Розділ «XVIII. Культ Ани»

Їсти. Потреба, бажання, одержимість

У попередньому розділі згадувалися різні приклади «вихваляння» захворювань. Незважаючи на ці приклади, на мою думку, можна вважати правильним твердження, що ніхто — щонайменше до сьогодні — не займався пропагандою на користь заохочення чи поширення того чи того захворювання. У разі анорексії ми якраз маємо очевидні свідчення того, що існують випадки справжнього «вихваляння», справжньої пропаганди на її користь. У період від кінця минулого століття і до початку третього тисячоліття анорексія ввійшла до медичних посібників і наукових досліджень психічних розладів і для багатьох людей стала насправді серйозною проблемою. У «Підручнику з діагностики та статистики психічних розладів» (Diagnostic and Statistic Manual of Mental Disorders) 1993 року видання нервова анорексія більше не згадується як одне з багатьох відхилень у переліку дитячих розладів, їй присвячено окремий розділ. Серед критеріїв її діагностики вказані: відмова від утримання ваги тіла на рівні, що перевищує мінімальний для певного віку та зросту; нав’язливий страх погладшати, незважаючи на недостатню вагу тіла; необ’єктивна оцінка власної ваги тіла; відсутність щонайменше трьох менструальних циклів підряд. Якщо хвора на анорексію людина не витримує голод і починає їсти, то відразу ж викликає в себе нудоту, щоб видалити з власного тіла їжу, або вдається до інтенсивних і тяжких фізичних навантажень, щоб позбавитись отриманих калорій. Можна вести мову про відмову від їжі лише у тому разі, коли їжа є у наявності. Ця хвороба та пов’язане з нею вихваляння худорби присутні лише у багатих і промислово розвинених країнах. Анорексія (яку багато хто вважає найдраматичнішим серед розладів харчування) не виникає там, де панує масовий голод, а спостерігається лише в тих суспільствах, де, навпаки, існує необмежений доступ до їжі.

У газеті «la Repubblica» від 1 червня 2005 року було надруковано статтю Альберто Флореса д’Аркаіса під наз­вою «Ана, муза анорексії, ловить у сіті підлітків у США» (Ana, musa dell’anoressia, che irretisce le adolescenti Usa), що зайняла цілих чотири колонки. В ній розповідається про те, що 40 відсотків підлітків, які мають проблеми з харчуванням, принаймні раз відвідували сайти, присвячені Ані. Ана — це скорочена назва, яка походить від «анорексії», що в наші дні поширюється як нова мода. Розпізнавальною ознакою належності до спільноти Ани є шкіряний браслет червоного кольору, на якому зображено прив’язаного мотузкою метелика, його вартість коливається від 3 до 20 доларів. В інтернеті можна знайти купу сайтів, на яких даються поради, як схуднути, як викликати в себе нудоту, щоб не гладшати; ці сайти підтримують у підлітків інтерес до Ани, дають їм можливість спілкуватися між собою. Там є навіть поділ на етнічні групи: для чорношкірих, латинос і т. п.

З огляду на цю ситуацію постає питання: у цьому разі ми маємо справу з пропагандою на користь патологічної форми чи йдеться про давнє вихваляння голодування, посту та худорби як синонімів мудрості та святості, притаманних східним філософіям, зокрема індуським? Чи також про християнський ідеал поміркованості, що доходить крайніх стадій? Святості, що ґрунтується на відмові від тіла — джерела спокуси та інструменту гріха? Чи це образ (дуже давній) посту як очищення? Гадаю, що відповідь на всі ці запитання може бути лише негативною. Хвороба, яка пов’язана з певними правилами поведінки, а отже — посередньо, — з філософією та життєвою позицією, віруваннями та звичаями, через це не втрачає своєї природи як особливого патологічного стану, аж поки не перетворюється на щось таке, яке розпізнати вдається вже краще.

Пошук в інтернеті, навіть здійснений нашвидкуруч, дає приголомшливі результати: через кількість сайтів, розмаїття їхніх назв, протилежні оцінки самого явища на цих сайтах (яке шириться дуже швидкими темпами), а також через той факт, що існують сайти, які на перший погляд видаються на користь Ани, але в дійсності спрямовані проти неї, призначені для того, щоб боротися з цим явищем або зменшити його вплив. Серед назв тих сайтів, що створені на підтримку Ани (тут слід прийняти до уваги «прихований зміст», про який ішлося вище), знаходимо такі: «Товста як я», «Вразлива невинність», «Дім гріхів: до туалету, ніхто мене не зупинить», «Прагнення до бездоганності», «Порятунок через голодування», «Їжа — це зло» і т. д. Подібні сайти (багато з яких обмежуються одними лише назвами) об’єднують в єдину групу під загальною назвою Anorexia pride websites, тобто сайти анорексичної гордості.

