Розділ «XIV. Примітивізм»

Їсти. Потреба, бажання, одержимість

В основі історії людства, як писав у середині XVII століття англійський філософ Томас Гоббс, «лежить постійний страх і небезпека насильницької смерті, а життя людини — одиноке, бідне, бридке, жорстоке й коротке»[125]. За цих умов, так яскраво описаних, сьогодні живе (чи краще сказати — виживає) дуже багато людей. Та все ж є в наш час і такі країни світу, де життя стало довгим, насильницька смерть трапляється рідко і дедалі частіше серйозно задумуються про те, щоб споживати менше та припинити оточувати себе непотрібними речами. В цих країнах є люди, що заробляють собі на життя тим, що навчають своїх співгромадян їсти мало. Може видатися дивним, але саме в цих частинах земної кулі відродилася давня тема засудження прагнення людини до повного панування над природою. Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить «натуралізм», свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям «примітивних суспільств», людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти.

Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в «органічному суспільстві». П’єр Паоло Пазоліні був упевнений у тому, що якщо відмінити обов’язкове навчання у школі та телебачення, це допомогло б жителям римського кварталу «віднайти власну модель життя». В «незайманій» культурі римського пролетаріату робота «набула б іншого значення, ставши тією рушійною силою, що... об’єднує рівень побуту із життям». Як і будь-який інший справжній примітивіст, Пазоліні виходив у своїх поглядах із повного відречення від сучасності, намагаючись дивитися лише в минуле та майбутнє. Італійці, писав він, перетворилися на «звироднілий, сміхотворний, бридкий, злочинний народ»[126]. Від такого теперішнього прямий шлях у майбутнє, яке виглядає поверненням до невинності, що передує гріхові. У сучасному суспільстві панує одна-єдина хибна ідея (ідея добробуту), цілком і безроздільно. Вона вбачається як провина, за яку слід вибачатися, від якої можна позбавитися лише шляхом повернення — через бідність і страждання — до втраченої невинності дитинства, в якому не було ні зла, ні вини. Пост­індустріальне майбутнє Івана Ілліча, в якому панували б справжні ідеї щастя та свята, постає для Пазоліні як «єдина можлива альтернатива кінця світу»[127].

«Якщо ми хочемо рухатися далі, — писав він у 1974 ро­ці, — треба сумувати за тими часами, які вже не можна повернути... Недостатньо просто відмовитися від моделі розвитку [запропонованої капіталізмом], треба відмовитися від розвитку... Дякувати Богові, можна повернутися назад».

На руїнах суспільства масової культури та споживацтва, коли «маленькі фабрики на заході сонця закриються», коли «копито коня торкнеться землі, легке мов метелик, і нам пригадається в прийдешній тиші, що таке світ», тоді запанує світ добрий, чистий і невинний. І знову ми побачимо

«штани в латках; червону вечірню зорю над селами, позбавленими реву двигунів, ба наповненими юрбами молодиків-обірванців, що повернулися з Турина та з Німеччини... Вночі лунатимуть співи цвіркунів, а там гляди — якийсь хлопець, може, дістане й мандоліну»[128].

Пазоліні — письменник, який уважав себе частиною політично лівих сил. Але в його творчості знайшли для себе багато спільного і представники правих партій. У 1984 році німецький філософ Одо Марквард написав наукову працю, присвячену аналізові, яким часто, хоча й не відкрито обмінюються прибічники прогресивних поглядів і послідовники страхітливого апокаліптичного майбутнього (в основі яких нерідко лежить примітивізм). Ті «пільги», тобто переваги, які культура надає людині, пише Марквард, посилаючись на праці А. Ґелена[129], спочатку прихильно вітають, потім прий­мають як належні і врешті в них убачають ворога. Після фази роботи, сповненої ентузіазму, наступає фаза байдужого споживацтва, яку заступають неспокій і систематична відмова від усього того, що раніше вважалося важливим здобуттям. Під час цієї останньої фази «що більше хвороб вдається вилікувати медицині, то сильнішою стає тенденція проголосити хворобою саму медицину; що більше переваг дарує хімія для добробуту людини, то більше її підозрюють у винятковій меті отруїти людство». Саме «звільнення від загроз перетворює те, що звільняє, на загрозу». Можливо, насправді не існує — як то здається Марквардові — «закону збереження потреби в негативності», але при цьому дуже важко (особливо зважаючи на факти новітньої історії) не погодитися з правдивістю однієї з центральних частин його описання:

