Розділ «М. Нижанковський. Пам’яті сотника УСС Клима Ґутковського»

Сотник Ґутковський часто приходив на площу вправ, але більшість часу мусів він посвячувати стаційній команді. Вправи відбувалися щоденно, крім неділь, від рана до обіду, і мушу підкреслити, що не були вони легкі, бо, як я вже сказав, хорунжий Глушко був дуже суворий і прикладав зовсім правильно дуже велику вагу до вишколу, а від нас вимагав беззастережного послуху. Ніхто не нарікав, бо кожний здавав собі справу, що це було для нашого добра, і тому вишкіл ішов скорим кроком уперед.

Тут хотів би я згадати, які зміни зайшли в Хусті і довколишніх селах. Наш сотник дипломатично впровадив нас до дому хустівського пароха, старшого змадяризованого чоловіка, якого спеціяльно д-р Сіяк старався всіми способами зукраїнізувати, очевидно без успіху. Але його син, теж священик, дуже скоро перейшов на нашу сторону. Теж познайомилися ми з кількома вчителями-українцями. Але багато кращими пропагандистами в українізації були наші гуцули в дооколишніх селах. А найбільше свідомими були хлопці і дівчата в селі Сокиринки (Сокирниця. — Ред.). По трьох тижнях нашого побуту в Хусті зачала панувати в місті, зокрема в неділі, українська мова. Хлопці і дівчата із синьо-жовтими кокардами на грудях приходили цілими гуртами відвідувати наших стрільців. Коли наші хлопці ходили у відвідини до сіл, це трудно було сказати, але що ходили без позволения, то кожному з нас було відоме.

Забув я згадати, що ще першого тижня на вершку старинного Хустівського замку вже повівав гордо наш синьо-жовтий прапор. З великим задоволенням, а то і пієтизмом в неділі приходила дивитись на нього доокільна молодь.

Десь при кінці листопада прийшлося нам перший раз побачити німецьке військо. Одного пополудня приїхала на наш двірець бригада баварців з артилерією. Ми були просто заскочені зразковою дисципліною, організацією і вояцькою поставою німців. У протягу 5 годин, без крику й замішання, ціла бригада виладувалась і вечором спокійно опустила Хуст у північному напрямі. П'ять днів пізніше прийшлося мені помагати на нашій стації перев'язувати тих самих німців, ранених на фронті.

Час минав скоро. Різдвяні свята приємно і достойно відсвяткували ми завдяки нашому сотникові. Хотів би я підкреслити його небуденну прикмету. Я згадав, що він був певний себе. Часто бачили ми його в товаристві вищих австрійських старшин і подивляли, як він, хоч і невисокого старшинського ступня, був завсіди головною особою завдяки своїй певній товариській поведінці і вродженому гуморові. Ніколи не було в нього комплексу менше-вартости супроти вищих австрійських старшин. Він завсіди уважав себе за щось вищого від них і ту прикмету старався на кожнім кроці вщепити в нас; так учив наших стрільців і нас, підстаршин.

Десь у половині січня 1915 р. хтось пустив поголоску, що німці перервали московський фронт і побідно увійшли вже в наші галицькі села. Ця вістка відразу підмінувала наших гуцулів. Спочатку говорили вони про це між собою, але згодом давалось відчувати, що фермент кріпшає з кожним днем. Одного вечора, коли дехто з нас сидів у кімнаті сотника, хтось застукав до дверей ідо кімнати увійшли чотири стрільці, ті самі, що в Страбичеві піддали думку сотникові Ґутковському про зорганізування Гуцульської сотні. З постави і блискучих їх очей було можна додуматись, що прийшли вони з важною справою. Коротко сказали: "Пане сотнику! Ми надзвичайно вдячні вам за вирваиня нас зі Страбичева, за вашу правдиво батьківську опіку над нами, за можливість набути боевого вишколу, але нині, коли німці перші входять до наших галицьких сіл, ми не можемо сидіти довше в запіллі. Ми послушно просимо відійти з нами на фронт; ми перші маємо входити до наших сіл. Якщо ви відмовите нашій просьбі, хто знає, чи ми добровільно не будемо просити, щоб перенести нас до якоїсь німецької частини".

Переконування сотника, що ніякого пролому фронту ще нема, що наша сотня в найближчих тижнях має дістати нове озброєння і нові однострої, що наш боєвий вишкіл ще не зовсім закінчений, що призначення нашої сотні є Гуцульщина, — всі ці аргументи не потрафили змінити постанови гарячих гуцулів. Знаючи добре їх психологію, сотник відповів, що вирушить на фронт за три тижні, і остеріг їх, що зробить це проти своєї волі, а вони будуть жалувати за свою впертість.

Хлопці відійшли, а ми із сотником зачали думати, як би в тім короткім часі найліпше до відходу приготовитись, бо про те, щоб завзяті гуцули виреклися задуманого пляну, не було мови.

Зачалися гарячкові приготування. Сотник по двох днях неприсутности привіз нові мундури, білизну, черевики, кількадесять нових крісів "Манліхерів", а хорунжий Глушко у приспішенім темпі практично і теоретично вирівнював браки боевого вишколу. З початком лютого 1915 p., одного холодного, але прекрасного ранку сотня опускала Хуст.

