Розділ «ЧАСТИНА І. Загальні засади економічного розвитку і ринку»

Поширеною є думка про власність як суто правову категорію, зміст якої становлять свідомо вольові дії і відносини між людьми з приводу речей, що набувають форми ставлення людей до речей як втілення своєї волі в них. Саме на підставі тих очевидних зовнішніх фактів, що ті чи інші предмети перебувають під владою певних осіб, формуються класичні погляди на власність як відношення панування над речами. Так, римське право визначало власність як повну владу особи над річчю. Аналогічне трактування наведено в кодексі Наполеона. Звичайно, набуваючи юридичного вираження, власність виступає у формі права власності. Але було б невірно істинну основу всіх реальних відносин власності зводити тільки до юридичних відносин, приймати юридичний вираз власності за дійсну власність. В юридичних відносинах як свідомо-вольових завжди відображаються економічні відносини. Зміст перших дають самі економічні відносини, сукупність яких і утворює справжню основу всіх реальних відносин власності, її економічний зміст, який проявляється насамперед як відносини присвоєння. Будь-яке виробництво є процесом присвоєння людиною предметів і сил природи для задоволення своїх потреб. Тому найзагальніше поняття власності полягає в тому, що вона є конкретно-історичним типом присвоєння умов і результатів виробництва. Суть його в тому, що це економічне відношення, яке передбачає можливість для даного суб'єкта користуватись чи розпоряджатись певним благом, у тому числі і спожити його, і при обмеженості ресурсів виключає таку можливість для інших. По суті, поняття присвоєння відображає сукупність суспільних відносин, необхідних суб'єктам для дій над обмеженими ресурсами. Оскільки виробництво неможливе без присвоєння, то воно завжди відбувається в межах певної форми власності.

Відносини власності пов'язані і з такими категоріями, як відчуження, господарське використання майна та економічна реалізація власності. Відчуження є протилежністю присвоєння. Воно виникає тоді, коли особа чи група осіб присвоює блага, створені працею інших осіб, без будь-якого еквівалента. Прикладом слугують відносини між феодалами та кріпосними селянами, за яких перші відчужували частину благ, створюваних іншими. Власність пов'язана і з відносинами господарського використання майна. Ці відносини проявляються тоді, коли суб'єкт господарювання використовує ресурси, на які не має права власності. Такими є відносини оренди та концесії.

Ознакою власності є також її економічна реалізація. Це означає, що власність має економічну цінність, яка проявляється у тому, що вона може давати дохід і цим забезпечувати економічну незалежність і захищеність власника. Водночас ця риса власності спонукає власника до збереження майна, його збільшення, тобто до раціонального використання об'єктів власності.

Отже, економічний зміст власності полягає в тому, що вона є розгалуженою системою відносин з приводу присвоєння факторів та результатів економічної діяльності і утворює систему суспільних форм та способів їх присвоєння. І як така вона є основоположним елементом усієї системи економічних відносин, системотвірною категорією, але не тотожна їм.

З економічним змістом власності тісно пов'язане право власності. Останнє є сукупністю загальнообов'язкових правил поведінки людей щодо користування, розпорядження і володіння благами. Користування означає право використання певних благ для задоволення потреб у процесі споживання. Межі користування визначаються правовими нормами. Розпорядження є правом передачі іншим особам здійснювати певні дії над ресурсами. Це право пов'язане з прийняттям рішень щодо обміну, управління, даріння тощо. Володіння пов'язується з необмеженим терміном користування продуктами природи" землею чи засобами виробництва. Воно поєднує можливості як користування, так і розпорядження. Таке поєднання веде до виникнення права власності.

У сучасній економічній теорії значного поширення набула економічна теорія прав власності. В її основі лежить так звана теорема Коуза, що була сформульована лауреатом Нобелівської премії, професором Чикагського університету Р. Коузом. Ця теорема розкрила економічний смисл прав власності, який, на думку послідовників Р. Коуза, полягає в тому, що власність - це не ресурс сам по собі, а частка прав з використання ресурсу. Згідно з цією теорією повний "набір прав" складається з таких 11 елементів:

1) право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

2) право користування, тобто право застосування корисних властивостей блага для себе;

3) право на управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

4) право на дохід, тобто право мати результати від використання благ;

5) право суверена, тобто право на врегулювання, споживання, зміну чи знищення блага;

6) право на безпеку, тобто право захисту від експропріації благ і шкоди з боку зовнішнього середовища;

7) право на передачу благ у спадок;

8) право на безстроковість володіння благом;

9) заборона на використання способом, що завдає шкоду довкіллю;

10) право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягування блага для оплати боргу;

11) право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституту, що забезпечують відновлення порушених правомірностей.

Найсуттєвішим у правах власності є розуміння їх як санкціонованих суспільством через закони держави, адміністративні розпорядження, традиції та звички поведінкових відносин між людьми, що виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання. Ці відносини є нормами поведінки щодо благ, яких будь-яка особа повинна дотримуватись у своїх взаємовідносинах з іншими людьми або ж нести втрати при їх недотриманні. Тому право власності є нічим іншим, як певними "правилами гри", прийнятими в суспільстві.

Економічний зміст власності і право власності перебувають у тісній взаємодії. Право у цьому відношенні є лише вираженням певного ступеня розвитку власності. Воно - результат способу присвоєння, притаманного певній історичній добі. Саме тому право власності не можна довільно змінювати чи пристосовувати. Воно покликано оформлювати існуючі економічні відносини власності як сукупність загальних правил поведінки людей у процесі присвоєння, захищає їх, освячує ідеологічно. З огляду на це виникає потреба у зміні права власності, коли воно вступає у суперечність з її економічним змістом, стає на заваді розвитку дійсних відносин власності. В той же час право власності, хоч і формується на основі економічного змісту і тісно пов'язане з ним, розвивається відносно незалежно, не співпадає з дійсною власністю, виступає її передумовою. Спосіб привласнення може зазнати істотних змін, ніяк не зачіпаючи права власності, що відповідає певному виробництву. А це означає, що в межах одного й того ж права власності може відбутися повна зміна способів привласнення.

Щоб повніше розкрити поняття власності, потрібно з'ясувати її об'єкти і суб'єкти та взаємодію між ними. Така необхідність зумовлена тим, що в питанні про власність завжди найсуттєвішим було: 1) що є об'єктом власності; 2) у кого і які є об'єкти власності; 3) як вони розподіляються у суспільстві (між самими власниками та між власниками і невласниками). Об'єктами власності можуть бути найрізноманітніші блага: як матеріальні, так і нематеріальні. їх можна поділити на умови або фактори виробництва та результати останнього. В сучасних умовах дедалі більшого значення набуває об'єкт, що є результатом інтелектуальної праці. Як правило, той, хто є дійсним власником умов або факторів виробництва, привласнює і його результат. Тому власності на фактори виробництва (насамперед об'єктивні - засоби виробництва) належить вирішальне значення у сукупності всіх відносин з приводу присвоєння об'єктів власності.