Розділ «XV. А раніше їжа була натуральною?»

Примітивізм сьогодні поширюється також на питання, пов’язані з їжею та харчуванням. Дедалі частіше доводиться чути про те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим». Такі переконання, здається, повинні були б відразу ж зникнути під впливом даних і результатів досліджень. Але вони відважно чинять опір. І оскільки їх повторюють знову й знову, вони перетворюються на «правду». Якщо поряд із книжками Кампорезі почитати і ті, що написав Паоло Сорчинеллі[131] — до речі, з купою наведених фактів, — то ці переконання тануть як сніг на сонці. Ще наприкінці XIX століття, як довів Сорчинеллі у своїй книжці під назвою «Італійці та їжа. Від поленти до крекерів» (Italiani e cibo. Dalla polenta ai cracker[132]), в Італії існував чіткий зв’язок між хворобами та недостатнім харчуванням. У нашому минулому нестаток їжі був нормою, а голод через неврожай траплявся не надто й рідко. Достатньо було раптових заморозків, сильного граду чи засухи, щоб хронічне недоїдання переросло у справжній голод: «Кожен рік, на жаль, можна було назвати голодним роком. За таких обставин природним було їсти все, навіть те, що в їжу не годилося». Цинга, дизентерія, висипний тиф, холера були вельми поширеними захворюваннями, що вражали осіб, які жили в умовах хронічного недоїдання та нестачі вітамінів.

Те, що в наш час ми називаємо «підробкою продуктів харчування» і що більшість споживачів відносить лише до сьогодення, було нормальною справою в той час, коли доводилося вживати погано законсервовані та зіпсовані продукти. У перші десятиліття XX століття все ще була поширена цинга, це пояснювалося тим, що основу харчування більшості населення становила кукурудзяна мука, в якій мало білків і вітамінів. Для пересічних італійців м’ясо, риба, молочні продукти були недосяжними. Описання того, що вживали у їжу жителі Неаполя під час холери в 1836 році, здатне викликати нудоту в більшості читачів. Наприкінці XIX століття, як свідчать задокументовані факти, наведені Сорчинеллі, підробка продуктів харчування була вельми поширеною практикою: починаючи від вина, зробленого без винограду, і закінчуючи сиром, в якому не було ні краплі молока. У каву додавали цикорій, у мелений чорний перець — пил, у цукор — мармуровий порошок, у борошно — гіпсовий порошок, у шафран — вохру, в хліб — сульфат кальцію та перемелені кістки (для придання білого кольору). Навіть стару картоплю зволожували, вимивали, вичищали і в такому причепуреному вигляді несли на базар[133].

В іншій, коротшій, історії харчування Сорчинеллі наводить найважливіші моменти:

«У 1817 році, коли висипний тиф охопив більшу частину Центральної Італії, епідемія призвела до критичної ситуації з постачанням продуктів харчування: у Перуджі “жителі вимирали цілими вулицями та райо­нами”; у Римі, згідно з хроніками тих часів, “бідний люд харчувався хлібом із домішками, люпином, корінцями пасльону, різними сирими та вареними травами”; у гірській місцевості в Марке не було більше навіть жолудів, щоб перетерти їх на борошно. За таких умов виникали захворювання з присутністю “катарального та шлункового жару”, тобто висипного тифу, але в переважній більшості випадків, за звітами, що надсилалися з периферії, не було можливості навіть розрізнити тифозний стан хворих від наслідків постійного недоїдання... Санітарно-епідеміологічна обстановка, що вже й так була дуже складною у зв’язку з нестачею “білків та інших особливих елементів”, яку визначали як “на надмірно високому рівні недоїдання” та сприятливу для цілої низки інфекційних захворювань, іще більше ускладнилася протягом XIX століття епідемією пелагри (83 600 офіційно зареєстрованих смертей у період з 1887 по 1910 рік і близько 20 000 у період з 1910 по 1940 рік), у результаті якої через те, що наприкінці зими, як правило, населення харчувалося однією лише кукурудзяною кашею без будь-яких добавок (у цей період нестача продуктів харчування відчувалася особливо гостро), значно поповнювалися лави пацієнтів психіатричних клінік із симптомами нервових розладів і психозів, викликаних передусім нестачею в організмі вітаміну В12»[134].

