Розділ «5.3. Розвиток феодальної системи господарства на українських землях (VI-XV ст.). Пам'ятки економічної думки»

Галицько-Волинські князі володіння землею, слугами і боярами пов'язували зі службою та васалітетом, які базувались на середньому та дрібному боярстві, що утворювало дружину, та міському населенні. За літописом, князь Данило Галицький, звільнивши землі від угорців, роздав міста боярам і воєводам.

У системі феодальної експлуатації переважали натуральна рента й повинності: будівництво та ремонт міських укріплень і мостів, утримання князівської дружини тощо.

Міст у домонгольський період нараховувалося майже 300, у них проживало приблизно 13-15 % населення. Найбільше міст було в Київській землі - 80. Міста належали князям і великим боярам, їх населення було феодально залежним. Міста залишалися адміністративними, культурними, церковними, військово-стратегічними центрами князівств і вотчин. В економіці міст переважало сільське господарство. Промислово-реміснича і торговельна діяльність мала обмежений характер, і, на відміну від Західної Європи, її значення зростало повільно.

Мала самостійний і транзитний характер, відігравала провідну роль у торговельних операціях, її географічна структура не зазнала суттєвих змін. Торгівлю регулювали за митними правилами. У Галицько-Волинському князівстві митниці були в Холмі, Володимирі, Прешові, Любачеві, Городку і Львові. Спеціальні службовці збирали мито з окремих караванів, коней, залежно від маси, кількості товарів. Стягували ринкове, прикордонне, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торговельне мито тощо. Князь Андрій Юрійович (1308-1323) зменшив мито до одного гроша з коня, а в 1320 р. повністю скасував його для купців польського міста Торуні. Умови міждержавної торгівлі регулювали спеціальні угоди.

Грошова система Галицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописних джерелах знаходимо назви "гривня кун", розмінних частин гривні - монета, гроші й денарій. Можливо, галицько-волинські князі карбували власні монети. Наприкінці XIII ст. з'явився срібний зливок - карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

Монголе-татарська навала і васальна залежність від монголо-татарської держави Золота Орда зумовили такі негативні наслідки:

o контроль з боку ханської адміністрації, політичну залежність, коли ярлик на княжіння надавав золотоординський хан. Населення платило данину - різні "ординські тягості" (татарщину): поплужне (поземельний податок від плуга), корм (утримання ханських чиновників), ям (надання підвод для ханських чиновників), тамгу (мита), войну (спорядження людей у військо під час походів). Від податків звільнялася церква, обов'язком якої було підтримувати владу хана. Данину, або татарщину, брали хутром, збіжжям, грішми, спочатку ханські баскаки, пізніше - українські князі;

o величезні людські втрати, спричинені масовою загибеллю, полоном і вивезенням населення до Золотої Орди, постійними походами на руські землі, повільне відтворення населення, внаслідок чого Наддніпрянщина залишалася малозаселеною до кінця XVI ст.;

o господарське спустошення багатьох районів, занепад і зникнення окремих ремісничих спеціальностей і технологій, послаблення товарності виробництва. В ювелірній справі втрачено секрет виготовлення перегородчатої емалі, у скловиробництві - скляних браслетів, зменшився асортимент гончарних виробів (у літописах збереглися лише згадки про окремі поселення), повільна відбудова старих міст, зруйнованих ординською навалою. Активною містобудівельною діяльністю займалися Данило Галицький і його брат Василько Романович. Зводилися фортифікаційні споруди, зокрема у Холмі та Львові;

o були перервані торговельні відносини з країнами Сходу;

o почалося економічне відставання від країн Західної Європи.

