Розділ «ЧАСТИНА І. Загальні засади економічного розвитку і ринку»

Багатоманітність характерна і для суб'єктів власності, тобто тих, між якими виникають і здійснюються відносини власності. Ними можуть бути як окремі особи, індивіди (за юридичною термінологією - фізичні особи), так і їх об'єднання (юридичні особи). Суб'єктом власності виступає і держава. Залежно від суб'єктів власності розрізняють також її типи або види, кожен з яких має певні форми. Власність, суб'єктом якої є окрема особа, називається приватною (індивідуальною) власністю. Вона поділяється на трудову і нетрудову. До першої належить власність, що означає присвоєння факторів і результатів, створених працею самого суб'єкта. Коли здійснюється присвоєння особою результату чужої праці, приватна власність є нетрудовою.

Другим типом власності є спільна, групова, або колективна, при якій суб'єктами виступають групи певним чином об'єднаних індивидів. Цей тип власності включає спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність характеризується тим, що утворюється шляхом об'єднання приватних часток майна, які вносяться її суб'єктами і використовується в їх спільних інтересах під єдиним управлінням та контролем. При цьому кожен суб'єкт такої власності має право на свою частку об'єкта власності та відповідну частку доходу, що є результатом функціонування спільної власності. Найпоширенішими формами цієї власності є: акціонерна, кооперативна, власність господарських товариств і спільних підприємств.

Спільною сумісною власністю є та, за якої її об'єкт не поділяється на окремі частки і його присвоєння здійснюється усіма її суб'єктами на рівних правах. Дохід від господарського використання такої власності розподіляється або в рівних частках, або залежно від трудового вкладу. Прикладом цього типу власності є сімейна власність.

Третім типом власності є державна. За цієї форми суб'єктом виступає держава у вигляді своїх певних інститутів, а також територіально-регіональні та місцеві органи влади. Об'єктами цієї власності є природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, повітряний простір), а також засоби комунікації, транспорт, заклади освіти, культури, охорони здоров'я та ін. Типи та форми власності наведені у схемі 2.1.

Слід зазначити, що такий підхід до класифікації власності схвалюють далеко не всі. Це знайшло своє відображення у чинному законодавстві України, зокрема у Цивільному та Господарському кодексах. Згідно з Цивільним кодексом України (ч. 1 ст. 318) суб'єктами права власності є фізичні особи, юридичні особи і держава. При цьому розрізняють право приватної і публічної власності. А Господарським кодексом України виділено такі форми власності: державна, комунальна, колективна, приватна і змішана.

З розвитком суспільства змінюється і співвідношення різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства більш важливу роль відігравала особиста приватна власність, то в сучасних умовах відбувається розширення ролі спільної та державної власності. Серед тенденцій розвитку власності в сучасних умовах мож

Схема 2.1. Типи та форми власності

на виділити насамперед зростання ролі сумісної власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. У розвинутих країнах ринкової економіки на цю форму власності припадає 80-90% від загального обсягу виробництва. Це пов'язано з тим, що корпорації стали провідною організаційно-правовою формою економічної діяльності, що найповніше відповідає потребам розвитку економіки на сучасному етапі. Зокрема створює можливість акумуляції фінансових ресурсів різних власників, що розширює можливості підприємств у підвищенні їх технічного рівня.

Відбуваються зміни і в самій корпоративній власності. Це проявляється у формуванні структури суб'єктів цієї власності. Зокрема всеосяжнішим стає процес придбання акцій корпорацій її співробітниками. У США успішно працює Програма накопичення власності (ЄСОП), спрямована на залучення працівників підприємств до викупу його акцій. Понад 30-річна практика реалізації цієї програми свідчить про її ефективність. Лише з 1979 до 1995 р. у США кількість власників акцій збільшилася з 42 млн до 79 млн осіб. Подібні процеси відбуваються і в інших розвинутих країнах.

