Розділ «VII. Піст і святість»

Існує неймовірна кількість літератури, присвяченої життєписам святих-жінок, їхньому дотриманню посту та голодуванню, їхньому аскетизмові. Ось лише кілька прик­ладів, доступних італійською мовою: La santa anoressia. Digiuno e misticismo dal Medioevo a oggi[37] Рудольфа М. Белла (1985); Sacro convivio, sacro digiuno: il significato religioso del cibo per le donne del Medioevo[38] Керолайн Волкер Байнум (1987); Dalle sante ascetiche alle ragazze anoressiche: il rifiuto del cibo nella storia[39] Вальтера Вандерейкена та Рона ван Дета (1994). Дві з цих трьох книжок порівнюють форми посту минулих століть із тим, що в наш час визначають як анорексію. Коли доводиться стикатися з такою літературою, слід пам’ятати попередження, яке так чітко висловив психіатр Паоло Сантонастазо: голодування, крайня стадія схуднення, тенденція до пожертви, форми самопокарання, ізоляція характеризують явища, що можуть бути дуже далекими одне від одного, крім того, можуть виражатися дуже різними, дуже віддаленими поміж собою способами. Саме тому існує постійний ризик надмірного спрощення та хибної ідентифікації таких явищ.

Відокремити значення від контексту досить складно. Магія чинквеченто належить до періоду розквіту високої культури в Європі. Говорячи про магію як позитивну реальність, не можна не згадати Генріха Корнеліуса Аґріппу, Джамбаттісту делла Порту, Джордано Бруно, Томазо Кампанеллу, Парацельса. Чи між цими персонажами та чудодійним магом Отельмою, Першим Теургом Церкви Живих і Великим Магістром Ордена Магії Геліоса (це один із тих багатьох чародіїв і магів, яких зараз так часто запрошують для участі в телешоу на італйському телебаченні) простежується бодай якийсь зв’язок? Магія існувала в XVI та в XVII століттях, існує також і в XX. То чому ж нікому не спадає на думку написати книжку під назвою на кшталт «Від Джордано Бруно до мага Отельми»?

У книжці Байнум досить докладно доведено, що у контексті Високого Середньовіччя, в якому значення понять «їжа» та «піст» значно відрізнялося від сьогочасного, кожен вірний християнин дотримувався посту щоразу перед причастям та отримував свого Господа через їжу. Містики та проповідники «від Авґустина до Івана Золотоустого, ба аж до Бернарда Клервоського, Таулера та Жерсона зробили з їжі метафору релігійного натхнення, а з посту — символ покаяння та підготовки»[40]. Робити культ зі страждання у тому світі, до якого належать Катерина Сієнська та Вероніка Джуліані, мало певний сенс. У ньому, на відміну від нашого світу, страждання не було проявом патології чи хвороби. У тому світі дівчина, яка вперто голодувала, видавалася чимось незвичайним, у багатьох випадках виникала підоз­ра, що та перебуває під впливом нечистої сили, і лише після вилучення тієї нечистої сили на перший план виходять здивування та захоплення. Дівчина, яка відмовляється від їжі або щоразу після її вживання вперто викликає в себе нудоту та перетворюється на живий скелет, сьогодні здається нам патологічним випадком, тобто проявом сумного явища, що повторюється в наші дні досить часто, протягом довгого часу було темою наукових досліджень і детально описано в численних підручниках. Якщо нам доводиться стикатися з такою тяжко хворою юною особою, вона не викликає в нас нічого схожого на подив, і вже напевне ми не відчуваємо ні захоплення, ні поклоніння. Відчуваємо лише співчуття та бажання якось допомогти.

Питання обжерливості як нестерпного смертного гріха, що, як і хіть, пов’язане з людською тілесністю, висвітлювалася неодноразово. Цей зв’язок, зокрема тілесності та обжерливості, здається нерозривним. Можна спробувати відмовитися від статевих насолод і вести цнотливий образ життя, але жити без їжі неможливо.

«Суворе дотримання поміркованості, встановлення для себе режиму обмежень означає прагнення досягти неможливого ідеалу з повною відмовою від потреб тіла; ностальгія за світом без їжі постійно проглядається у тій пишномовності, з якою ченці говорять про піст».

