Розділ «IV. Культура»

Нам здається, і загалом досить слушно, що всі люди завжди роблять одне й те саме: сплять, будують собі укриття від спеки та холоду, забезпечують себе їжею, їдять, одружуються, сміються та плачуть, ростять дітей, встановлюють правила та заохочення для їхнього дотримання, а також покарання для тих, хто ними нехтує, нападають на інших і захищаються, воюють між собою та ховають своїх померлих, різними способами звертаються до божественних і невидимих істот. Насправді, кожна з цих дій виконується в абсолютно різні способи, настільки різні, що інколи це виходить за межі будь-якої найдикішої уяви.

Головною темою книжки великого антрополога Марвіна Гарріса «Придатний у їжу» (Good to Eat), що вийшла італійською у 1990 році[5], було те провідне питання, що роками перебуває в центрі міркувань і досліджень антропологів: виходячи з того, що всі істоти, які належать до людського виду, є всеїдними і мають абсолютно однакову систему травлення, чому так відбувається, що у деяких куточках світу мурахи, коники, сарана чи пацюки вважаються смакотою, тоді як у інших — бридкою гидотою? Хоча в наш час за допомогою інтернету можна купити пакунки з продуктами харчування, до складу яких входять смажені скорпіони, мурахи, змії та крокодиляче м’ясо, все ж здається, що у цій площині процеси глобалізації не просуваються аж надто швидкими темпами. У Камбоджі їдять твердокрилих комах, великих водяних кліщів, кажанів. У Ханої — змій, крім того, там існує сім рецептів приготування собаки. У Новій Гвінеї великий попит на личинки комах саґо, великі та м’ясисті, з твердою шкірочкою, покритою волосинками, а всередині — жовтуваті та кремоподібні. У Китаї та Камбоджі, як відомо, їдять мізки мавпи (навіть з тільки-но вбитої тварини). На островах індонезійського архіпелагу п’ють схожий на каву напій, який виготовляють з ягід звичайної пальми, попередньо спожитих у їжу, частково перетравлених і випорожнених із кишечника вивери. У тій же Камбоджі їдять тарантулів. А на Філіппінах, навіть на вулиці, їдять запліднені яйця качок і курей з уже майже повністю сформованим усередині пташиним ембріоном. У Кореї мишенят запихають у пляшку з рисовим лікером, настоюють, а відтак п’ють. У Мексиці існує страва під наз­вою «ескамолес», яка готується з мурашиних яєць. І цей перелік можна було б продовжувати нескінченно[6].

Відмінності все ще залишаються великими та — принаймні частково — нездоланними. Чому телятину ми їмо, а собачатину — ні? Чому дівчина, що народилася та виросла у Сполучених Штатах, дивиться на нас здивовано та з відразою, коли ми кажемо їй, що інколи їмо кролика? Чому флорентійці та жителі Мілана так полюбляють «тріпу» — традиційну страву з тельбухів яловичини (яку в Мілані ще називають «бузекка»), а от у американців вона викликає лише відразу та жах? Нічого дивного. Не лише система травлення, а й статеві органи у всіх представників людської раси однакові, та все ж, як багатьом це відомо, статевий акт у так званий позі місіонера жителям, що належать до однієї зі спільнот південно-східної частини Тихого океану, видається дивним і незвичним.

З давніх-давен існує дуже простий і широко вживаний спосіб вирішити проблеми цього кшталту: не зараховувати до людських істот і вважати тваринами або не-людьми всіх тих, хто поводиться не так, як ми, тобто чиї звичаї здаються нам дивними або неприйнятними. Протиставлення цивілізованих і примітивних суспільств колись ґрунтувалося на антитезі між західною цивілізацією та «варварством» неєвропейців. Сучасна антропологія вважає такий підхід безглуздим. Під терміном «культура» вона розуміє засоби пристосування до довкілля та способи життя, що притаманні будь-якій певній соціальній групі. Для антропології — як зазначено в опублікованій у 1934 році книжці Рут Бенедикт, що мала широкий розголос серед читачів, — «ті норми, які будь-яке інше суспільство виробило щодо шлюбу, мають таке ж саме значення, як і наші»; для антрополога «наші звичаї та звичаї жителів Нової Гвінеї — це дві можливі соціальні схеми для вирішення спільної проблеми»[7].

