Розділ «VI. Голодування»

Дуже важко провести межу між термінами «релігія» та «голодування». Голодування — це особлива форма самодисципліни і є частиною духовного виховання буддистів. Будда досягнув просвітлення та чотирьох шляхетних істин відразу після завершення періоду голодування. В основі зла лежить жага, а жага їжі — одна з найзапекліших і найглибших. Відмова від бажань і жаги життя є частиною шляху до порятунку. В «Ланкаватара Сутрі»[25] сказано:

«Щоб підтримувати чистоту, просвітлена душа повинна утримуватися від споживання м’яса, що походить від сперми та крові. Той, хто слідує дисципліні для досягнення співчуття, повинен утримуватися від споживання м’яса, щоб не викликати жаху в інших живих істот».

Багато індуїстів постяться у ту саму ніч у лютому, коли Шива здійснює космічний танок створення та руйнування Всесвіту. «Упавас» на санскриті означає «сидіти поряд із богом». Протягом місяця Рамадан мусульмани щодня утримуються від їжі, води та статевих стосунків од зорі до заходу сонця. У день очищення та спокути, або Йом-Кіппур, євреї голодують від заходу сонця до заходу сонця наступного дня; забороняється їсти, пити, митися, взувати взуття зі шкіри тварин і мати статеві стосунки. Але дотримання посту застосовується і з багатьох інших приводів. Мормони голодують у першу неділю кожного місяця, утримуючись від їжі та питва протягом доби.

Ісус постився після хрещення (Мт. 4:1–2; Лк. 4:1–2). У Євангелії від Матвія 6:16–18 є вірш, у якому згадується, як Ісус засуджує лицемірство та наполягає на безпосередньому зверненні до Бога й на тій винагороді, що отримають від Господа ті, хто поститься:

«А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Правду кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову і лице своє вмий, щоб ти піст свій виявив не людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно»[26].

Трактат Блаженного Авґустина з Гіппона щодо користі посту починається протиставленням між ангелами та людьми. Хліб ангелів — то Бог; на Небі всього вдосталь і панує вічний достаток у всьому. Тут раціональні духи наповнюють свій розум Богом. А на Землі душі, ув’язнені у тлінні тіла, набивають собі животи земними плодами. Їжі в нас меншає в той самий час, коли ми їмо, тією мірою, якою ми себе нею наповнюємо. Небесна їжа, навпаки, залишається у тій же кількості, що й раніше. Тих, хто животіє на Землі у пошуках їжі та одних лише тілесних задоволень, можна порівняти з тваринами. Християни ж відрізняються від тих, хто не має віри, а за своєю духовністю близькі до ангелів. Іще не досягли їхнього рівня, але вже перебувають на правильному шляху. В чому полягає користь утримання від їжі та тілесних задоволень?

«Плоть тисне до землі, розум прагне доверху, підштовхуваний любов’ю, утримуваний тяжінням... Отже, коли плоть гне нас до землі — то вагота душі, той тягар, що заважає її польотові; що більше ми вкладаємо у радість верховного життя душі, то швидше звільняємо її від земної ноші. Саме це відбувається під час посту»[27].

У травні 1994 року Італійська єпископальна конференція прийняла рішення про те, щоб

«сприяти переконливому та рішучому відродженню покаянних заходів серед християн. Що передбачає у першу чергу — як зазначено у тексті рішення — дотримання євангелічних вимог щодо покаяння, а також надання гідної відповіді на виклик споживацтва та гедонізму, які дуже поширені у сучасному суспільстві»[28].

У тому тексті кардинал Руїні звертався до тверджень, висловлених папою Павлом VI під час Другого Ватиканського собору в Апостольській конституції «Paenitemini»:

«Серед найсерйозніших і найнагальніших проблем, що перебувають у центрі наших пасторальних турбот, далеко не останньою є необхідність нагадати нашим дітям — і всім вірним сьогодення — про значення та важливість святих заповідей щодо покаяння».

У грудні 2001 року папа Іван Павло II запропонував започаткувати день молитви та посту, що об’єднав би вірян усіх релігій і захисників миру в єдиному прагненні виступити проти всіх воєн, тому що «любов перемагає ненависть, мир — війну, правда — брехню, прощення — помсту»[29]. Ці слова викликали загальне схвалення, але водночас викрили явні суперечності між представниками католицького світу. У своєму зверненні з нагоди Великого посту папа Бенедикт XVI стверджував, що піст «допомагає нам придушити в собі егоїзм і відкрити серце любові до Бога та до ближнього»[30]. В наш час католики постяться (чи краще було б сказати: повинні поститися) всього двічі на рік: Попільної середи та Страсної п’ятниці.