«Що більше парламентська демократія намагається захистити людей від насильства та репресій, то швидше її обзивають репресивною; що більше право переважає над насильством, то частіше, врешті, право вважають насильством, можливо, конструктивним; у цілому що більше культура вилучає ворожість із реальності, то більше в самій культурі починають убачати ворога»[130].

У 1865 році в Італії на кожну тисячу новонароджених дітей до року помирало 230. На початку XX століття — 168 новонароджених на тисячу. У 30-х роках минулого століття смертність серед них становила вже сто дітей. У 1975 році її рівень іще більше знизився: 20,5 на тисячу. У 2000 році смертність становила 4,3 новонароджених на тисячу. Італія — це країна зі значними, неприйнятними відмінностями між Північчю та Півднем, але якщо рівень дитячої смертності вважати головним критерієм для вимірювання цивілізованості країн, то ми можемо вважати себе цивілізованою країною. Та все ж різниця показників у світі просто вражає. В Сьєрра-Леоне один малюк з чотирьох не доживає до п’яти років. З тисячі новонароджених у цій країні щороку помирає 284. Саморегуляція в природі, про яку так часто із захопленням говорять сьогодні примітивісти, у першу чергу призводить до знищення тих осіб, що найгірше пристосовані до виживання в певних умовах довкілля. Як то було відомо вже Дарвінові, природа щедрою материнською рукою дарує життя, але, як та мачуха, скупиться забезпечити живих істот необхідними для його підтримання засобами. Людська раса не пристає на те, щоб природний відбір щоразу діяв як своєрідний фільтр, і не погоджується прийняти це «безжалісне решето». Вона намагається встановити обмеження стихійності природного відбору та якимось чином протистояти йому: щеплення, реанімаційні палати, антибіотики, кортизон, профілактичні медичні заходи. Люди набагато частіше вбивають одне одного (і в цьому вони на першому місці серед усіх видів тварин), але часто не поспішають врятувати слабших (тих, кого «природа» засудила на смерть) і тих, хто погано пристосовується до нового довкілля. В таких випадках нерідко доводиться створювати штучні довкілля, щось на кшталт інкубаторів для новонароджених, які замінюють природне середовище.

У міфах примітивізму зовсім не беруться до уваги ті страждання, яких доводиться зазнавати у простій боротьбі за виживання у ворожому довкіллі. Не враховується той факт, що природа (яку завжди вбачають як реальність, що потребує захисту) не є ні незайманою, ні вродженою, а вже сама по собі є результатом присутності людини на Землі. Сьогодні Природа, здається, знову стала якимось божеством, а образ людини як грішника набув нової сили. Але ті цінності демократії, до яких закликають послідовники примітивізму Заходу, зовсім не є природними. Більшості людей у ході історії людської цивілізації довелося зазнати страху, страждань, катувань, насильства. Свобода слова, рівність, відсутність суворої соціальної ієрархії, прийняття правил співіснування, повага до меншин і окремих осіб, захист прав слабших та інвалідів належать не до світу природи, ба лише й виключно до світу культури. Насправді важко уявити собі, що право клювка серед курей, чи території серед диких кабанів, чи сурової ієрархії серед макак є вираженням гармонії, невинності та чистоти доброї та щедрої Матінки-Природи, які слід взяти за приклад для нашого людського життя.


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Їсти. Потреба, бажання, одержимість» автора Россі Паоло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XIV. Примітивізм“ на сторінці 1. Приємного читання.