Розділ «М. Нижанковський. Пам’яті сотника УСС Клима Ґутковського»

У міжчасі почали підходити з боків австрійські частини; відразу стали рахувати полонених і гуртами відсилати в запілля. Який дивний збіг обставин: гора була висока на 840 м, а число полонених 480. Ми мали 6 убитих і 18 ранених. Ці числа вбились у мою пам'ять до нинішнього дня. Московські окопи були знаменито збудовані — широкі, глибокі, старанно покриті, вистелені сіном; лиш там, де були залізні печі, там була земля. Рівнож було там багато теплих коців і валянок (фільцові чоботи).

Почало смеркатись і холодніти. Стрільці хотіли використати ті окопи для відпочинку і тяжко заслуженого сну, на жаль, командант бригади нікому не позволив там оставатись. Єдине місце, де могли стрільці спати, це були розкинені скирти сіна і обороги з сіном. Сотня, змучена тридневним тяжким маршом і недавнім наступом, моментально заснула в пахучім, але холоднім сіні. Австрійським частинам поручено держати нічну службу, бо ніхто не знав, як далеко від нас і скільки є москалів у нашому сусідстві. На другий день "Ukrainische Schutzen" ("Українські стрільці") були на устах цілої бригади.

У саме полуднє прийшов до нас бригадяр зі своїм штабом. Сотня стала на "позір", і бригадир із правдивим зворушенням відчитав наказ, в якому в найбільшій похвалі підкреслив надзвичайну поставу і хоробрість наших стрільців; зокрема підкреслив заслугу сотника Ґутковського і обіцяв, що в найближчому часі надасть йому Хрест хоробрости, а також 20 стрільцям і підстаршинам, що своєю молодечою вервою і відвагою причинились до цього геройського подвигу.

Але вже по двох днях австрійці перестали говорити про нас — німці із заздрости, а чехи з ненависти до нас. Замість признання стали висилати наших стрільців, які здобули собі розголос ліпших розвідчиків, на найбільше небезпечні розвідки, з яких деякі взагалі не верталися або вертались ранені, перестуджені, що треба було їх відсилати до шпиталів. А на їхнє місце ми не діставали нікого. Сотня почала зменшуватись із кожним днем. Харч був незадовільний. Кава з цукром в кістках, які треба було поливати холодним снігом, і сухарі. Правда, "батько" Чумак старався щокілька днів привезти дещо ліпшого, але скільки було можна нам привезти харчів на нашу гору тими глибокими снігами, де кінь не міг до нас добрести. Єдиним способом доставляти харчі були плечі вояків.

Прохання нашого сотника в команді бригади, щоб нам позволити хоч два дні побути в запіллі, хоч би в якійсь стодолі спокійно переслатись, обмитись і змінити білизну, були безуспішні. Але все те ми зносили терпеливо і з посвятою, як довго наш сотник своїм гумором піддержував нас. На жаль, внаслідок перестуди чи вичерпання сотник нагло зачав занепадати. Ноги зачали відмовляти послуху, кілька днів ходив при помочі двох палиць, а коли прийшло до цілковитого паралічу ніг, по тяжких аргументах удалось нам його переконати, що в холоднім оборозі стан його не може поправитись. Хорунжий Глушко зголосив це у бригаді. Прийшли чотири санітарі із ношами і просто силою вислали нашого улюбленого сотника в запілля. Ніколи, ані перед війною, ані під час війни, не бачив я на обличчі сотника ніякого смутку, таки не уявляв я собі його в такому стані. Але того, для нас такого трагічного, дня не було вже видно тих усе добрих, усміхнених очей. Були це сумні очі надзвичайного опікуна, свідомі цього, що оставляє нас саме тоді, коли ми так дуже потребували його помочі й розради. Ті сумні очі напевно знали, що він нас вже ніколи не побачить.

Хорунжий Степан Глушко робив усе можливе, щоб якось врятувати нашу сотню від цілковитого фізичного винищення, але ж що міг бідний хорунжий зробити у високих старшин бригади?!

Сотня топніла на очах. Ніхто з тих, що із причини хвороби чи ран відійшли, вже до нас не вертались. Положення наше стало розпачливе.

Одного дня хорунжому Глушкові, який перебрав на себе цілий тягар по нашому сотникові, удалось видістати для д-ра Гриця Стецюка і для мене потрібні папери до нашого корпусу, який тоді вже був у Тухлі. Сотник Галущинський прийняв нас сердечно і приобіцяв видістати нашу сотню можливо якнайскорше. А нас двох відіслав просто до куреня отамана Гриця Коссака в Лавочнім.

Чи не по 12-ти днях хтось дав мені знати, що на залізничний двірець у Лавочнім прибули останки Гуцульської сотні сотника Ґутковського. Я прийшов на двірець. І що я побачив?!

Тяжко було погодитись із думкою, що тих виголоднілих, знужденнілих, обдертих, переважно хворих 40 хлопців — то були останки тієї самої сотні, що ще 4 місяці тому хотіли передертись через московський фронт і робити партизанку на своїй прекрасній Гуцульщині! А ще 5 тижнів тому у бравурнім наступі взяли тяжку гору і три рази стільки полонених, скільки хлопців було в нашій сотні.

Отаман Коссак щиро зайнявся нашими стрільцями. Призначив великий порожній будинок, дав двотижневий відпочинок і подвійну кількість харчів через два тижні. Це був останній день Гуцульської сотні, що її зорганізував сотник Клим Ґутковський.

Ціль мого спомину була влучити до історії УСС прізвище небуденного старшини, про якого досі мало хто згадав; друге — щоб не пропала для історії пам'ять про нашу першу Гуцульську сотню, яка своєю хоробрістю перша гідно заслужила собі на окреме признання у формі офіційного австрійського воєнного наказу. Кілька місяців пізніше був другий наказ про Маківку.

Далі хотів би я підкреслити, що саме в часі побуту нашої сотні в Хусті на короткий час Хуст і довколишні села живо відчули свою приналежність до нашої української спільноти. Ніхто з нас тоді не думав, що 24 роки пізніше, в р. 1938, той Хуст буде столичним містом нашої, для нас, усіх українців, такої дорогої Карпатської України!

Мирон НИЖАНКОВСЬКИЙ

За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964 / За ред. С. Ріпецького. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. — С. 149–157.