Не знаю, чи це правда — як вже зазначалося раніше[31], — що в наші дні протестантська та євангелістська церкви переживають справжнє відродження посту. Але я вважаю, що в католицькому світі він майже зник. Цю думку поділяє зі мною теолог Енцо Б’янкі, який у номері від 8 березня 2009 року газети «Avvenire» писав:

«У західноєвропейському світі, на відміну від того, що відбувається сьогодні у релігійних середовищах Сходу, церковна практика посту фактично майже зникла; утримання від споживання м’яса щоп’ятниці у вільній формі замінено іншими видами дотримання релігійного культу, не пов’язаними з їжею, а дотримання аскетичного посту обмежено лише двома днями на рік: Попільною середою та Страсною п’ятницею, тоді як підготовчий піст, тобто піст під час підготовки до Євхаристії, або Святого Причастя, формально скорочено до години... Отже, практика посту, яка була започаткована ще в Ізраїлі і яку відтак наново відродив Христос, широко підтримувана церковними традиціями Сходу та Заходу, поступово сходить нанівець і вже майже не застосовується».

Лише позбавлене своїх споконвічних цінностей християнство, як зазначає Б’янкі,

«може відмовитися від посту як від чогось, що не має особливого значення, та думати, що його можна замінити якимись іншими другорядними обмеженнями (тобто обмеженнями, що не стосуються таких життєво необхідних потреб, як їжа); ця тенденція вказує на забуття важливого значення тіла як храму Святого Духа. Насправді піст то є форма сповіді вірянина у своїй вірі в Господа за допомогою власного тіла, своєрідний антидот проти інтелектуалістського приниження значення духовного життя або його змішування з психологічною стороною буття»[32].

На мою думку, більшість представників світської культури настільки захопилися полемікою щодо вірувань і забобонів, які існують серед католиків, що навіть не помічають тих шпарин, розколів, справжніх тріщин, що з’явилися на столітніх стінах католицької церкви. Значне скорочення практики посту (в якому дехто вбачає її повне зникання) деяким представникам католицького світу все ж видається частковим і другорядним. В одному з номерів журналу «MicroMega», який було повністю присвячено питанням харчування, теологові Адріані Дзаррі (що опублікувала безліч книжок і співпрацює з багатьма газетами, починаючи з «Osservatore Romano» та закінчуючи «Il Manifesto») не вдалося приховати власного замішання, викликаного переважною кількістю у церковній літературі та словниках текстів про піст і майже повною відсутністю релігійної літератури, присвяченої їжі та харчуванню. Дзаррі вважає справжньою удачею той факт, що Тридентський собор не розглядав питання їжі, інакше «можливо, збільшив би кількість днів посту за рахунок зменшення святкувань». Щодо останніх, згідно з теорією Дзаррі, саме їм слід віддати перевагу; на її думку, неталан їжі та сексу в християнській традиції пов’язаний із «теологією хреста, якій пощастило більше (значно більше)» і яку католицька церква постійно й невпинно нав’язувала, аж поки це не призвело до «надзвичайної та надмірної скорботи, важливими частинами якої є поміркованість за столом та у ліжку»[33].

Мушу зізнатися, що мене вразив той факт, що Адріана Дзаррі щодо цього питання веде мову про «нашу підозрілу та нав’язливу цнотливість». У мене виникає питання: чия це наша? Черниць-самітниць? Наших сучасників? Італійців? Психолог-сексолог Валерія Рандоне написала ось що:

«З часом у результаті радикальних культурних змін у суспільстві питання сексуальності теж набуло нових значень; його відокремили від притаманного йому перше єдиного аспекту продовження роду, зруйнували наявні раніше обмеження щодо отримання задоволення для жіночої статі, визнали за допустимі низку не надто шокуючих статевих збочень, тоді як у засоби масової інформації та інтернет виклали для загального доступу приклади спортивної сексуальності з мізерними збуджувальними й емоційними конотаціями. У світлі всіх цих змін щодо норм поведінки навіть незай­маність із часом остаточно втратила своє атавістичне та прабатьківське початкове значення. Сучасні дослідження (Національний конгрес з клінічної сексології, що відбувся у м. Таорміна у травні 2009 року) засвідчують, що вік перших статевих стосунків значно знизився і відповідає приблизно тринадцяти-сімнадцяти рокам на загальному тлі високого рівня сексуальної дезінформації щодо питань попередження небажаної вагітності та запобігання хворобам, які передаються статевим шляхом»[34].