Розділ «XII. Їжа як манія»

Їсти. Потреба, бажання, одержимість

В останні десятиліття з причин, які жодним чином не пов’язані ні з антропологією, ні з теологією, висвітлення питань їжі, харчування та методів харчування набуло неймовірного розмаху. Про це існує вже ціла гора книжок, статей, наукових праць, інтерв’ю, конгресів, радіо- та телепрограм, роздумів дилетантів і фахівців цієї галузі. На цю тему висловлюються всезнайки та філософи (що цікаво: ці дві категорії мають тенденцію поступово зливатися в одну), журналісти та профспілкові лідери, політики та ті, що вважають себе такими, історики й публіцисти, теологи й лікарі, представники альтернативної медицини і послідовники no-global, письменники й дилетанти. Якщо кому спаде на думку задати в інтернеті у полі пошуку в Google вираз «food diet», то знайдуться шістнадцять мільйонів триста тисяч сторінок, присвячених дієтам (англійською, німецькою, французькою та італійською мовами). Якщо шукати лише сторінки італійською (увівши в пошук три слова: їжа, харчування, дієти), знайдемо тридцять сім тисяч шістсот сторінок. Є ціла низка телевізійних програм і навіть окремий супутниковий телеканал під назвою «Червоний рак», які присвячені винятково питанням кулінарії. У багатьох країнах світу існують програми, що з раннього ранку і до пізнього вечора показують, як приготувати ті чи ті страви. Сила-силенна газет і журналів відводить окрему колонку проблемам харчування. Стиль висловлення, яким хизуються експерти з цих питань, особливо тих, хто займається винами або оливковою олією, за своєю вишуканістю та витонченістю можна порівняти хіба що зі стилем літературних критиків. Ось один із таких прикладів, вибраний випадково:

«на вигляд яскравого жовто-золотавого кольору, із легкими зеленими відтінками, прозора. Запах складний і витончений, що відкривається широкими рослинними нотами свіже скошених трав, артишоку, а завершується елегантними домішками м’яти з розмарином. На смак насичена та повна, округла й складна, характеризується багатими присмаками недостиглих помідорів і солодкого мигдалю. Добре відчутні гіркота та пікантність, які належним чином виважені. Щоб дізнатися більше про техніку дегустації олії, натисніть тут».

Мушу визнати: в мене не вистачило сміливості натискати.

Дедалі частіше, коли ми вмикаємо телевізор, то бачимо на екрані шеф-кухаря (чи кухарку) в оточенні найрізноманітніших за фахом і популярністю осіб, які розповідають, показують, навчають і повчають з такою самовпевненістю, яку ми зазвичай (хоча й несправедливо) приписуємо хіба що лауреатам Нобелівської премії. Кількість рекламних щитів і роликів, що вказують нам, що треба їсти та пити, просто неймовірна, її перевищує хіба що кількість тих, хто вчить нас, як треба митися і як зробити так, щоб від нас не тхнуло. І все важче вдається піти до ресторану, щоб тобі там при кожній новій подачі страв (при цьому доводиться переривати розмову за столом) не запропонували таку собі лекцію щодо приготування цих страв і щодо того, із чого саме — незалежно від того, як вони виглядають, — їх приготували. Кантова різниця між феноменом і ноуменом стала невід’ємною часткою того моря суто академічних, а подекуди дещо чванливих дискусій, що в наш час заступили мудрі, ба водночас скромні та всім зрозумілі пояснення, які ми колись читали в книжці Артузі (до речі, чудовою витонченою італійською мовою). Інколи, як це може статися в таких випадках, повністю втрачається відчуття розумних рамок, що приводить до промов, подібних до тих, що звучали в Абано-Терме на конгресі «Arcigola: Slow Food» — «це щось на кшталт маніфесту Партії Смаку, який у майбутньому ми, можливо, будемо згадувати як зараз згадуємо “Маніфест комуністичної партії” Карла Маркса»[110].

