Розділ «XIII. Апокаліптичні прогнози глобалізації»

Мені, як і багатьом іншим італійцям, здається, що ми живемо у суспільстві, яке в плані харчування та приготування їжі приділяє дедалі більше уваги містечковості. На нас вивалюють, щиро кажучи, надмірну кількість інформації через газети, журнали, телепрограми, які пояснюють, рекламують і розхвалюють особливості гастрономічних вподобань окремих регіонів Італії в приготуванні пасти, смаженини, сирів, десертів, а також вибору фруктів і вина. Мені вже виповнилося вісімдесят п’ять років, і за все моє життя мені ніколи не доводилося бачити такого засилля пропозицій щодо кожного окремого жителя країни з точним і детальним викладенням особливостей приготування та споживання певних страв і продуктів, які постійно лунають із наших радіоприймачів і телевізорів.

Але є і такі, що вважають, що ми зсовуємося, «навіть не помічаючи цього, в якусь особливу безодню відсутності відчуттів, що особливо яскраво відображається через зубожіння смаків та їхню стандартизацію». Всі ми — невинні та несвідомі жертви, за винятком тих небагатьох відважних поборників, які усвідомлюють те, що ми жертви, і точно знають, чиї саме. Треба казати, чиї? Ми несвідомі раби (тобто ми не знаємо того, що ми раби), тому що не розуміємо того, що живемо «в епоху капіталістичного контролю над усім природним процесом життя»[113]. Що в цілому означає теж саме, що кілька десятиліть тому називали імперіалізмом мультинаціональних компаній. На відміну від подій, що відбувалися в епоху Фройда, соціальна невдоволеність (на думку тієї ж письменниці) більше не пов’язується з відмовою від задоволення імпульсів, ба «з неодмінною насолодою, яка характеризує соціальне Супер-я пізнього капіталізму та постмодернізму, а також сучасну, схильну до нарцисизму особистість». Ця «перевага капіталізму над природою» призвела до драматичних наслідків: перший з них у цій царині — «зараження всього харчового ланцюга»[114].

Я далекий від «філософських» — до того ж надто узагальнених і неконтрольованих — тверджень, наведених у книжці Раджива Чарльза Патела «Ситі та голодні» (Stuffed and starved[115]), опублікованій у 2007 році та відразу ж перекладеній італійською видавництвом «Feltrinelli» під зміненою (як на мою думку, недоречно) назвою «Хазяї їжі». Головна думка книжки така: ми живемо в епоху, коли на землі виробляється така кількість їжі, яка ніколи не ви­роб­лялася раніше, і незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: один мільярд осіб живе з надмірними думками про їжу (бо боїться діабету та серцевих захворювань), тоді як приблизно вісімсот мільйонів осіб не мають достатньої кількості їжі та страждають від голоду. Світова система харчування «залежить від сільськогосподарських хазяйств, мультинаціональних компаній, урядів, активістів і політичних рухів». У результаті їхніх рішень частина населення планети має надмірний доступ до їжі, а інша частина страждає від голоду, хтось хворіє на надмірну вагу, а хтось — на дистрофію, і все через «жменьку творців системи, що плавають у морі з грошей».

Причиною неврожаїв, неймовірного росту кількості самогубств серед фермерів, руйнування сільських спільнот є, на думку Патела, перш за все те, що ми живемо в глобальній системі харчування, «підконтрольній мультинаціональним компаніям, які використовують, як батіг, ланцюг розподілу». Пател не належить до численної групи тужливих прибічників Апокаліпсису. Він добре усвідомлює, що для розуміння ситуації та визначення діагнозу потрібні час, терпіння та детальна обізнаність, а для її вирішення недостатньо виявити свою невдоволеність, треба вказати точні та нелегкі шляхи розв’язання проблеми. Його книжка дуже змістовна, вона містить багато даних, конкретних прикладів і перелік наявних труднощів. Пател також твердо (й оптимістично) впевнений у тому, що можна вимагати верховенства окремих індивідуумів, які (як він пише) можуть стати кимось більшим від пересічного споживача. Він навіть стверджує, що можна «перебудувати систему харчування» та переписати стосунки розподілу влади, які, на його думку, «наживаються і на фермерах, і на споживачах». Він знає, що жити по-іншому — справа нелегка, але переконаний: «якщо ми не спробуємо, то крах неминучий»[116]. Батько Патела народився на островах Фіджі, а мати — кенійка, тоді як він сам навчався в Оксфорді, а відтак працював у Всесвітньому Банку й у тридцять три роки, в 2010-му, став громадянином Сполучених Штатів.