5.3.4. Господарський розвиток українських земель під владою Польщі та Литви, його відображення в документальних джерелах

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, почався період недержавності українських земель, більшу частину яких (Чернігово-Сіверщину, Київщину, Поділля, східну частину Волині) впродовж 1352-1362 рр. приєднало Велике князівство Литовське. Українські землі впродовж 1360- 1394 рр. мали статус удільних князівств-земель на чолі з представниками династії Гедиміновичів. Землі поділяли на повіти, на які князі призначали намісників - державців або старост, що виконували адміністративні, судові та військові функції. Адміністративна реформа кінця XIV ст. перетворила князівства на намісництва з литовською адміністрацією. Відновлення в середині XV ст. Київського та Волинського князівств було нетривалим. У кінці XV ст. адміністративний устрій охоплював Київське, Волинське, Брацлавське воєводства. Відбулася соціальна стратифікація, юридично уніфікувалися права таких соціальних верств, як шляхта (дрібна шляхта, або зем'яни, пани і пани-князі) та різних груп селянства. З великих феодалів-магнатів складалася великокнязівська рада ("пани-Рада"), за згодою якої великий князь видавав закони і розпорядження.

Галичину і Західну Волинь (Холмську і Белзьку землі) загарбала польська держава - Корона польського королівства. У 30-х роках XV ст. до Корони увійшло Західне Поділля. За адміністративною реформою, були створені Руське (Львівська, Галицька, Перемишльська, Саніцька землі) з Холмщиною, Белзьке з Буським повітом і Подільське воєводства.

Українські землі впродовж майже ста років жили за руським правом. Але привілеями Владислава II Ягайла (Єдльніського у 1430 р. і Краківського у 1432 р.) на руські землі було поширено польське право: польський адміністративний і судовий устрій, шляхетське самоуправління. Руські бояри були зрівняні у правах з польською шляхтою. У кожній землі були запроваджені земський (шляхетський) і гродський (міський) суд, останній також у великих містах. Створені місцеві сеймики шляхти та Люблінський коронний трибунал. Польська колонізація стала важливим чинником впливу на господарство українських земель. Вона зумовила окатоличення та денаціоналізацію українського населення.

Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства.

Характеризувалися переходом княжих земель у власність польського короля (ввійшли до королівщини) або польської шляхти. Українські бояри мали підтвердити право на землю та отримати від короля ствердні грамоти. Однією з умов підтвердження власності на землю було прийняття католицької віри. Внаслідок цього бояри втрачали землі, емігрували до Литви. Частина бояр лише частково здобула право на шляхетство, утворивши групу "ходачкової" шляхти, інші стали замковими слугами, навіть селянами.

Руське боярство, не вдовольняючись своїм становищем, ініціювало зрівняння у правах з польською шляхтою. Привілеї короля Владислава П Ягайла в 1430-х роках поширили на галицьке боярство польське право, а на селян - німецьке право. Бояри отримали права польської шляхти: феодальну власність на землю, визначені умови військової служби, самоврядування (набули чинності шляхетські земські суди). Однак у маєтках галицького боярства селяни платили податки з кожного лану більші, ніж польські селяни, існувала також стація - безплатне утримання короля та його двору під час поїздок по країні.

Зростало велике феодальне землеволодіння, насамперед польської шляхти. У львівській землі за період 1440-1480 рр. поляки стали власниками 2/5 поселень. Зміцніли економічні позиції католицької церкви. Православні священики сплачували податок - один злотий з церкви.

На селян поширилося "німецьке право" (в історіографії - ланова реформа). Були скасовані земельні права дворища, його відповідальність за сплату податків і виконання повинностей селянами, копний суд. Створювалися села з регулярною системою полів. Кожен селянський (кметський) двір отримував у користування лан землі (16,8 га) за трипільною системою, платив фіксовану грошову ренту (чинш) і виконував повинності. У громадах адміністративні та судові функції на основі локаційних грамот виконували старости (війти, солтиси). Вони отримували два лани землі, були звільнені від чиншу або сплачували лише шосту його частину, що стягувалася з населення на користь феодала, право будувати млин або корчму. У горах і передгір'ях, на землях, малопридатних для рільництва, селяни жили на основі "волоського права", сплачуючи натуральну ренту худобою та дичиною.