«Цей сайт не ставить за мету підштовхнути вас до розладів із харчуванням. Це сайт для тих, у кого вже маються розлади з харчуванням і хто не має ані найменшого наміру звертатися до лікаря. Вам вже відома різниця між не мати апетиту і страждати на відсутність апетиту. Якщо ви шукаєте співчуття щодо вашого стану, то ви страждаєте на відсутність апетиту — анорексію; якщо ж ви прагнете поваги та захоплення вашим вибором життєвого стилю, то ви не маєте апетиту. Ті, хто страждає на анорексію, помирають, а ті, хто просто його не має, — ні»[152].

Ось такий уривок з одного з цих сайтів «за Ану» є спробою подати себе як носіїв певного політичного руху. Як стверджує Елеанор Тейлор, сайти на підтримку Ани виставляють осіб, хворих на анорексію, як пригнічену суспільну меншину, а саму хворобу — як форму життя або альтернативний стиль життя, як особливу форму протесту та супротиву[153]. З появою Ани підтвердився той факт, що

«багато з тих, хто мав проблеми з харчуванням, які можуть призвести до фатальних наслідків, об’єдналися в єдиний суспільний рух underground, який заохочує смерть від голоду. Цей рух у деяких випадках набуває форми заклику, дуже схожого на культ (has an almost cult-like appeal)».

Для декого Ана стала прикладом, для інших — богинею, іконою для молитви, об’єктом образотворчого мистецтва, справжнім символом віри. Ана дає поради своїм підданим, що їм треба їсти. Вона висміює, якщо хтось не худне. Для багатьох своїх вірян вона завжди поряд, хоча й існує лише у їхній свідомості. В інтернеті спостерігається буйний розквіт цього руху:

«Фахівці з питань розладів харчування стверджують, що незважаючи на спроби зменшити присутність Ани online, її популярність лише набирає оберти, долучаючи до своїх лав нових послідовників із різних куточків світу, більшість з яких — дуже молоді. Ніхто не знає, скільки з восьми-одинадцяти мільйонів американців, що страждають на розлади харчування, стали жертвами руху “за Ану”. Але експерти побоюються, що їхня кількість може виявитися набагато більшою».

Деякі тексти із цих сайтів просто приголомшують. Ось, наприклад, у вівторок, 5 жовтня 2010 року, на сайті під назвою proanapersempre (за Ану назавжди) одна дівчина пише:

«Я втратила контроль... на три дні я втратила конт­роль... самій не віриться!.. мені було так соромно, а тому я більше не писала... я вас зрадила і зрадила її теж... а її зраджувати не можна... але я це зробила... Мені так соромно!!! Ана, пробач мені... я знаю, що мені не слід було цього робити... вона мене любить... вона хоче допомогти нам... щоб нам нарешті жилося краще! Щоб ми позбавилися всього того жиру... я його більше не хочу... Я наїлася, обжерлася, як ніколи... лише тому, що стрілка на вагах не рухалася... але я більше так не буду... треба думати лише про самоконтроль... лише так я зможу перемогти!!! всі ви зможете перемогти... Ана — це самоконтроль».

Анорексія — це самоконтроль, повний самоконтроль, у якого немає супротивників, тому що його ні з чим не можна порівняти, бо йдеться про такий контроль, «який іде абсолютно всупереч природі та біології». Ніякий інший контроль не може змусити систематично відмовлятися та повністю придушувати (або відчайдушно намагатися придушити) не лише те, що для життя важливе та конче потрібне, а й те, без чого саме життя для всіх — чоловіків і жінок, молодих і старих — просто неможливе. Але чоловіки й жінки, молоді й старі — без різниці — перетворюються на інших: такий собі натовп чи чернь, яким протиставляється абсолютно альтернативний життєвий вибір назавжди, що у реальному житті сприймається як упевненість у належності до еліти полубогів. Ось їхні десять заповідей:

«1) не бути худими — означає не бути привабливими; 2) бути худими набагато важливіше, аніж бути здоровими; 3) треба купувати особливий одяг, стригти волосся, приймати проносні засоби, вмирати від голоду — робити все, щоб здаватися худішою; 4) якщо їси, слід почуватися винним; 5) не можна їсти щось таке, від чого можна набрати вагу, і потім самого себе не покарати за це; 6) треба рахувати калорії і зводити їх до мінімуму; 7) найважливіше те, що кажуть ваги; 8) втрачати вагу — добре / набирати вагу — погано; 9) ніколи не можна стати занадто худим; 10) бути худим і не їсти — це символи справжньої сили волі та успіху».