Глибокодумна книжка Патела — це виняток. У літературі цього жанру такий всебічний аналіз справжня рідкість, у ній зазвичай переважають нападки і передусім обурення. Серед чималої кількості публікацій, направлених проти «МакДональдз», одним із типових прикладів можна вважати книжку Поля Ар’єса, професора готельного управління, який, за словами її італійського видавця, написав «оригінальний і злободенний у різноплановому відношенні (передусім соціологічному, але й економічному, психоаналітичному, гастрономічному) науковий твір». Менеджери «МакДональдз», як стверджує Ар’єс, керуються у своїй діяльності «економічною логікою, що базується лише на досягненні максимального прибутку». Мета будь-якого бізнесу — пояснює Ар’єс — полягає не в тому, щоб «викликати любов або схвалення, не в сприянні особистому росту своїх членів, а у виробництві матеріальних благ і послуг для отримання прибутку». Дуже доречно та важливо визнати це, «щоб запобігти тому, що цей принцип стане основою всього соціального або психологічного життя суспільства»[117]. «МакДональдз» — це емблема комерційної глобалізації, яка не хоче, щоб діти ставали дорослими, ба хоче, щоб дорослі залишалися дітьми, створює універсальний космополітизм і міжкультурний харчовий продукт, започатковує новий спосіб розуміння ролі людини у суспільстві, призводить до страхітливої стандартизації, яка в очах китайців є набагато небезпечнішою, аніж атомна бомба, за своєю природою — видається хибно простою, штучно очевидною, ілюзорно американською[118]. Та й цього не досить. Тому що система «МакДональдз» «знижує кваліфікацію та призводить до декваліфікації персоналу». Він «змушений пристосовуватися до приниженого становища відносно головного офісу компанії». Ця система «пов’язана з перемогою економічного раціоналізму, якого так остерігаються та несвідомо ідентифікують як владу Батька (розуму) над Матір’ю (природою)». Якою є основна ідея цієї ідеології? Ось вона: техніка може бути всемогутньою у тому разі, якщо людина вважається безпомічною, і цей дуалізм пропонується також на особистому рівні[119].

Книжки такого кшталту у Франції та в Італії вважаються книжками «лівого напряму», тому що виступають проти капіталістичної експлуатації, виражають передусім почуття глибокого та благородного обурення. Це обурення, що лежало в основі поглядів лівих політичних сил іще до падіння Радянського Союзу, отримало наукове (псевдонаукове) обґрунтування в історії. Маркс написав хвалу буржуазії та намітив її подальший шлях: треба було зрозуміти значення фактів, виявити основні тенденції, діяти, виходячи з доступної інформації, вибрати слушний момент. Мені довелося написати, що до падіння Імперії виявляти обурення замість того, щоб зрозуміти, було якось негарно, неелегантно, притаманно соціалістам-гуманістам або абстрактним моралістам чи мрійникам-романтикам. Але згодом Імперія занепала, теорія розпадається на частини, кілька мільярдів осіб живуть у режимі комуністичному з точки зору політичного укладу й капіталістичному з огляду на економічний устрій, а переважна більшість населення Землі (якщо виключити тих, хто досі сумує за серпом та молотом і труною з Леніним) нарешті зрозуміла, що не можна звести Історію до Науки. У цьому контексті обурення — це все, на що ще здатні інтелектуали. А коли вони цього не роб­лять, то вдаються до апокаліптичних прогнозів. У хвилини особливого відчаю я починаю думати, що не такими вже й хибними були думки Маршалла Мак-Люена[120], який писав, що моральне обурення — то стратегія, яка дозволяє надати певної гідності навіть йолопові.

«Найдавніші національні галузі промисловості день за днем знищуються. На їхнє місце приходять нові галузі, поява яких є питанням життя чи смерті для всіх цивілізованих народів... Замість давньої історичної ізоляції місцевості чи нації, коли кожна країна жила власним внутрішнім життям, приходить усеохоплювальний рух, усеохоплювальна залежність народів один від одного. Це відбувається не лише на рівні матеріального виробництва, а й у духовному плані. Духовні здобутки окремих націй стають загальними здобутками. Національні однобокість і обмеженість стають усе більше неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур створюється єдина всесвітня література»[121].

Наведений вище уривок належить зовсім не до якогось неоліберального маніфесту наших днів. Його взято з «Маніфесту комуністичної партії» Маркса та Енгельса, опублікованого у лютому 1848 року. А перед указаними вище рядками було зазначено:

«Завдяки експлуатації світового ринку буржуазія зробила космополітичними виробництво та споживання в усіх країнах. На превеликий жаль реакціонерів, вона позбавила галузі промисловості їхніх національних основ»[122].

Виходячи з цих цитат, можна підкреслити ті істини, що відомі вже давно: по-перше, автори «Маніфесту» відкрито розхвалювали революційну роль «буржуазії»; по-друге, дискусії навколо «експлуатації світового ринку» точаться набагато давніше, ніж це ладна визнати закоротка пам’ять сьогоднішніх політиків; по-третє, що Маркс та Енгельс (хоча цей факт сьогодні намагаються замовчувати) вважали явно реакційною відмову від того, що сьогодні називають глобалізацією.

Цей процес нам видається справді невпинним. Контро­лювати його вдається лише частково й у певних рамках. Я почав цей розділ роздумами про моду та просування місцевих кулінарних традицій. Сьогодні Італія має 129 най­менувань, що належать до категорії продуктів із кон­трольованим походженням, а також 77 найменувань категорії географічно захищеного походження. Але здається, що — за геть незаконними принципами! — дві шинки з трьох, які пропонуються в продажу як товари італійського походження, насправді зроблені зі свиней, вирощених за кордоном, а третя частина наших макаронних виробів зроб­лена з імпортованого зерна. Що далі від Італії, то більше погіршується ситуація: з чотирьох товарів італійського походження три є підробками, а знаменитий італійський сир пармезан підробляють у всьому світі, включаючи Сполучені Штати та Австралію[123]. У войовничих і строкатих лавах тих, хто визнає існування війни, яка ведеться між техно-їжею та біо-їжею, є, зокрема, такі, хто стверджує, буцімто навіть високоякісні італійські продукти харчування — це лише легенда, що створює «оманливий образ натуральності»[124].