Розділ «Присвята»

Їсти. Потреба, бажання, одержимість

На початку 30-х років двадцятого століття, коли ми ще навчалися у початковій школі, щодня після уроків я чекав на мою сестру і спостерігав за дітьми, що виходили зі школи. Пам’ятаю, як із загальної маси у кожному класі виділялися двоє чи троє дітей з приємною зовнішністю. Решта — неугавні та жваві, як то і повинно бути, але, сказати відверто, негарні: низенькі, трохи недогодовані, з вузлуватими колінами на занадто тоненьких ніжках. Тепер, у ці перші роки нового тисячоліття, шістдесят років потому, коли я вже живу в Умбрії, пізньою весною та влітку мені інколи доводиться бачити діток з дитсадка, яких милі виховательки вигулюють вулицями Терстіни. У такі моменти мені спадає на думку, що з плином мого життя ця ситуація, як і безліч інших, повністю змінилася. Тепер серед тих дітлахів лише двох чи трьох важко назвати «гарними». Усі решта видаються щасливими переможцями конкурсу дитячої краси. Це пояснюється тим, що ми живемо у тій частині світу, у тій країні, де для більшості населення існує надмірна доступність їжі.

Слово «їсти», яке на перший погляд здається таким нейтральним і нешкідливим, ба навіть приємним (коли все добре), перебуває у центрі щоденної уваги та самого життя для всіх, хто не має змоги їсти досхочу. Труднощі, пов’язані з можливістю їсти самим і нагодувати своїх дітей, перетворили та перетворюють життя багатьох на пекло. Але й там, де «у всіх є, що їсти», інколи можна зустріти тих, хто, щоб щось поїсти, змушені ритися у контейнерах для сміття; або є молодь, для якої «їсти» перетворилося на затятого ворога та щоденну й щогодинну одержимість, щось таке, що заважає, а не допомагає жити, до того ж народжує в душі сліпу наполегливість і впертість, руйнівне бажання повного контролю над власним тілом. Можна також зустріти людей уже похилого віку, повних розпачу, бо їхній син або дочка свідомо вибрали смерть замість того, щоб жити.

Чимало європейців, що належать до мого покоління, померло або протягом довгого часу страждало від голоду там, де з їжі не було майже нічого, крім картопляних шкаралуп. А ті, кому, як і мені, не довелося пережити того лиха, все одно пам’ятають епізоди, які за незначним винятком важко віднести до найкращих спогадів покоління п’ятдесятих. Я, наприклад, добре пам’ятаю, як мій батько під час війни вставав о четвертій ранку, щоб бути серед перших у довгій черзі перед м’ясною лавкою та принести додому півкіло яловичих легенів і коров’яче вим’я. Ще пам’ятаю талони на хліб і те, як ми з сестрами не звертали уваги, що моя мати, яка віддавала свою частку хлібного раціону нам, дітям, з дорідної жінки перетворювалася на тендітну й худорляву. Добре пригадую, що вся наша сім’я сприйняла як завершення кошмару наш переїзд до Умбрії, де неважко було придбати курей, яйця, сир та інші смачні харчові продукти.

Я знаю, що існує риторика пам’яті. Я читав книжку «Фунес, чудо пам’яті» Хорхе Луїса Борхеса і розумію: це справжнє щастя, що людина не може пам’ятати всього. Мені відомо також, що пам’ять і забуття міцно переплетені між собою і що в людській пам’яті присутні ті тривожні сторони, що тисячу п’ятсот років тому змусили Авґустина вигукнути: «Велика сила пам’яті; є, Боже, не знаю що, але щось жахливе в розмаїтті її незліченних глибин»[1]. Питанням пам’яті та поєднанню пам’яті й забуття я присвятив аж дві книжки. Та все ж, попри ризик відхилитися від ­основного аргументу до автобіографічних нотаток, які завжди дещо непевні, я повинен якось виправдати мій інтерес до теми, яка тут розглядається.

