Розділ «III. Природа»

Термін «природа» (для тих, хто полюбляє ігри в слова) веде своє походження не від природного, а радше від культурного. Мається на увазі: визначає предмет, який важко визначити. Коли ми говоримо про вивчення природи, то маємо на увазі складну систему упоряджених феноменів, реальність, у рамках якої діють певні закони; коли йдеться про захист природи, то мається на увазі довкілля, що змінюється в результаті діяльності людей; коли згадуємо про матір-природу, то використовуємо метод персоніфікації, немовби думаємо про добру (або й злу!) богиню. Але ми говоримо і про хижу природу тигрів, про самовіддану природу собак-лайок, про щедрих від природи людей або про людину, спостережливу за своєю природою. Отже, говоримо про щось вроджене, притаманне від інстинкту, не культурне або передкультурне. У цих прикладах природа, поза сумнівом, протиставляється культурі. Лінгвістичні коливання бентежно широкі: термін «природа» використовували раніше як евфемізм для статевих органів (особливо жіночих), а в живописі існує жанр мертвої натури — натюрморт. Натурал, згідно зі словником італійської розмовної мови Рігутіні–Фанфані, означає також місцевого жителя якоїсь країни, як-от у такому вислові, як «натурали Єгипту», яким сьогодні ніхто б не скористався. А якщо ми перейдемо від словника Туліо Де Мауро до філософського словника, то ситуація видається ще складнішою. Нікола Аббаньяно виділяє чотири поняття. Природа як основа життя та руху (Аристотель дає визначення природи як «матерії речей, де сутність існує не поза речами, а в самих речах»); природа як чинний порядок і відповідність певному законові; природа як зменшений чи недосконалий дух/поняття у відношенні до внутрішнього світу, випадковості або механізму; природа як сфера способів сприйняття та спостереження, на яких базується знання. «Оксфордський підручник філософії» (Oxford companion to philosophy) викладає це зовсім інакше. Слово «природа» має три значення: 1) всесвіт та його складові; 2) світ живих істот (у минулому та теперішньому), протиставляючи його неживому; 3) все те, що не залежить від діяльності людей. У «Кембриджському філософському словнику» (Cambridge dictionary of philosophy) містяться такі поняття, як «натуралізм», «закон природи», «натуралістична епістемологія», «філософія природи», «релігія природи», але (з невідомих мені причин) уважається непотрібним і зайвим під філософським кутом зору поняття «природа». У підручнику «Філософія» видавництва «Garzanti» пояснення включає три параграфи: природа та світовий порядок; природа як механізм і стосунки між природою, духом та історією.

Немає жодного сенсу продовжувати вивчення у цьому напрямі. Вибір авторів підрозділів у словниках ґрунтується на безмежній кількості літературних джерел, починаючи від античних греків і завершуючи, з тим же запалом, сього­денням. Крім того, цей термін (як і безліч інших) майже завжди набуває емоційного забарвлення. Ясність і точність визначення (але і в цьому питанні немає загальної згоди) належать до світу математики та символічної логіки. Щодо тих понять, які є насправді дуже важливими для всіх і для кожного зокрема («життя», «кохання», «смерть», «прогрес», «занепад», «цінності»), тут ми не маємо ніякої чіткості та (на превеликий жаль академічних хробаків і політиків-теоретиків) користуємося приблизними чи — у кращому разі — спірними визначеннями. Загальне бачення світу, в рамках якого існують поняття та ідеї, крім неусвідомлених психологічних мотивацій, зазнає впливу метафізичного пафосу, релігійних забарвлень. Ці мотивації, як свідчить уже з їхнього визначення, ми практично не усвідомлюємо.

Переважна частина загальноприйнятого або поточного визначення природи сьогодні, як то було від самого початку, — це результат антропоморфних проекцій, пронизаний міфами, пов’язаний з інстинктами та нераціональними вчинками. Природа і надалі час від часу ставатиме перед нами як доброчинна творча сила, як невпинна та чудова фантазія форм, а у своїй єдності — як небезпечна енергія, здатна породити зло, та, що не має жалю, ладна знищити нас у будь-яку мить і викликати демонів руйнації. Можливо, жодній філософії не вдасться насправді викоренити з людської свідомості ту прадавню та глибоку двоїстість, що знайшла своє вираження у великій поемі Лукреція «Про природу речей» (De rerum natura), яка розпочинається гімном Венері, описанням весни та світлого ясного неба, розплодженням усього живого, а закінчується тяжким подихом смерті від чуми, що знищує стада, вкриває виразками тіла людей, звалює їх купами під час епідемії, спустошує їхні житла та змушує тих, що вижили, мов хижаків, накидатися одне на одного.