Сучасні діти, що народилися в сільських сім’ях, навіть гадки не мають про те, якими були умови життя за тих часів:

«40 відсотків юнаків, що проходили медичний огляд під час призову на військову службу в період з 1862 по 1865 рік, визнано непридатними, тому що їхній зріст не перевищував 156 сантиметрів; у 1866–1871 роки кількість непридатних до служби знизилася до 20 відсотків, але й надалі основною причиною для відхилення новобранців були фізичні та конституційні вади, які, на думку військових лікарів, були результатом недостатнього харчування в дитячому та підлітковому віці»[135].

У 2004 році один з найпопулярніших в Італії журналів з питань політики та культури присвятив цілих два випуски своїх додатків — усього 464 сторінки — темі «Їжа та турбота»[136]. Редакторам вдалося створити справжнє диво, зібравши до купи та упорядкувавши неймовірну кількість матеріалів, присвячених не швидкоплинній моді на харчування, і перевівши розмову про їжу в геть нову площину, в якій їжа — це не лише культура, а й «соціальні звільнення та спокута». Хіба звести разом заворушення селян третього світу та креативність високої кулінарії (запитують упорядники) — така вже неможлива та зухвала мета? Будь-яка людина зі здоровим глуздом, якби в неї про це спитали, сказала б, що так. А от упорядники, як і слід було очікувати, вважають, що ні. Вони намагаються переконати і читачів, і співробітників журналу, що ці 464 сторінки потрібні для того, щоб запобігти поверненню до особистого, потрібні для того, щоб «створити рух». Вони твердо переконані у тому, що займатися політикою можна також шляхом «культивації задоволення». Що найкращим чином перекликається з тим світом політичних рухів та угруповань, для яких Клаудіо Маґріс на добре всім відомій сторінці створив незрівнянне визначення «веселий лівий блок»[137].

Як це часто трапляється у тих випадках, коли кількість учасників проекту достатньо велика, і в цьому випадку не обійшлося без цікавих і нестандартних думок. Але важко не відмітити двох питань: 1) того факту, що серед цих майже п’ятисот сторінок немає навіть натяку на аналіз комерційних аспектів, у тому числі і щодо «біологічно чистого харчування», усіх тих гігантських інтересів, що лежать в їхній основі, і не лише мультинаціональних компаній, а й багатьох розумувань і виступів на захист «натурального» та «біологічно чистого»; 2) того факту, що незаперечною передумовою, на якій будується примітивізм, як вже зазначалося у цій книжці, є переконання в тому, що все натуральне — це добре, а все штучне — погано. У цьому контексті ефективною літературною формою вираження такого переконання є така фраза: «Коли плуг розорює землю, врізаючись у неї, перевертає її, завдає їй сильного удару, порушує рівновагу та призводить до таких реакцій, про які людина не знає і навіть не намагається дізнатися».

Світ був би кращим, природнішим, багатшим і різноманітнішим — саме в цьому полягає сенс цих міркувань, — якби природні баланси не порушувалися, якби природа була первісною, якби людина залишилася, як то було попервах, лишень одним із видів мавп або, як мудро підмітив не-примітивіст Віко, «таким дивним і жорстоким звіром».

Той шлях, який проклала культура, шлях виходу зі світу тварин, надання переваги штучним знаряддям уже сам по собі за означенням ризикований. Можливо, набагато ризикованіший, ніж думають деякі технократи. Можливо, менш ризикований, ніж уважає деяка молодь, твердо переконана у тому, що бореться проти Абсолютного Зла та діє заради порятунку світу. Нульового ризику, як його назвав Франческо Сала у своїй блискучий книжці — відповіді противникам генетичної модифікації рослин, не існує в жодному напрямі людської діяльності[138]. А тому взагалі немає сенсу в тому, щоб вимагати підтвердження абсолютної впевненості у відсутності будь-якого ризику того чи того проекту, запровадженого людьми. Ні в чому з того, що людина задумує та створює — після вигнання з Раю, — немає абсолютної гарантії безпеки.

Наприкінці слід сказати ще одне: все те, що ми називаємо словами «цивілізація» та «культура», почалося з того, що у певний момент наші далекі пращури вирішили не керуватися так званим — і в наш час так часто згадуваним — принципом обачності. Якби вони ним керувалися, то ми досі були б схожими на «мавп» з перших кадрів фільму «Космічна Одіссея 2001 року».