Розділ «5.3. Розвиток феодальної системи господарства на українських землях (VI-XV ст.). Пам'ятки економічної думки»

Зовнішня торгівля мала обмежене значення для економіки Київської держави. Ввозилися предмети розкоші, що забезпечували потреби заможного населення. Вивозили продукти лісових промислів, їх забирали в населення як данину, податки або ренту, а не товар. Продукція сільського господарства не була товаром і не згадується в джерелах як експортна.

Розпочався процес формування фінансово-грошової системи.

Класична грошова система в Київські Русі не склалася. Перші товарні гроші - "скот" (шкіряні гроші - оскільки мірилом вартості була худоба), "кунаи (хутро куниці). "Кунна" грошова система була складною і об'єднувалася лічильною одиницею - гривнею (хутро однієї куниці). В X ст. поширилися візантійські та арабські монети. Наприкінці X ст. грошовою одиницею стала гривна - злиток срібла як грошова та вагова одиниця. Гривна мала різну форму і масу: київська гривна важила 160-196 г срібла, чернігівська - близько 196 г, новгородська - 200 г. Дрібнішими грошовими одиницями були металеві гроші, що зберегли назву "хутрових". За "Руською Правдою", в XII ст. 1 гривна = 20 ногат в 50 резанів = 100 вивериць. Вони функціонували до монголо-татарського нашестя.

Карбування монет почалося за князювання Володимира Великого (980-1015). Це були златники і срібники, котрі не мали практичного значення у внутрішньому обігу. Пізніше Святополк Окаянний (1015-1019) та Ярослав Мудрий (1019-1054) випускали срібну монету довільної маси та розмінні монети - ногати і резани. Головна роль у грошовому обігу належала західноєвропейським монетам. Гроші виконували майже всі характерні для них функції: засобу обігу та нагромадження, платежу, міри вартості.

Зароджувалися лихварські операції, безпосередню участь у яких брали князі та купці. "Статут про рези" (проценти) 1113 р. визначав максимальну ставку кредиту в 50 %, максимальну суму боргу - 200 % від позиченого. За умови банкрутства купця, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців* Позики використовували для розвитку торгівлі та видатків на споживання.

Найдавнішою формою податкових зобов'язань перед державою була данина - постійне і регулярне вилучення державою у населення частини його доходів через позаекономічний примус. Збирали данину шляхом "полюддя" - об'їзду князем із дружиною підвладного населення.

У 947 р. княгиня Ольга провела податкову реформу. Було визначено постійні пункти - "становища" для приймання данини, строки сплати та обсяги данини, спеціальних представників князівської адміністрації, їхні адміністративні та судові функції ("устави"). Регламентовано повинності ("уроки") залежного населення: утримання представників княжої адміністрації, надання підвод (повоз), будівництво і ремонт фортець, мостів і доріг, військова повинність (в ополченні).

З розвитком феодальних відносин данина трансформувалась у прямі податки (обов'язкові платежі на користь держави згідно із законодавством) з населення та феодальну ренту, яку сплачували феодально залежні селяни-смерди на користь землевласника.

Оподатковувалися селянські дими (вчені вважають, що податковою одиницею була земля - "плуг" або "рало"); за сплату податків відповідали дворища на основі кругової поруки. Сплачували данину продуктами лісових промислів, рабами, грішми. Державними доходами київського князя були також торговельне і судове мита, судові збори (віра - грошовий штраф за вбивство, продаж - за інші провини), воєнна здобич, доходи з княжої вотчини, подарунки. Казни в сучасному розумінні не було. Приватні доходи великого князя не були відокремлені від державних.

5.3.3. Економічний розвиток українських земель в умовах феодальної роздробленості (середина XII - перша половина XIV ст.). Господарство Галицько-Волинської держави

Упродовж середини XII ст. - першої половини XIV ст. розвиток відбувався в умовах феодальної роздробленості - закономірного стану політичної організації феодального суспільства. її економічною основою було натуральне господарство. Київська держава роздробилася на самостійні князівства і землі, на території України - Київське, Переяславське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Галицько-Волинське, Тмутараканське князівства. Кожне з них поступово поділилося на дрібніші удільні князівства. Наймогутнішим князівством було Галицько-Волинське (1199-1349), територія якого охоплювала сучасні Західну та Правобережну Україну. Воно поділялося на князівства-землі, останні - на волості.

Упродовж 1239 р. - 60-х років XIV ст. українські землі були під владою монголо-татарської держави Золота Орда. Після приєднання до Литви їх данницька залежність від татар зберігалася до 90-х років XIV ст.

У сучасній історико-економічній літературі існують два погляди на формування на території України зрілої феодальної економіки:

1) упродовж XII - першої половини XIV ст. за часів політичної роздробленості;

2) у часи польсько-литовської доби другої половини XIV-XV ст.

Внаслідок відсутності достатньої історичної інформації в науковій літературі феодальна економіка українських земель періоду феодального роздроблення чітко не змодельована.

Характеризували утвердження, зростання і зміцнення феодальної власності на землю - монопольної, на основі сеньйорально-васальних та ієрархічних відносин. Верховним правителем і власником землі був князь, переважно титулований великим. Удільні князі та бояри володіли землею на умовах феоду - умовно-спадкового володіння. За виконання адміністративно-військової служби князь надавав урядовцям-васалам умовні довічні земельні володіння із селянами - так звані держави (бенефіціального типу). Земля надавалася "до волі господарської", "до живота" або "в отчину". Бояри також надавали частину земельної власності на умовах держави своїм вільним слугам. Зберігалися надання землі на умовах кормління з правом управління та отримання доходів шляхом стягування податей і повинностей з населення. Як результат, сформувалася верства "служилих людей" - середніх і дрібних земельних власників. У ході міжкнязівських і князівсько-боярських міжусобиць у разі втрати землі сеньйором втрачали землі й бенефіціарії. Джерелами зростання феодального землеволодіння залишалися захоплення земель вільних селянських громад та колонізація неосвоєних територій. Князівсько-боярські земельні володіння зберігали назву "вотчина".

Феодальна ієрархія не мала такого значення, як у Західній Європі. Феодали були могутньою силою: вони боролися з князями за політичну та економічну владу, мали право "від'їзду", могли виступати на боці ворогів великого князя. Розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування.

Завершилося формування феодально залежного селянства. Селяни-смерди були поземельно, особисто, адміністративно-судово і військово залежні від власника землі (економічна та позаекономічна залежність), сплачували ренту хутром, воском, зерном. Вони зберігали право переходу на інше місце, виконавши визначені обов'язки перед власником землі. Джерела свідчать про працю вільних селян на державних землях перед монголе-та шорською навалою. Вони мали податкові зобов'язання лише перед великим князем.

Особливістю господарства Галицько-Волинського князівства було виокремлення економічно сильної боярської верстви. Значна частина боярства виросла з селян-алодистів. Бояри мали великі спадкові вотчини (землі з селянами, міста) та тимчасові князівські надання - землі-волості на правах кормління. Бояри боролись проти князівської влади: фактично це була боротьба за доходи від експлуатації феодально залежного селянства. Окремі історики пояснюють могутність бояр відсутністю впливу княжої організуючої сили у процесі феодалізації. На їхню думку, князівський домен почав формуватися лише з XII ст.