Розділ «IX. Голодні страйки»

Утримання від їжі та голодування як носії прямих звернень до тих, хто при владі, та до громадської думки, голодування як політичний інструмент, як форма протесту, як засіб впливу для прийняття певних заходів — ця форма протесту була відома ще в Стародавній Індії та середньовічній Ірландії. В Європі серед тих, хто одним із перших вдавався до голодних страйків, особливе місце посідають англійські суфражистки, які боролися за жіночу емансипацію та за право голосу, тобто за право жінок брати участь у виборах. Меріон Волес Данлоп заарештували у липні 1909 року, коли їй було 45 років, і відпустили на свободу після голодного страйку, що тривав дев’яносто одну годину. У вересні того ж року в англійських в’язницях запровадили примусове харчування. У 1931 році Сильвія Панкхерст, одна з лідерок руху войовничих суфражисток, опублікувала книжку під назвою «Суфражистський рух» (The suffrage movement), в якій описала жахливе насильство, якого їй довелося зазнати з боку тих, кому вдалося зламати її відчайдушний супротив, розвести їй щелепи й вставити у шлунок трубку[70]. Здається неймовірним, але лише в 2006 році Всесвітня медична асоціація визнала примусове харчування «негуманною та принизливою формою ставлення».

Індійський поет Рабіндранат Таґор, говорячи про Ґанді (1869–1948), уживав термін «магатма», що на санскриті означає «велика душа». Коли Ґанді виповнилося сімнадцять, він вступив до юридичного коледжу Лондонського університету, а в двадцять п’ять уже вирушив до Південної Африки, де прожив до 1914 року і брав активну участь у боротьбі за громадянські права ста п’ятдесяти тисяч своїх співвітчизників. Він не підкорився наказові головного судді зняти індійський тюрбан у залі суду, а під час подорожі у громадському транспорті з квитком першого класу не погодився перейти до третього, як йому наказував провідник. У цьому та в інших схожих епізодах він убачав свою життєву місію: ненасильницький супротив свавіллю та боротьба за рівні права.

Протягом свого життя Ґанді провів приблизно двадцять голодних страйків, тривалість кожного з яких не перевищувала двадцяти діб. Але він був дуже тендітний за статурою і важив зовсім небагато. Останнє, найдраматичніше, голодування було оголошене ним у сімдесят вісім років (яке, утім, виявилося марним) у надії на мирне співіснування індуїстів, сикхів і мусульман, яке б запобігло розколові між Індією та Пакистаном. На третю добу голодного страйку Ґанді важив лише 48 кілограмів. На шосту добу, після того як уряд Делі взяв на себе зобов’язання шанувати майно та життя мусульман і повернути їм мечеті, Ґанді погодився випити склянку апельсинового соку. Дванадцять днів потому його вбив індус, який не вірив у мирне, засноване на взаємоповазі співіснування між представниками різних релігій[71].

Досить давньою є традиція проведення голодних страйків і в Ірландії. Там вони використовувались як засіб для звернення уваги властей на заподіяну несправедливість іще від дохристиянських часів. Активісти Ірландської Республіканської Армії, як і всі ті, хто веде збройну боротьбу з політичних мотивів, вимагали, щоб до них ставились як до політичних в’язнів, а не як до звичайних злодіїв. З цією метою вони з 1917 року та на початку 20-х років минулого століття, під час Англо-ірландської війни, неодноразово вдавалися до голодних страйків, які інколи закінчувалися смертю. Ще три смертельних випадки трапились у 1940-х роках, а останній — у 1976 році. Навесні та влітку 1981 року у в’язниці Мейз десятеро ув’язнених розпочали голодування. Щоб привернути більше уваги до свого протесту, вони вирішили робити це не всі разом, а по черзі. У книжці Ш. Е. Рассел міститься яскравий опис того, що сталося з цими голодувальниками:

«Спочатку вам все бачиться подвоєним. Потім починаєте белькотати. Погіршується слух. З’являється жовтуха. Відтак цинга, викликана нестачею вітаміну С. Починають кровити ясна. Виникає ризик внутрішньої кровотечі шлунка та кишечника. Нестача тіаміну призводить до послаблення м’язів серця з наступним пошкодженням центральної та периферійної нервової системи. Коли ваші нервові клітини розкладаються, відчувається різкий біль у руках. Настає день, коли вже не можна рухати ногами. Нестача ніацину (так званого вітаміну РР — від англійського Pelagra-Preventing) може стати причиною появи виразок у роті. Саме цей процес веде до голодної смерті... Наше тіло розпадається на клапті, по-різному в різних його частинах; ізолювати розпад не вдається — він скрізь»[72].

Це драматичне описання, як усім зрозуміло, має відношення не до всіх голодних страйків, а лише до тих, що переходять дозволену межу, призводячи до непоправних наслідків. Бобі Сендзу було двадцять сім років, він помер першим після 59 діб без їжі. Усі лише пили воду і вживали сіль. Прожили від 47 до 73 діб. Ті смерті, поєднані в єдиний протест, з єдиною метою, викликали великий резонанс. Крім того, призвели до чималих жертв: тридцяти вбитих серед поліціантів та англійських вояків, а також п’яти вбитих і тридцяти тяжко поранених під час невдалого замаху на Марґарет Тетчер.

За прикладом ірландських борців діяли ув’язнені в Туреччині, що провели низку голодних страйків на знак протесту проти негуманних умов утримання у деяких в’язницях. Перший із них, у 1984 році, закінчився чотирма смертями. Новий голодний страйк у 1996 році призвів уже до шістнадцяти смертей. У 2000 році розпочалися страйки проти впровадження в’язниць особливого режиму. В результаті рішення уряду придушити страйки силою у сутичках між ув’язненими та силовиками загинули двадцять вісім ув’язнених і двоє вояків. На Кубі у червні 2010-го дисидент Ґільєрмо Фаріньяс припинив голодний страйк лише після того, як було звільнено п’ятдесят два політичних в’язня.

Та щоб позбавити поняття «голодний страйк» його драматичного, страшного та жорстокого значення, досить поглянути на голодні страйки, що відбуваються в Італії. В червні 2010 року мені довелося читати про те, що 120 депутатів од Демократичної партії вдалися до почергового голодного страйку, щоб змусити уряд звернути увагу на складне економічне становище на одному з підприємств[73]. Сто двадцять депутатів, які голодують по черзі? Скільки ж тривав той страйк? Скільки днів, чи годин, чи хвилин страйкував кожен окремий депутат (серед яких були й досить впливові особи)?