Культурний релятивізм із плином ХХ століття розвивався паралельно з іншим твердженням, про яке багато говорилось і яке викликає безліч сумнівів; згідно з цим твердженням, оскільки кожна культура набуває власних форм і висуває себе як вищу за інші, не існує більш чи менш автентичних форм гуманності та негуманності, на основі яких можна було б встановити будь-який вид ієрархії. Відповіді на всі ці проблемні твердження, які я вважаю актуальними і в наші дні, свого часу дав Ернесто Де Мартіно, великий вчений, що народився у Неаполі у 1908 році та помер у Римі у 1965 році. Невже насправді, зустрічаючись із чимось новим і незвичним, слід звернутися до схеми з повною відсутністю цінностей? Якщо вдасться знищити у власній свідомості переконання в тому, що людська природа збігається з тими моделями, що використовуються як дійсні у власній культурі, то доведеться завжди вдаватися до цього акту зречення? Невже насправді кожне та будь-яке втручання у справи інших є формою репресії? Невже чиста та проста відмова від будь-якої моделі сама по собі є необхідним і достатнім принципом для вирішення проб­лем людської історії?

Що означає у точності здійснення міжкультурного обміну з тими, хто вважає очевидним і дійсним твердження, що жінка за своєю природою стоїть на нижчому щаблі від чоловіка, а тому вже через це повинна йому належати та підкорятися; хто вважає справедливим, якщо невірну дружину закопують у землю по шию, а відтак забивають до смерті камінням і грудками, причому ті не повинні бути надто великими, щоб муки тривали досить довго? Невже насправді можна вести мову про міжкультурний обмін із тими, хто вважає негрів та євреїв подібнішими до тварин, ніж до людей, хто намагається теоретично обґрунтувати міжплемінні війни, етнічне панування, право на знищення расового ворога? Спроба зрозуміти — це одна річ, а от міжкультурний обмін — зовсім інша. Плюралізм, терпимість, повага до меншин, дотримання їхніх прав не можуть бути предметом переговорів. Можна лише здійснювати тиск (якомога більший і рішучіший, ба навіть «вимогливо-шантажний»), щоб ці цінності поважали там, де ними нехтують.

Хибно думати, що це збігається (як, здається, вважає Франческо Ремотті у своїй книжці «Перший урок антропології») з переконанням у тому, що «нарешті вдалося відкрити, завдяки божественному та/чи природному одкровенню, найдостеменнішу форму людства». Між різними культурами, на думку того ж автора, не існує «якісних відмінностей», і тому встановити якусь рівневу класифікацію було б неприпустимим і неможливим[8]. З 1993 по 2007 рік у сорока п’яти країнах світу скасовано смертну кару. Яким чином нам слід оцінювати цей факт? Чи з поваги до професорів-антропологів узагалі ніяк? У Бамако, столиці Малі, у 2005 році відбулася Конференція з питань мутилації жіночих статевих органів (Conference on Female Genital Mutilation) — процедур, що змінюють і нівечать жіночі статеві органи без медичної причини, — яка завершила свою роботу прийняттям «Бамакської декларації про відмову від FGM», тобто від female genital mutilation. Від 2007 року в Еритреї — країні, де традиційна практика мутилації жіночих статевих органів застосовувалася до 90 відсотків жінок, — цю практику занесено до переліку злочинів. Це теж слід уважати прикладом незаконних західницьких посягань? Емма Боніно[9] вчинила правильно, коли особисто опікувалася цим питанням, чи їй слід було б дорікнути у відсутності поваги до культурних відмінностей народів?

Усередині західної культури безліч інтелектуалів можуть відкидати, заперечувати, засуджувати власну культуру, відмовлятися від неї, навіть соромитися того інституційного устрою та світу ідей, у якому вони живуть, працюють і публікують свої статті та книжки. Можуть висловлювати симпатію щодо інших культур, відмінних від їхньої. Нічого поганого в цьому немає. Такі засудження є також стимулом для подальшого розвитку, росту та покращення суспільства і одночасно — незаперечним доказом повної належності вищезгаданих інтелектуалів до західного світу. Тому що лише й винятково у цьому так гаряче засуджуваному ними західному суспільстві такі прояви поведінки не лише сприймаються терпимо, а й уважаються та приймаються як позитивні показники подальшого суспільного розвитку.