Розділ «I. Про книжку»

Я вже згадував раніше, на попередніх сторінках, про те, що слово «їсти», а краще сказати — його поняття може набувати різного значення. Різні відтінки та варіації його значення перелічені в найкращих словниках (я спираюся на «Італійський словник» за редакції Туліо Де Мауро): «Вживати тверді та напівтверді речовини шляхом жування та ковтання, споживати їжу, використовувати зазвичай у їжу, вживати якусь страву, приготовлену певним чином, гризти або точити (коли кажуть, що міль сточила светра), роз’їдати (іржа з’їла ґрати), споживати паливо (автівка “Чинквеченто” їсть мало бензину), розтратити (проїв усю спадщину тітки), заробляти незаконно (проїдати державний бюджет); вживають слово “їсти” навіть щодо ігор у виразах “з’їсти королеву чи пішака”, а також щодо знань і вміння: “у чомусь собаку з’їсти”».

Якщо ми не в змозі споживати ні рідину, ні їжу, то це неминуче призводить до смерті. Постійне та невпинне вживання метафор, пов’язаних із їжею — як щодо предметів нашої любові, так і тих, що є об’єктами нашої непримиренної ненависті, — приховують у собі закоренілі прагнення та глибокі емоції. Треба добре розуміти багатогранність і розмаїття тих почуттів, що криються за виразами, в яких використовується слово «їсти»: очима їсти, кохання серце їсть, але також: він би його живим з’їв, поїдом їсти, гризти лікті, витрішки їсти, дурно хліб їсти, мало каші з’їсти, з’їсти облизня, проковтнути образу, з’їсти (печеного) гарбуза, культурний голод/спрага, духовний хліб, їжа для розуму, жити не хлібом єдиним; проковтнути книжку за одну ніч; переварити у своїй голові; в цій книжці багато пікантних описів, а та зовсім пісна; тут повно їдких зауважень; використання соковитих метафор; закохані шепчуть одне одному солодкі слова; автор доходить гірких висновків; той чоловік усе проковтне; мені б кортіло дізнатися, у чому сіль; я не в змозі це перетравити; заварити кашу; з ним каші не звариш; не давати наплювати собі в кашу; дати/покуштувати березової каші; цей тип ні риба, ні м’ясо; або ще ось: їж і хвали, що б не дали; вивергати прокляття; плювати в тарілку, з якої їси; ця стаття — то справжня каша з брехні та домислів; цей хлопець з м’якого тіста; вони з одного тіста; не з такого тіста зліплений; не з того тіста книш; він зразу скиснув та осів, мов тісто в діжі; поперек горла стати; випити гірку чашу; з гіркого досвіду.

Багато з цих метафор і виразів пов’язані не із задоволенням від смачної страви, ба з досить різкою в деяких випадках оцінкою. Поняття та ідея їжі коливаються від приємної очевидності повсякденного життя (що можна визначити як форму витонченого або найвитонченішого задоволення) до трагічної одержимості, яку дефіцит або відсутність їжі викликали та викликають у багатьох людей. Та є й такі, що свідомо вирішили померти від голоду. В рамках нашої великої традиції з притаманними їй цивілізованістю, культурою та мистецтвом маємо не лише Діоніса, якого розірвали Титани, або картину Франсиско Ґойї «Сатурн, який пожирає свого сина». В нашому минулому існує купа казок, в яких повно чудовиськ-людожерів, що не одне покоління лякали й зачаровували безліч дітлахів.

У цій невеличкій книжці я також звертаюся до теми історії ідей — єдиної теми, над якою я працюю починаючи від середини двадцятого століття. Історія, а точніше, багато історій, які я розповідаю, наповнені приємними речами, але в них часом є немало таких жахів, що навіть важко уявити. Це божевільне переплетіння речей, які не повинні бути разом, які не повинні змішуватися, та все ж вони таки змішуються. Тут ідеться не лише про обличчя голодних дітей, схожих на обличчя дивних і трагічних старих; тут ідеться про серійних убивць, які живляться тілами своїх жертв; тут ідеться про пости святих, підштовхуваних до пароксизму; йдеться про теперішній неймовірний успіх історій про вампірів серед молодших поколінь; ідеться про товсті тіла, що запливли жиром, а також про тіла, виснажені й подібні до скелетів, що належать хворим на анорексію дівчатам (зазвичай моделям). Поруч зі слабкою філософією «слоу-фуд», що проповідує правила поведінки щодо харчових продуктів, поширюється, немовби чорна хмара, культ Ани — огидного божества, яке подає анорексію як результат героїчного вибору або як найвищу форму життя. Далі розвінчується міф абсолютно здорового методу харчування, в якому йде чіткий поділ продуктів (у перебільшеному та категоричному вигляді) на правильні, корисні та добрі і ті, що небезпечні та шкідливі.

Повертаючись до цього божевільного переплетіння, я згадую, як у 1998 році мене дуже вразило зауваження, яке я знайшов у книжці Елеонори Де Кончиліс[4] про стовп із призами (святкове травневе дерево): коли ми їмо, слово «вбивати» здається нам невпору сказаним, недоречним і категорично «неправильним», немовби воно не має ніякого відношення до того, що ми робимо кожного разу, коли їмо м’ясо. В такі моменти, як влучно написала Марґерит Юрсенар, ми спокійно й незворушно «перетравлюємо агонії» живих істот.

Дякую моїй дружині Андреїні, Маріо Россі Монті, Стефанії Наказі, Міреллі Бріні, Джорджо Бартолоцці та Марку Сегала за надані мені поради. Особлива подяка Алессії Ґраціано та Роберто Бонді (які разом зі мною вчилися та з відзнакою закінчили університет) за редакцію мого тексту.