталовкладення становили 38 % від загальної суми інвестицій в економіку.

У Швеції модель змішаної економіки - це модель розподільного соціалізму, розроблена Соціал-демократичною партією, що була при владі впродовж 1930-1976 рр. її теоретичною складовою було вчення стокгольмської школи. Розвиток і функціонування економіки ґрунтувалися на принципі згоди (взаємодії, солідарності, компромісу) представників різних соціальних груп з метою проведення соціальної політики, спрямованої на перерозподіл національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Було створено центральні консультаційні органи з метою визначення соціально-економічної політики країни.

Уряд підтримував приватну власність і підприємництво. Одночасно, застосовуючи кейнсіанські рекомендації, використовував спеціальні податки на інвестиції, створив спеціальний резервний фонд для приватних інвестицій, проводив активну політику на ринку праці, запровадив прогресивне оподаткування і трансфертні платежі, що сприяло вирівнюванню доходів громадян, розширив умови соціального забезпечення і мережу соціальних служб.

Шведська модель ще має назву "функціональна соціалізація", коли приватний бізнес забезпечує функції виробництва на основі конкуренції, а держава - високий рівень життя.

У Німеччині склалася неоліберальна модель змішаної економічної системи. її теоретичною засадою була теорія соціального ринкового господарства, ідейним батьком - В. Ойкен, творцем економічної програми реформ відновлення та розвитку німецької економіки і практичним організатором - Л. Ерхард.

Основою економічної програми Л. Ерхарда було будівництво такої форми економічного порядку, де поєднувалися приватна власність, свобода діяльності суб'єктів господарювання, вільні конкуренція та ціноутворення з обмеженим державним регулюванням для побудови соціально-ринкової економіки* Програма передбачала: збільшення виробництва товарів народного споживання, щоб пожвавити конкуренцію, та підвищення рівня зайнятості населення. Господарські реформи Л. Ерхарда охопили грошову і цінову (перехід до вільних цін), відродження вільного підприємництва, забезпечення населення продовольчими та споживчими товарами.

Стабілізаційним чинником розвитку ФРН була допомога за планом Маршалла (1948-1951). За перший рік Німеччина отримала 2,4 млрд дол. Відомо, що кожний отриманий долар приніс економічний ефект у різних господарських галузях від 10 до 20 дол. Ринок наповнився товарами. Він урізноманітнювався також за рахунок запасів фірм і швидкої конверсії промисловості. Перевагу надавали не базовим галузям, а виробництву предметів споживання.

Грошово-цінова реформа почалася в червні 1948 р. її завдання - скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних і приватних боргів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) планували здійснювати шляхом конфіскації у співвідношенні 100 : 10. Однак реальна пропорція становила 100:6,5. Для мінімального забезпечення на особу виділяли по 60 нових марок (дойчмарок): 40 - у день проведення реформи, 20 - через 2 місяці. Половину заощадженої готівки можна було обміняти за курсом 1:10, іншу заморожували, пізніше обмінювали 1:20. Усі фірми отримали гроші для виплати першої зарплати, надалі мали розраховувати на власну комерційну діяльність. Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10 : 1, для довготривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали державні боргові зобов'язання.

Здійснено лібералізацію цін (ліквідовано державний контроль за цінами, запроваджено регулювання заробітної плати), однак продовжувалось контролювання цін на продукти харчування, пальне, електроенергію, квартирну плату. Друкували "Каталоги цін". Закони карали за необґрунтоване їх підвищення. Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Заробітну плату підвищували відповідно до зростання продуктивності праці та обсягів виробництва.

Відродженню вільного підприємництва сприяла система законів, що регулювала кредитну, податкову, антимонопольну, анти-картельну діяльність. Уряд здійснив демонополізацію виробництва. Концерни перетворилися на акціонерні товариства з символічним капіталом 100 тис. марок. Вони укладали договори про оренду з попередніми власниками, підпорядковуючись Опікунському управлінню - офіційній державній установі. Восени 1948 р. окупаційна влада повернула колишнім власникам їхні підприємства, що були переорганізовані в акціонерні компанії. Акції замінювалися у співвідношенні 1:1,5-3, у результаті чого перевищував капітал нових компаній. У банківській системі замість Німецького, Дрезденського і Комерційного банків було створено 30 самостійних банків. Уряд демонтував систему державного контролю за економікою. Регулювання здійснювали шляхом субсидіювання, надання дешевих кредитів, податкових пільг. Конверсія мілітаризованої економіки - це важливий чинник зростання промислового виробництва. У 1948- 1949 рр. зменшили податки.

Наприкінці 1949 р. обсяги промислового виробництва Західної Німеччини досягли рівня 1936 р. (найвищих показників довоєнного періоду), а у кінці 1950 р. перевищили його на 14,4 %. У 1951- 1952 рр. почалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Безробітних практично не було. Важливе значення мала система соціального страхування, куди спрямовували 15 % національного доходу.

Розвиток економіки ФРН1 у 1950-1960 рр. визначала політика утвердження соціально-ринкового господарства, завданням якої було забезпечення добробуту для всіх, перетворення громадян у власників, побудова "народного капіталізму". Швидке зростання економіки стало основою так званого "економічного дива". Його складовими були: зростання темпів економічного розвитку, високий рівень інвестицій у промисловість, зростання продуктивності праці, ліберальна зовнішньоторговельна політика, висока конкурентоспроможність експортної продукції.

На процес відтворення суттєво впливало державне регулювання економіки. Воно ґрунтувалося на неоліберальних принципах, за якими держава встановлює правила для вільної конкуренції приватних суб'єктів господарювання. Основна форма впливу держави на соціально-економічний розвиток - бюджетно-податкова. Так, у 1950 р. капіталовкладення держави в загальних валових інвестиціях становили 11,4 %, у 1970 р. - 16,2 %. Протягом 1950-х років монополіям було передано 10,6 млрд марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд марок, що становило 33,6 % інвестицій у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років (1950-1959) вона витратила 187,3 млрд марок, тобто закупила 10,9 % ВВП. У 1960-х роках із посиленням мілітаризації важливим джерелом стабільності промисловості стали замовлення на військові потреби. Бюджет останніх досяг значної суми - 12 млрд марок у 1960 р. і 20,5 млрд марок у 1970 р. (23,7 % федерального бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна власність. Наприкінці 1950-х років держава контролювала 13 % основного капіталу акціонерних компаній, 26,2 - видобутку кам'яного вугілля, 15,2 - нафти, 36,3 - залізної руди, 45,3 - цинку, 44,6 % виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей і потребували значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію та сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Велика увага приділялася збалансованим за доходами і видатками державним бюджетам. Понад 80 % бюджетних видатків спрямовувалися на соціальні потреби, інвестиції здійснювалися за рахунок підприємницького прибутку та банківського кредиту з низькою ставкою процента.