Важливою тенденцією розвитку власності є поширення кооперативної власності. За даними спеціалістів зараз у світі налічується майже 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, що діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн людей. У країнах ЄС близько 40% населення є членами різних кооперативів, у скандинавських країнах - понад 50%. Розвиток науково-технічного прогресу в сучасних умовах зумовив поширення інформаційних технологій, що привело до зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку власності є і посилення деперсоніфікації великої власності, і перехід її до юридичних осіб. Так, в Японії наприкінці XX ст. частка юридичних осіб серед власників становила майже 80%. Суттєвою тенденцією розвитку власності у сучасних умовах є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги міждержавної власності.

2.4. Типи економічних систем

Економічні системи перебувають у постійному русі та розвитку. В історії людського суспільства відомі різні варіанти економічних систем, що відрізняються метою розвитку, рушійними силами і методами розв'язання основних проблем функціонування. Економісти не мають єдиних критеріїв класифікації економічних систем. У радянській економічній літературі найпопулярнішим був формаційний підхід. Згідно з ним основним критерієм класифікації економічних систем була форма власності на засоби виробництва, яка вважалась головним чинником економічної системи, що визначав усі найхарактерніші ознаки економічної системи. Відповідно до цього критерію виділяли п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Розрізняють також п'ять способів матеріального виробництва. Останній трактується як спосіб перетворення речовини природи (продуктивні сили) і спосіб присвоєння праці та її результатів, зумовлений, насамперед, формою власності на засоби виробництва і відповідною їй суспільною формою праці (виробничі відносини).

У сучасних умовах формаційний підхід не має широкого кола прибічників, оскільки його не можна застосувати до значної частини країн світу, насамперед азіатських. Він характерний лише для Європи. Тому існують і інші критерії класифікації економічних систем. Американський дослідник У. Ростоу обгрунтував стадійний підхід, згідно з яким суспільство пройшло п'ять стадій - традиційну, перехідну, стадію "зрушення", "зрілості" і стадію "масового споживання". Головним критерієм поділу є рівень розвитку продуктивних сил.

Класифікація економічних систем здійснюється і на основі цивілізаційного підходу, за яким розвиток людського суспільства складається з різних циклів цивілізації. Згідно з цією теорією виділяють сім циклів (цивілізацій): неолітична, східно-рабовласницька, антична, ранньофеодальна, передіндустріальна, індустріальна та післяіндустріальна. За цією теорією розвиток суспільства є природним, еволюційним процесом, що не потребує соціальних революцій та класової боротьби. А критерій періодизації пов'язується з людиною, її потребами та цінностями, що постійно зростають.

На сучасному етапі одним із найпоширеніших критеріїв класифікації економічних систем є спосіб організації господарської діяльності. Згідно з цим критерієм економічні системи класифікуються за такими ознаками: форма власності на фактори виробництва, спосіб координації та управління економічною діяльністю. За цим підходом розрізняють традиційну, планову і ринкову економічні системи. Традиційною економічною системою є економіка, в якій практичне використання ресурсів визначається традиціями та звичаями. їй притаманні певні ознаки. По-перше, вона включає різні економічні уклади, тобто способи господарювання, що базуються на різних формах власності. Нерідко зберігається і общинна форма власності, що зумовлює натурально-суспільні форми господарювання. Важливе місце займає дрібна приватна власність, яка є основою дрібнотоварного виробництва. По-друге, основні рішення щодо виробництва, розподілу та обміну благ приймаються на основі звичаїв, традицій та культових обрядів. У натурально-общинному укладі рішення приймаються невеликою групою осіб або однією особою, а в дрібнотоварному - суб'єктами економічної діяльності (селянами і ремісниками). По-третє, традиційна економіка базується на відсталій технічній базі та ручній праці. В ній, як правило, переважає сільськогосподарське виробництво. Технічний прогрес обмежується наявними традиціями та звичаями. По-четверте, за цієї системи значну роль відведено державі та силовим структурам. Велику роль відіграє і іноземний капітал. По-п'яте, традиційна економіка характеризується низьким рівнем економічного розвитку, неграмотністю населення, високим рівнем безробіття та низьким рівнем доходів. Зазвичай країни традиційної економіки є постачальниками сировини і матеріалів для розвинутих країн і виступають ринками збуту готової продукції останніх, тобто є аграрно-сировинним придатком колишніх своїх метрополій. Для них характерною є величезна фінансова заборгованість, яку вони навряд чи зможуть погасити.