І тим разом, як і у Страбичеві, ніхто нас не прощав, люди спали у своїх теплих хатах, а для нас, добровольців, зачалась нова, найважніша картина суворого правдивого вояцького життя. Але неправдою було б сказати, що ніхто нас не прощав! Коли ми переходили попри старий замок Хусту, прощав нас синьо-жовтий прапор, що ми його вивісили на замку, немов пригадуючи нам наші будучі завдання. Ішли ми, радше бродили у глибокім снігу, дорогою три дні. Хоч стрільці були втомлені, але співали весело і ніхто не відчував, що з кожною годиною ми все ближче фронту. По дорозі минали нас вози з раненими і хворими фронтовиками, яким було незрозуміло, чому у наших стрільців на устах весела, бадьора пісня!

Третього дня вечором сотник, як звичайно з гумором, заявив нам, що наступного дня досвіта зустрінем москалів. Радив нам добре викупатись, виспатись, бо не знати, коли зможемо собі позволити на такі "забаганки".

Переходили ми попри рідко розкинені гірські хати селян, які щиро й сердечно остерігали нас бути обережними, бо москалі дуже близько. Наша сотня дістала приказ іти обережно так далеко, доки не натрапимо на москалів. За нами йшли один полк австрійський і один чеський та гармати. Команда цієї бригади не мала ніяких докладних інформацій, а було тільки сказано, про що знав тільки сотник, — що маємо здобути висоту 840 (так було на військовій мапі), але що по дорозі може нам трапитись і що собою представляє ця "висота 840", ніхто, крім сотника, з нас нічого не знав (неподалік Торунсько-Вишківського перевалу, на сучасній трасі між райцентрами Міжгір'я — Долина, відповідно Закарпатської та Івано-Франківської областей. — Ред.). Це завдання поручено сотникові Ґутковському, а наша сотня була розвідчою одиницею.

Ішли ми прекрасним густим сосновим лісом з готовими до стрілу крісами, навіть не здаючи собі з ваги справи. Ніхто з нас, як то казали, не нюхав пороху; любителі мисливства, до яких і я належав, мали враження, що йдуть на лови. По двох годинах маршу наша перша розвідка з п'ятьох стрільців натрапила на москалів, які [були] добре укриті за грубі сосни. Бачачи такий малий відділ, [вони] навіть не стріляли, а тільки намовляли перейти на їхню сторону. Та коли підійшла в розстрільній ціла сотня, тоді постріли із якої сотні крісів несподівано сипнули на нас. Перестрілка тривала яких 15 хвилин і втихла. Тоді сотник вислав трьох добровольців, завданням яких було обережно йти вперед і принести можливо докладні інформації, бо було враження, що москалі з тої першої лінії відійшли. З неспокоєм чекали ми на поворот нашої розвідки.

По 20 хвилинах хлопці щасливо вернулися, здавши сотникові звіт, що перед нами є густий ліс, яких 400–500 метрів, що москалі його залишили, а за тим лісом є вирізаний свіжо і очищений із дерева лів (?) із досить високими грубими пнями на просторі яких 300–400 метрів, а далі на самім вершку гори є дуже добре збудовані окопи, в яких є москалі, бо дим ішов у кількох місцях окопів. Москалі не бачили нашої стежі.

З тими вістями удався сотник до команди бригади, де ствердили з цілою певністю, що це є саме висота 840 — наша найближча ціль. Вернувшись, сотник сказав нам, що о год. 1-й гармати почнуть обстрілювати той пункт, а о год. 2-й точно наша сотня має ненадійним наступом взяти ту гору. На випадок потреби один австрійський полк буде в поготівлі з лівої сторони, а один чеський із правої.

Було для нас незрозуміло, що значить "на випадок потреби", — чому не наступати на гору рівночасно і їм з нашою сотнею?!

Наш сотник, як звичайно, був у добрім настрої, але можна було вичути, що здає собі справу з поваги моменту. Журився він. По стрільцях же не можна було зауважити якогось неспокою. Можна було зауважити деякого рода напруження, але не було видно страху; може, то повне довір'я до сотника і віра в його щасливу зірку були причиною цього доброго настрою або просто молодість і незнання, що це значить іти з крісом у руках на добре збудовані окопи проти незнаної скількости ворога!

Точно о першій годині шрапнелі почали розриватись на вершку гір, а це очевидно ще більше додавало відваги нашим стрільцям. О годині другій сотник, розпустивши сотню в розстрільну, дав наказ іти за ним, як лише можна спокійно, аж до краю лісу, а там, використовуючи кожен пень і не зважаючи на ворожий крісовий вогонь, в одній лінії посуватись уперед.

Коли сотня дійшла до краю лісу, хлопці з нечуваною бравурою стали посуватись уперед, не зважаючи на шалений обстріл з московських окопів і на ранених товаришів. Коли сотня серед страшного підсвідомого крику підійшла на яких 100 метрів перед окопи, тоді удвох пунктах москалі ненадійно виставили дві білі хоругви на знак капітуляції.

Стрілянина втихла, а з окопів почали гурмами, з піднесеними вгору руками, вискакувати москалі й на приказ сотника кластися на сніг. У перших хвилинах, заки всі вони повиходили, трудно було зорієнтуватись; ще кілька хвилин, і велика, снігом покрита смуга поля посіріла: замість снігу було видно тільки маси сірих московських шинель.