Розділ «2.3. Особливості змішаних економічних систем індустріально розвинених країн світу. Теорії трансформації ринкової економіки»

Теорія соціального партнерства (С. Чейз, Дж.М. Кларк, Ф. Перру, П.Ф. Друкер, П.Е. Семюелсон та ін.) ґрунтується на ідеї "класового миру" між працею і капіталом, політиці соціального діалогу, що спроможні забезпечити економічне зростання шляхом укладання колективних трудових договорів і гуманізації трудових відносин.

Теорію змішаної економіки продовжували розвивати соціально-демократичні концепції. "Демократичний соціалізм" став офіційною доктриною Соціалістичного Інтернаціоналу (1951). Визначалися пріоритетні напрями побудови соціалізму: політична демократія (парламентська форма правління, сильні профспілки, демократизація господарського законодавства та економічної політики); економічна демократія як шлях побудови змішаної економіки, заснованої на плюралізмі форм власності, співіснуванні різних форм управління виробництвом, демократизації державного управління; соціальна демократія, змістом якої є реформування соціальної сфери, активна соціальна політика; соціальний захист широких верств населення. Доктрина соціал-демократії визнавала різноманітність національних моделей соціалістичного суспільства, серед яких виокремлюють скандинавський "розподільчий соціалізм", лейбористський "корпоративний соціалізм", французький "самокерований соціалізм".

Ідеї планового регулювання економіки у Франції розвивав Франсуа Перру (1903-1987) - економіст, представник соціологічного інституціоналізму, автор праць "Капіталізм і соціальний контроль" (1938), "Неомаржиналізм" (1941), "Капіталізм" (1948), "Економіка XX ст." (1961). Представники соціологічного напряму дотримувалися комплексного підходу до аналізу економічного механізму, вважали, що неможливо зрозуміти ринок без дослідження суспільства, в якому він функціонує.

Загальна економічна теорія Ф. Перру складається з: 1) теорії домінантної економіки; 2) теорії гармонізованого зростання; 3) теорії загальної економіки.

У теорії домінантної економіки Ф. Перру характеризує сучасне йому капіталістичне господарство. Він вважає його основним принципом нерівності, що виявляється у відмінностях щодо обсягів виробництва і капіталу, поінформованості партнерів, належності до різних галузей господарства. Як наслідок, сформувалися підпорядковані та домінантні економічні одиниці, останні за допомогою "ефекту притягання" збільшують масштаби і темпи економічної експансії, а це деформує економічний простір.

У теорії гармонізованого зростання Ф. Перру визначає шляхи й методи еволюції домінантної економіки за допомогою економічної політики держави, яка має стати центром ухвалення рішень, проводити антициклічну політику, довгострокове програмування економічного розвитку на основі індикативного планування (політика дирижизму, від фр. diriger - керувати). Такі заходи забезпечать гармонізоване зростання, мета якого - перетворення ринкової економіки на загальну економіку. Гармонізація досягається шляхом соціального діалогу між підприємцями і працівниками, виробниками і споживачами (узгодження дій, колективні угоди).

У теорії загальної економіки, або суспільства соціальної гармонії, темпи зростання, структура виробництва, основні принципи організації господарства і суспільства підпорядковані вимогам максимальної економічності. У такій економіці держава виконує роль арбітражного органу, що наглядає за дотриманням загального інтересу. Суспільство буде зацікавлене у створенні такого типу господарства, в якому враховуватимуться передусім інтереси кожної людини, всіх членів суспільства без винятку, а не окремих осіб чи соціальних груп.

Отже, теорія Ф. Перру містить програму вдосконалення ринкового суспільства шляхом реформування.

Економісти соціологічної школи справили значний вплив на політику держави в галузі економічного регулювання і соціального законодавства. Цей вплив був найбільш помітним у 30-х, а потім у післявоєнних 40-50-х роках XX ст. Зокрема, у Франції економісти соціологічного спрямування брали участь у формуванні концепції економічного дирижизму та індикативного планування.

Починаючи з кінця 1960-х років стала помітною тенденція до соціологізації всієї західної економічної науки під впливом змін у ринковій економіці та переорієнтації економічної політики, формування соціального ринкового господарства.