Другим типом економічних систем є планова, або командна, економіка. Це система, в якій матеріальні ресурси, як правило, є державною власністю, а регулювання економічної діяльності здійснюється шляхом централізованого управління та контролю. Вона характеризується такими найсуттєвішими ознаками. По-перше, її основою є державна власність на матеріальні економічні ресурси. Приватної власності або немає, або вона займає незначну частку в економіці. Так, у колишньому Радянському Союзі понад 90% засобів виробництва були державною власністю. Поряд з нею існувала і так звана колгоспно-кооперативна власність, яка фактично не відрізнялась за своєю суттю від державної.

По-друге, основним засобом регулювання цієї системи було централізоване директивне планування. Економічна діяльність більшості суб'єктів економіки здійснюється на основі єдиного для всіх плану. Згідно з ним для кожного підприємства встановлювалися обсяги виробництва продукції, виділялись відповідні ресурси, визначався розмір заробітної плати і прибутку. Це були завдання, що охоплювали всі сфери економічної діяльності всіх підприємств і були обов'язковими для виконання. Схема цього проекту була приблизно такою. Орган, функцією якого була розробка плану розвитку економіки, давав оцінку можливостей економіки. Головний орган держави, який приймав політичні рішення, на основі даних пропозицій визначав основні цілі розвитку економіки на певний період. Центральний плановий орган, виходячи з прийнятих вищим керівництвом країни рішень, встановлював обсяги виробництва відповідних благ для кожного підприємства та план їх розподілу. Підприємства на основі одержаних планів здійснювали економічну діяльність, яку контролювали планові органи. Таким чином, шляхом централізованого планування узгоджувалися економічні потреби та економічні ресурси, а отже, визначалась і пропорційність економіки. Одним із головних недоліків такого порядку була відсутність достатньої матеріальної заінтересованості працівників підприємств в ефективному господарюванні. Крім того, нерідко виникали диспропорції, коли одних благ вироблялось набагато більше реальних потреб у них, а інші завжди були в дефіциті. Тому один з відомих економістів назвав таку економіку "економікою дефіциту".

По-третє, командна система характеризується централізованим управлінням економікою. Усі підприємства управляються з єдиного центру. Тому безпосередні виробники обмежені у прийнятті економічних рішень. Збалансованість економіки досягається виключно адміністративними методами або командами. Підприємства не мають змоги вибирати постачальників ресурсів і самостійно здійснювати збут продукції. В результаті відсутня будь-яка конкуренція, яка б змушувала учасників економічної діяльності діяти ефективно і відповідально. Наслідком цього є високий рівень монополізму в економіці.

По-четверте, для командної економіки характерне формальне використання товарно-грошових відносин і ринку. Ці відносини фактично ігнорувались. Не дотримувався принцип еквівалентності обміну. Розподіл економічних ресурсів та вироблених благ здійснювався централізовано у формі матеріально-технічного постачання. І хоча в практиці господарювання використовувались такі форми товарно-грошових відносин, як ціна, заробітна плата, собівартість, прибуток та інші, вони мали формальний характер. Широко застосовували перерозподільні відносини, що призводило до "зрівнялівки" і негативно позначалось на заінтересованості суб'єктів економічної діяльності. В результаті виробник перебував у панівному становищі порівняно із споживачем. Останній знаходиться у повній залежності від виробника. На ринках споживач може придбати лише те, що пропонується виробником. Важелів впливу споживача на виробника практично немає.

Третім типом економічної системи є ринкова економіка, яка базується на повній самостійній відповідальності та економічній свободі дій індивідуума. її основою є товарно-грошові відносини, приватна власність і вільна конкуренція виробників і споживачів. Ринкова економіка насамперед пов'язана з приватною власністю на економічні ресурси. Основні економічні рішення приймаються самостійно як виробниками, так і споживачами. Перші на власний ризик вирішують, що і як виробляти, а другі самостійно вибирають, у кого придбати продукцію і яку саме. На вибір впливає ряд факторів, передусім ціна продукції.