Схоластична культура надає інше визначення гріха обжерливості та відрізняє природне задоволення від хтивого, що лежить в основі будь-яких надмірностей. Лише надмірне, а не природне бажання їжі, на думку Томи Аквінського, може вважатися гріхом обжерливості. В університетському диспуті «Про зло» (De malo) Тома стверджує, що обжерливість призводить до втрати контролю над розумом, викликає нечистивість, дурні веселощі, беззмістовне базікання та непристойності[41]. Звичайно, це важлива різниця у визначенні, але достатньо поглянути на описання покарання за обжерливість у шостому вірші «Пекла» Данте, щоб зрозуміти, яка бездонна прірва пролягає між поглядами Данте та його сучасників і нашим поблажливим ставленням до ненажер і любителів попоїсти. Вони не здаються нам, як св. Павлові (Флп. 3, 18–19), особами, що поводяться як вороги Хреста Господнього, для яких богом слугує їхнє черево і які похваляються тим, чого повинні б соромитися; у найгіршому разі ми вбачаємо в них хворих, тобто безвинних жертв споживацького суспільства. Та все ж у напівтемряві третього кола пекла періщить дощ, «холодний, вічний, проклятий, важкий...», в якому йдуть «градини, іній, снігові грудки, мішаючись із мороком постійним»[42]. Земля, промокла та в’язка, перетворюється на смердючу, льодяну трясовину, в яку занурені грішники. А над їхніми головами валує на три пащі Цербер, «багряні очі, шерсть масна від страв, грубезне пузо, лапи — кігті наче», якими він грішників «гриз, і дер, і дряпав, і кусав».

Для Катерини Сієнської (народилася у Сієні в 1347 році, померла в Римі в 1380 році), що вважається покровителькою Італії разом зі святим Франциском і вчителькою Церкви нарівні з Томою Аквінським, паломниці миру, до якої прислухалися королі та папи, такі речі, як їжа та напої, годування грудьми, хліб і кров, голод, нудота, стають центральними та вирішальними образами при зустрічі з Богом. Піст, доведений до крайнощів, поїдання нечистот від хворих, за якими доглядаєш, дають змогу долучитися до мук Христа та є вкладом у порятунок світу[43].

«У той час як вона молилася, явився їй Спаситель і Господь Ісус Христос із п’ятьма найсвятішими ранами на тілі... Поклавши праву руку їй на шию та притуливши її обличчям до рани на правому боці ребра, він шепнув їй: “Пий, дівчино, напій з мого тіла, який наповнить душу твою таким благом, від якого чудом утішиться і тіло твоє, яким до цього заради мене ти нехтувала”. І вона, перебуваючи так близько від найсвятішої рани, своїми губами тілесними, а надто — душевними довго пила, жадібно та ненаситно»[44].

Або ось що вона пише трьом неаполітанкам:

«Вам належить робити, як то робить дитя, яке, щоб напитися молоком, бере до рота материнську грудь і смокче, так через плоть втягує в себе молоко; так і нам слід прикладатися до грудей розіп’ятого Христа, в яких знайдемо милосердя, і через плоть його отримаємо молоко, яким дивиться душа наша»[45].

Як зазначає у своїй книжці Байнум, Катерина, говорячи про єднання з Христом, мала на увазі одягнути на себе плоть Христа, самою стати нею, а самого Господа неодноразово у своїх працях убачає як матір-годувальницю[46].

Урсула Джуліані народилася в містечку Меркателло, поб­лизу Урбіно, в 1660 році, а в сімнадцять років прийняла постриг у монастирі кларисок-капуцинів Читта-ді-Кастелло під іменем Вероніка. Її зараховано до лику святих у 1839 році. Вона послухалася наказу своїх сповідальників — записувати своє життя. Протягом тридцяти трьох років вона вела особистий щоденник, що складається з двадцяти двох тисяч сторінок. У третій частині автобіографії вона розповідає про невелику ікону із зображенням маленького Ісуса, прикладеного до грудей Марії. Вона знімає ту маленьку ікону зі стіни й притискає до себе.

«Я почала роздягатися. Навіть звільнила з-під одягу груди, примовляючи: “Ісусе, залиште у спокої ті перса. Прийдіть і візьміть молоко у мене”. І протягувала йому свої. І тут він відірвався від грудей Богородиці та прилинув до моїх. О, Господи! Не можу висловити, що я відчувала у ту мить, і не можу пригадати, як на мене це подіяло. Тоді він не видавався мені намальованим дитям, він був у плоті... Зараз я пригадую, що ще багато днів потому в тій частині грудей відчувалося мені сильне тепло, немов мені там палало всередині»[47].

Незважаючи на неодноразові накази з боку настоятелів відмовитися від постійного посту або перервати його на деякий час, Вероніка Джуліані так і не спромоглася цього зробити.

Вище, говорячи про світ, до якого належала Катерина, я згадував ті страждання, які не видаються нехтуванням цінностями, про справжній і безсумнівний культ страждання. Щодо цього питання Вероніка Джуліані висловлюється досить ясно:

«Пригадується, як інколи мені частково вдавалося пізнати цінність мук. Коли сходило на мене те прозріння, я не могла втриматися від думок, що не відчуваю страждання. Я допомагала собі покаянням, але вдумайтеся! У всьому тому, що мені завдавало страждань, не було достатньої муки. Шмагання колючими різками та бичами лише розпалювало в мені жагу тих страждань. Носіння волосяниці, цепів та інших мученицьких знарядь було для мене тортурою, тому що я не відчувала ніякого страждання... Я не відчуваю страждання від бичів, ба мучуся, що не відчуваю мук. Отже, Господи, Боже мій, у чому полягає страждання? Надійшли його мені, бо через нього, можливо, мені вдасться знайти твою любов»[48].