Алессандра Ґвідоні, яка зробила значний внесок до сучасної антропології харчування, надала чіткий аналіз основних аспектів і поведінки, притаманних цій сфері в останні десятиліття. Вона визначила чотири основні тенденції, які певним чином переплітаються між собою або протиставляються одна одній: 1) перша тенденція — «натуральність», якої «дотримуються виробники натуральних місцевих продуктів, традиційних продуктів харчування та страв; користується широкою підтримкою населення як великих міст — особливо середнього та вищого прошарків суспільства, яким набридли пате й тартан модної французької кухні, — так і маленьких сільських населених пунктів, де пишаються місцевими сортами сиру чи пасти»; 2) друга тенденція — «етнічність», тобто віддання переваги блюдам етнічних кухонь, поширена передусім у великих містах; її дотримуються зазвичай молодь та інтелектуали, «ладні змішувати спаґеті з соусом чилі, буритос і соус по-пармезанські від мами»; 3) тенденцію «fast food» поділяють прибічники «МакДональдз» і схожих на нього закладів швидкого харчування, до яких належать «представники різних вікових категорій і соціальних прошарків, бо там пліч-о-пліч можна зустріти студентів, робочих, службовців, менеджерів нижчої та середньої ланки»; 4) і нарешті, тенденція «прибічників макробіотичних, біологічних методів харчування, біодинамічного сільського господарства та їхніх завзятих опонентів, включаючи політиків, яку ми можемо визначити як тенденцію біологічну vs біотехнічної»[111].

Ґвідоні, напевне, має рацію, коли стверджує, що харчування у третьому тисячолітті буде одним із найголов­ніших напрямів антропології. А в нас, не спеціалістів, пересічних людей «з вулиці», ба, мабуть, і в істориків, що мислять «широкими масштабами», та істориків ідей (які так люблять підкреслювати «незабутні істини», що існують в історії), все ж таки залишається певне враження: у нашому світі, де їжі більш ніж удосталь, її споживання за якимось парадоксом перетворюється на щось близьке до манії чи одержимості.

Деякі можливі речі час від часу стають реальністю. Після того як я написав попередні рядки, мені стало зрозуміло, що за останні десять років на перший план вий­шла нова манія, до якої можна віднести і їжу. В журналі «Observer» від 16 серпня 2009 року Амелія Гілл говорить про помітне поширення особливої форми розладу харчування, притаманного як чоловікам, так і жінкам з високим рівнем особистої культури, віком від тридцяти років, що дотримуються суворого здорового способу життя, який виражається у маніакальній необхідності відрізнити правильні, або корисні, продукти (звідси назва розладу «нер­вова орторексія») від некорисних, небезпечних, які слід виключити з раціону. Цей термін ввів у вжиток Стівен Бретман у 1997 році, а в 2000 році він написав книжку під назвою «Наркомани здорової їжі: боротьба з манією здорового харчування» (Health Food Junkies. Overcoming the Obsession with Healthful Eat)[112]. Керуючись турботою про здоров’я та раціональним підходом, можна дійти до нерозумних і небезпечних для здоров’я заборон у раціоні харчування: в рибі міститься ртуть, яловичину не можна їсти через коров’ячий сказ, курятину не можна вживати через пташиний грип, копчені ковбаси викликають прищі та шкодять шкірі, шматочками жиру шинки можна вдавитися, цукор викликає діабет, від масла підвищується рівень холестерину в крові, в овочах і фруктах повно пестицидів. Ті, хто страждає на орторексію, твердо та фанатично переконані у власній правоті та зі зарозумілістю (а інколи ще й зі зневагою) поглядають на звичайних і необізнаних «їдоків» — осіб нижчого рівня, що не здатні до самоконтролю. Вони надто часто і надто багато думають про їжу. Отже, правда: крайність призводить до захворювання.


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Їсти. Потреба, бажання, одержимість» автора Россі Паоло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XII. Їжа як манія“ на сторінці 1. Приємного читання.