Усі решта, хто настільки приземлені та недалекі, що не можуть встояти перед гидким бажанням їсти, дурять самі себе та заслуговують на те, щоб їх дурили, а тому їх і треба дурити. Доводиться жити у світі, наповненому іншими представниками людської раси, що видаються інопланетянами. І у цих інших не повинно виникати якихось підозр.

«1) ніколи ні з ким не розмовляй про вагу власного тіла. Поводься так, ніби взагалі нічого не знаєш про дієти та про вагу тіла; 2) намагайся робити так, щоб інші не помічали, що твій одяг тобі заширокий; 3) намагайся їсти лише у присутності рідних і друзів (таким чином можеш решту часу цього не робити); 4) часто ходи до кухні — так в інших складеться враження, що ти щось там їси; 5) залишай на виду недоїдки або брудні тарілки (приготуй щось, а потім викинь, щоб інші думали, що ти їси); 6) коли йдеш із дому, візьми щось із собою для перекусу (щоб усі бачили), а потім на вулиці все викинь; 7) удома кажи, що поїси у друзів, а в друзів — що вже попоїла вдома; 8) вигадай собі якусь алергію на певні продукти харчування; 9) вдавай, буцімто в тебе болить живіт чи ще щось; 10) кажи, що тебе запросили у гості або до ресторану, а замість цього йди на прогулянку; 11) кажи, що поїси у своїй кімнаті, а відтак викинь їжу в мішок для сміття (не забудь позбавитися мішка, коли виходиш із дому!); 12) ніколи не заводь розмову з іншими про їжу або про своє невдоволення власним тілом; 13) у ресторані вдавай, що в тебе недостатньо грошей, щоб замовити кілька страв»[154].

Одна з книжок Гільди Брух, однієї з найавторитетніших лікарів-психіатрів із питань анорексії, називається «Золота клітка» (Golden Cage[155]). Хворі на анорексію схожі на горобчиків у золотій клітці: їдять одні крихти, живуть у клітці, з якої не можуть вилетіти, але та золота клітка — об’єкт їхньої гордості, адже бути худими — гарно; що худіший, то краще; схуднення вбачається як цінність. Брух розглядає анорексію як своєрідне трагічне самолікування, до якого вдаються дівчата, щоб заявити собі та своєму оточенню про власну свободу та незалежність. Цим вони ніби хочуть сказати: погоджуюся з усім, догоджаю в усьому, роблю так, як скаже мама, але щодо їжі вирішую сама, тут я нікому не поступлюся, буду боротися до останнього. Звідси бере початок виснаження та «харчова тиранія», звідси відмова від будь-яких компромісів і вибір страшного шляху «повільного самогубства».

Сьогодні це вибір тисяч дівчат і хлопців. Для них їжа перетворилася на ворога. Як таке могло статися? Як змогли злитися в єдине культурні моделі життя з патологічними формами? Чи існує якийсь зв’язок між нашими сучасними поглядами на їжу та харчування і тим шляхом, який обрали для себе ці юнаки та юнки? Чому на цьому шляху так багато подорожніх? Чому цей вибір такий трагічний і загрожує привести у точку неповернення? Ось що пише Массімо Рекалькаті:

«Клінічний досвід демонструє нам, як тривалий анорексичний стан і різноманітні методи утримання від їжі призводять до фатальних наслідків для людського організму, що не піддаються зовнішньому контролю, як, наприклад, вироблення ендорфіну, який провокує у хворого хвилю збудження такої самої сили, як і та, що викликає голод, тим самим придушуючи його. Це збудження доводить до повного виснаження, до гальмування інстинкту виживання, ще раз підтверджує думку про те, що хворий на анорексію не просто відкидає потреби тіла, а й отримує насолоду від його знищення, немовби перебуваючи в іншому вимірі... Існує певна насолода порожнини, яка видається сильнішою або, точніше — якщо скористатися фройдівським визначенням, — “більш рушійною”, ніж насичення»[156].

«Пацієнти, як правило, з багатим культурним та інтелектуальним багажем зводять сенс свого життя до ідеалізованого та нереального тіла, думають і говорять лише про нього, а для всього іншого місця в їхньому житті немає: ні для стосунків, ні для інтересів і захоплень. Усі думки направлені на власне тіло, яке сприймається хибно, необ’єктивно, під впливом захворювання. В цьому немає якоїсь надмірної духовності, це радше її зникання. На піці захворювання від пацієнтів залишається одне лише тіло, а не, як здавалося б, один лише розум: те виснажене тіло є образом їхньої розрізненої та непевної особистості, порожньою оболонкою, яку належить змінити, пошкодити та ненавидіти, щоб почуватися живими»[157].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Їсти. Потреба, бажання, одержимість» автора Россі Паоло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XVIII. Культ Ани“ на сторінці 1. Приємного читання.