На початку шістдесятих у тій будівлі, яка зараз називається Вілла Драґоні, поряд із Читта-ді-Кастелло, часто бували не лише я, моя дружина та наші діти, ба й гамірна компанія (відверто кажучи — нестерпна!) моїх п’ятьох чарівних племінниць — сестер Фламінії, Сандри, Паоли, Джовани та Карли Бідзаррі. До цієї компанії належали також моя донька Ганна і Лаура Далла Раджоне, дочка Лівіо (1922–2007) — партизана в Умбрії, а потім добровольця дивізії «Кремона», одного із засновників арбореальної (деревної) археології[2], одного з моїх найкращих друзів іще з воєнних часів. Лаура читала значно більше, ніж її однолітки, і вже тоді твердо хотіла вивчати медицину зі спеціалізацією у психіатрії. Вона протягом багатьох років пропрацювала у психіатричних установах Умбрії, а в 2004 році заснувала в палаці Франчиши-ді-Тоді перший державний стаціонарний заклад для лікування людей із розладами, пов’язаними з психічними проблемами харчування. З часом Лаура стала одним із провідних експертів з таких розладів і заснувала інші схожі лікувальні центри у Базилікаті та Ломбардії. Вона дала мені ознайомитися з рукописом своєї першої книжки під назвою «Дім дівчаток, що не їдять: характерні особливості та нові форми психічних розладів харчування»[3] (La casa delle bambine che non mangiano: identità e nuovi disturbi del comportamento alimentare), до того ж попросила мене написати до неї вступ. Я написав сторінок двадцять про історію ідей, пов’язаних з темою їжі. Частково я використав їх у наступному тексті, не намагаючись якимось чином підкреслити полемічні тони, присутні тут і там. ­Зокрема, в мене була спокуса зробити це у зв’язку зі смертю теолога та поетеси Адріани Дзаррі у листопаді 2010 року. Тоді я перечитав її зворушливі вір­ші, які позбавили мене цієї спокуси: «На моїй могилі / не кладіть холодний мармур / зі звично викарбуваними словами брехні, / що надають втіху живим. / Залиште лише землю, / яка навесні напише власний епіграф / свіжою травою».

Уже в той час, коли я жив у Мілані та приятелював з Енцо Пакі та Франко Форнарі, я читав багато книжок з психіатрії; але читати книжки — то одне, а спілкуватися з живими людьми — геть інше. Серед тих, з ким мені довелося познайомитися, спостерігати змалечку за їхнім ростом, я зустрів і таких, що не встояли перед спокусою повної влади над власним тілом і не змогли уникнути трагічного досвіду анорексії. Може, тому, що і мене торкнула своїм темним крилом смерть молодих і несвідомих створінь, я погодився підготувати цю книжку та написав до неї цей вступ. А може, тому, що я два рази побував у лікарні Тоді. Я відчув на собі особливу атмосферу того середовища, де персонал здатний прийняти та вилікувати людину, що, з одного боку, тяжко хвора, а з другого — категорично відмовляється це визнати. Багато пацієнтів цього центру сприймають занепокоєність інших осіб щодо них як несправедливе втручання у їхнє приватне життя з тим життєвим вибором, який вони самі вважають правильним, усвідомленим і таким, що не підлягає обговоренню; часто їхня реакція дуже сильна, коли страждання виражається у формі агресії, а поза зухвалою поведінкою прихована глибока невпевненість у власній особистості. Всупереч цьому досить часто такі особи усвідомлюють наявність проблеми та пов’язаної з нею необхідності у відповідній сторонній допомозі. Іноді приходять, щоб попросити про неї, про цю допомогу, і ще просять, щоб їх не залишали на самоті. Терапевтичний проект, який потребує участі багатьох і постійного й ефективного співробітництва фахівців різних галузей, ґрунтується на існуванні негласної домовленості між структурою та пацієнтом (пацієнткою). Це світ, у якому все дуже вразливо та складно, де існує глибоко прихований біль і де необхідно (для тих, хто там працює) навчитися щоденно й щогодини сприймати горе та тривогу людей, які часто дуже — мушу підкреслити — аж надто молоді.

Я присвячую цю книжку пам’яті Лівіо, а також Лаурі та її колегам з Читта-ді-Кастелло і Тоді.

Наступний розділ:

I. Про книжку


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Їсти. Потреба, бажання, одержимість» автора Россі Паоло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Присвята“ на сторінці 1. Приємного читання.