Розділ «М. Нижанковський. Пам’яті сотника УСС Клима Ґутковського»

До історії Гуцульської сотні

Коли до Ґоронди і Страбичсва восени 1914 р. зачали вертатись поранені, виснажені голодом і трудами, обдерті і здесятковані так звані двадцятки (деякі з них взагалі не вернулися, бо їх виловили зараз за фронтовою лінією московські війська), положення наше було безнадійне. Ми не тільки втратили свою Батьківщину, але перед нами, УСС-ами, була неясна будучність. Нічого доброго ми сподіватись не могли, бо в штабі корпусу, до якого ми були приділені, був знаний україножер-поляк полковник граф Лямезан, що від самого початку зовсім явно робив все можливе, щоб нас фізично і морально знищити. Це була його "затія", що ми ще у Стрию мусіли тисячі стрільців відіслати додому. Правда, сотник М. Галущинський, який репрезентував УСС при корпусі, робив усе можливе і старався підносити нас на дусі, але що ж міг зробити сотник, маючи проти себе такого Лямезапа — впливового старшину при корпусі.

Не мали ми ніяких вісток про фронт. Зауважили ми це і в австрійських старшин, які були у страсі й непевності. Ночами було чути гук московських гармат. Багатші мадярські родини втікали в глиб Мадярщини.

Ситуація офіційно признаних УСС була прикра, та ще гіршою була вона для наших гуцулів, які в числі 150 приїхали "на чорно" до Страбичева, не мавши вже змоги вертатися зі Стрия на Гуцульщину, бо там вже були московські війська. Бідні хлопці крутились від одної сотні до другої; не були вони ніде зареєстровані, фактично не мали права користуватися ніякою кухнею. Очевидно, що ніяка сотня не діставала для них приділу харчів. Мешкали вони з нами. Хтось пустив поголоску, що всіх незареестрованих корпус хоче приділити до мадярського полку. Гуцули попали таки в розпуку.

Одного дня стрінув я сотника Ґутковського. Він попросив мене прийти вечором до нього на кватиру із д-ром Чумаком, званим батьком, адвокатом з Тернополя, бо мав би нам щось важного сказати. Сотник Ґутковський сказав нам таке: "Перед п'яти днями була в мене делегація гуцулів, які сказали: "Чого не зробили двадцятки, те зробимо ми. Нас є 150 хлопців. Вишколіть нас боево, дайте нам добру зброю, дайте нам підстаршин, щоб створили з нас чети або сотні, а ми разом із вами, пане сотнику, перервемося на Гуцульщину, а там кожна стежка є нам відома, кожне село знане; при повній підтримці тамошніх людей зможемо на московськім запіллі цілими місяцями робити москалям бешкети".

Очевидно цього задуму не було можна виконати, бо ніхто з нас не знав, скільки московського війська є в Галичині. В очах тодішньої воєнної стратегії це було щось одчайдушне.

Але вертаюсь до розмови із сотником Ґутковським, який признав неповажність того проекту, але, щоб вирватись із невеселої атмосфери в Страбичеві і щоб рятувати гуцулів, він поїхав до корпусу, змалював цілу ту справу, і корпус згодився на гуцульський плян під умовою, що гуцули будуть боєво приготовлятись десь у дальшім запіллі.

Сотник Ґутковський не хотів нам зраджувати ніяких подробиць, лише попросив нас, щоб ми до 24-х годин дали йому список десятьох стрільців, можливо підстаршин, охочих на цього роду вибрик. При тім просив нас держати це в тайні, щоб хтось непотрібно нам не зашкодив у наших плянах.

Я знав сотника Ґутковського як знаменитого організатора, людину надзвичайно товариську і дотепну і, що найважніше, певного себе в кожнім положенні. І я не міг з дива зійти, який знаменитий нюх мали гуцули, коли зі своєю пропозицією звернулись до нього. Кращого вибору не могли зробити.

Знайти десять охочих стрільців-підстаршин було легко, бо кожний хотів вирватись з тої душної атмосфери. Не тямлю вже нині усіх назвиськ — знаю, що були д-р Чумак, д-р Гриць Стецюк, Маркевич, Могильницький, Сохацький, старший десятник австрійської армії Гавриш і я, як санітарний підстаршина. На другий день я приніс бажаний список сотникові Ґутковському. Казав нам бути приготованими, а на прощання сказав: "Панове, майте до мене повне довір'я, а я вас напевно не заведу!"

Чотири дні пізніше прийшов до мене один стрілець із нашої свіжозорганізо-ваної сотні із приказом прийти о год. 6-й вечором на залізничий двірець, бути готовим до від'їзду. Я прийшов в означеному часі на двірець. Наших 140 гуцулів скліли у вагонах, вистелених соломою. Точно о год. 7-й прийшов, як звичайно усміхнений, сотник. Ніхто нас не пращав, бо майже ніхто не знав про наш виїзд.

Було це 25 жовтня 1914 р.

Поїзд їхав повільно, зупиняючись на кождім перестанку, бо одні поїзди їхали з раненими вояками з півночі на полуднє, а інші з полудня на північ, на фронт. Нас переслідувала лиш одна думка: "Куди ідемо, чи побачимо ще колись нашу Галичину, чи стрінемось ще з нашими товаришами, яких оставили в Страбичеві?" Додавало відваги нам те, що з нами був сотник. Серед таких думок ми позасипляли. Коло год. 7-ї рано сотник збудив нас, казав, що відходить до міста і за дві години вернеться; а нам не позволив виходити з вагонів аж до його приходу. Наш поїзд стояв поза стацією.

Був холодний, мрачний ранок, нічого не було видно, а так хотілося б знати, де ми були. Годі було витримати і не зорієнтуватись, куди ми заїхали!

Під вимівкою, що мені треба ліків (на кожній стації були відділи Червоного Хреста), підійшов я до стації і прочитав назву: Хуст. Це ж наша Карпатська Україна!

Як почули стрільці від мене, що ми в Хусті, поза межами національної Мадярщини, то з радости плакали.

Коло 9-ї год. приїхав сотник у товаристві трьох мадярських старшин, представив їм нас, підстаршин, кожний із нас знав німецьку мову. Видно було, що зробили ми на них добре враження. Але ще краще враження зробили на них наші здорові, молоді гуцулики. Підходили до них, стискали руки. На жаль, порозумітись не могли, бо не знали ми їхньої, а вони нашої мови.

По тій формальності сотня рушила до міста, де приділено нам три порожні шкільні будинки, а нам, підстаршинам, дозволено мешкати приватно в найближчім сусідстві школи. Наш сотник постарався протягом цих кількох годин не тільки про вигідне приміщення, але й за харчовий магазин, про який ми ще 24 години тому не мріяли. Тому що наша сотня була єдиною військовою одиницею в Хусті, бо мадяри ще того самого дня відійшли, то ми мусіли вислати стійки на двірець, на залізничий міст і на стаційну команду та тюрму, а також стежу по місті.

Упродовж чотирьох днів організацію сотні закінчено. З Боєвої управи з Відня приїхав до нас д-р Іван Сіяк і взявся за вишкіл сотні. На жаль, він захворів і мусів виїхати з Хусту. В міжчасі приїхав до нас О. Сорохтей, Луць Лісевич (недавно помер у ЗДА), але найбільш цінним був для нас приїзд Степана Глушка. Був це студент університету, чоловік енергійний, товариський, у службі дуже вимогливий і обов'язковий. Він боєво вишколив нашу сотню.