2.3.3. Неоліберальні теорії модифікації ринкової економіки

Заслуговує на особливу увагу як приклад цілісної системи теоретичних розробок, практичних кроків економічної політики і реального втілення ідей.

Неоліберальну теорію в Німеччині після Другої світової війни характеризують вчення ордолібералізму (фрайбурзької школи) і концепція соціального ринкового господарства.

Термін "соціальне ринкове господарство" запропоновано державним секретарем Федерального міністерства економіки професором Альфредом Мюллером-Армаком (1901-1978) у книзі "Господарське управління і ринкове господарство" (1947р.) для характеристики форм переходу від мілітаристської фашистської економіки до мирної. Згодом це поняття наповнилося новим змістом і перетворилося на концепцію економічного устрою, послідовно реалізованою економічною реформою 1948 р. Л. Ерхарда та економічною політикою урядів Аденауера - Ерхарда у Західній Німеччині.

Теорія соціального ринкового господарства стала синтезом поглядів ордолібералів відповідно до умов розвитку післявоєнної Німеччини. Вальтер Ойкен розробив принципи економічної політики на основі теорії господарського порядку. Він проголошував встановлення у Німеччині конкурентного економічного порядку (конкурентного ринкового устрою) на основі регулювання конкуренції та монополії, соціальної справедливості ринкового розподілу доходів. Вважав, що держава повинна обмежуватися формуванням економічного ладу і плануванням господарських форм, тоді як регулювання і перебіг господарського процесу відбуваються спонтанно. Конкуренція характеризувалася як державний інститут, який необхідно захищати від монополій2.

Відповідно до концепції Вільгельма Репке, соціальне ринкове господарство - це шлях до економічного гуманізму. У книзі "Гуманне суспільство" соціальне ринкове господарство аналізується як певний серединний "третій шлях" між капіталізмом і соціалізмом, який протиставляє: колективізму - індивідуалізм, концентрації влади - свободу, централізму - децентралізм, а організації - стихійно побудовану систему. Держава повинна, по-перше, захищати конкуренцію від економічної влади монополій, по-друге, захищати населення від стихії ринкових відносин. Ще у 1942 р. вчений порівнював роль держави в економіці з роллю арбітра на футбольному полі, який стежить за дотриманням правил гри, але не має права брати участь у самій грі команд.

А. Мюллер-Армак тезу про відповідальність держави за життєздатність конкурентної економіки доповнив аргументацією необхідності сильної соціальної політики. Держава стежить за дотриманням "правил" вільної конкуренції, контролює умови ціноутворення і протидіє встановленню монопольних цін, гарантує охорону і пріоритетне значення приватної власності, а також здійснює активну соціальну політику компенсації (вирівнювання).

Соціальне вирівнювання - це політика перерозподілу доходів за допомогою значного оподаткування високих доходів, організація системи соціальних виплат непрацездатним і малозабезпеченим. Інша форма соціальної політики - створення розвиненої системи соціального страхування (пенсійного, з безробіття, втрати працездатності) та формування мережі об'єктів соціальної інфраструктури. Кінцевою метою соціальної політики компенсації є згладжування гострих соціальних суперечностей і конфліктів у суспільстві, досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості його громадян.

Людвіг Ерхард (1897-1977) виступав за підвищення добробуту всіх соціальних станів населення, відновлення і структурну перебудову німецької промисловості, підвищення продуктивності праці, інтеграцію Німеччини у світове господарство, створення господарського порядку, який би об'єднував цінності вільної і планової економік: свободу діяльності суб'єктів господарювання, рівновагу економічної системи та обмежене державне регулювання. Економічна політика має ґрунтуватися на свободі та відповідальності. Соціальне ринкове господарство на відміну від класичного ліберального забезпечує "добробут для всіх" і "добробут через конкуренцію", що регулюється державою. Узгоджений рух продуктивності праці, цін і заробітної плати - це фактори успішної політики державного регулювання економіки.

Суть соціального ринкового господарства полягає у синтезі вільного і соціально обов'язкового суспільних устроїв, а саме у поєднанні свободи ринку із принципами соціального вирівнювання з метою забезпечення високого рівня добробуту, соціальної справедливості та захищеності громадян.