Розділ «X. Канібали»

Термін «канібали» (cannibales) увів у вжиток в Європі Христофор Колумб, проте ще за античних часів Геродот, Страбон, Пліній Старший, Птолемей згадували про народи, які їдять людське м’ясо. У грецькій міфології Кронос пожирає власних дітей, а Діоніса з’їли Титани. Тантал, аби переконатися в тому, чи й справді боги всезнавці та можуть відрізнити людське м’ясо від м’яса тварин, убиває свого сина Пелопа, розрубує його на шматки і згодовує їм. Медея, щоб відплатити за зраду Ясона, подає йому до столу страву з двох їхніх дітей. Прокна та її сестра Філомела, яку Терей, чоловік Прокни, спочатку зґвалтував, а потім відрізав їй язика, вбили маленького Ітіса, сина Прокни від Терея, розділили його тіло на частини і згодували батькові. У поемі Гомера Циклопи — гіганти з одним лише оком — не бояться богів, живуть без законів, б’ють об землю тілами товаришів Одіссея, щоб вибити з них мізки та кров, а потім їх їдять. Після втечі Одіссея з побратимами, як розповідає Овідій у «Метаморфозах» (XIV, 192–196), Поліфем погрожує, що, тільки-но хтось із них повернеться, він роздере його живцем, зжере тельбухи, вип’є кров і насолоджуватиметься хрумкотом його кісток на зубах. У загальній пам’яті спадщини західноєвропейської культури маємо як графа Уґоліно, про якого згадується у «Божественній комедії» Данте (та зображено на ілюстрації до неї Вільяма Блейка), так і страшну картину «Сатурн, який пожирає свого сина» Франсиско Ґойї (1819) або ще відьму з казки, що вийшла з-під пера братів Ґрімм на початку XIX століття, яка посадила маленького Гензеля у клітку, щоб краще відгодувати його, а відтак з’їсти, але врешті завдяки неабиякій винахідливості Гретель, сестри Гензеля, сама опиняється в печі та засмажується (на превелику втіху читачів).

У «Книзі чудес світу» Марко Поло розповідає про людоїдство, яке практикували народи Японії та Суматри. Але справжній бум розпочинається з відкриттям Америки. «У індіанців, — пише єзуїт Хосе Акоста, — все незвичайно, все дивно, все по-іншому і зазвичай відрізняється від того, що існує у нас у Старому Світі». Христофор Колумб, Фернан Маґеллан та інші численні мандрівники та першовідкривачі початку нової ери, що висаджувалися на берегах Нового Світу, бачили дивовижні речі. Просте бачення нових земель змусило поставити під сумнів ідею величі та переваги античних культур. Пересічні моряки, як то засвідчується багатьма джерелами, здатні бачити винайдені землі геть у новому світлі, а не такими, як повчають грецькі філософи чи Отці Церкви, зокрема щодо можливості життя у болотній місцевості, існування Антиподів, океанської навігації, непрохідності Геркулесових стовпів. Великий лікар початку XVI століття Парацельс уважав, що американські туземці взагалі не належать до людської раси. Як гіганти, гноми, німфи, так і «вони схожі на людей у всьому за винятком існування у них душі». Вони

«як бджоли, у яких є своя королева-матка; як дикі качки, в яких є свій ватажок; і живуть вони не за законами людськими, а за законами природи».

Гуманіст Хуан Хінес де Сепульведа, як і інші тогочасні письменники, філософи та мандрівники, ставився до аборигенів Америки як до істот нижчого сорту, здатних до будь-яких «найбридкіших злочинів». Знищення місцевих жителів європейці виправдовували тим, що знищувані взагалі не належали до людської раси.

Радикально іншими були твердження, що містились у знаменитій сторінці «Проб» (1580) Мішеля Монтеня, де йдеться про бразильські племена: щоб судити про неєвропейські народи, неможливо та неправильно користуватися лише європейськими та християнськими точками зору. Людство виражається у нескінченному розмаїтті форм, і «кожен називає варварством те, що не належить до його власних звичаїв». Парадоксальний захист канібалізму, що міститься у «Пробах», народився саме на цьому ґрунті. Стикнувшись зі страшними тортурами, яких завдають португальці аборигенам, Монтень уважає, що

«більше варварства у тому, щоб їсти живу людину, ніж у тому, щоб їсти мертву, у тому, щоб мучити за допомогою тортур та страждань іще живе, чутливе тіло, поступово засмажувати його, давати на роздертя собакам і свиням (як нам довелося недавно не лише читати, а й бачити, не між давніми ворогами, а між сусідами та співвітчизниками, а що найгірше — з виправ­данням релігійної милості), ніж підсмажити її і з’їсти після її смерті»[74].

У своїй праці Монтень згадує слова Гонзало з п’єси Шекспіра «Буря», де ім’я потворного дикуна — раба Калібана — є майже анаграмою слова «канібал». На жорстоких сторінках «Скромної пропозиції» (1729) ірландця Джонатана Свіфта, де описується життя дітей бідняків, знову порушується тема споживання людського м’яса. Найогидніше, що може спасти на думку — саме це хоче донести Свіфт до своїх читачів, — не є огиднішим від тієї ситуації, в якій — за загальної байдужості — натовп бідних жінок просить милостиню «у супроводі трьох, а то й чотирьох чи шести дітей, одягнених у лахміття»[75].

Примітивне плем’я, в якому всім заправляє всемогутній ватажок-батько, наділений необмеженими правами над усіма жінками роду, перебуває у центрі великого історичного оповідання Зиґмунда Фройда, в якому йдеться про народження цивілізації та релігії, зі збірки «Тотем і табу. Психологія первіснообщинної культури та релігії» (1912–1913). Сини змовляються між собою і виступають проти батька, який забороняв їм вступати в статеві стосунки з жінками племені, вбивають його, розтинають на шматки і з’їдають. Канібалізм бере витоки від самих джерел цивілізації, тому що совість і глибоке відчуття провини перетворюють мертвого батька на тотем або духа — покровителя роду, а також ним пояснюється табу інцесту, тобто відмови від інтимних стосунків із жінками роду та встановлення екзогамії, яка зобов’язує брати дружину з іншого роду. Фройд не лише створив новий образ дитини, не лише підтвердив той факт, що в кожному дорослому присутні дитячі риси. Він також відкрито висунув гіпотезу, згідно з якою в дитині найбільше виявляються примітивні інстинкти та характеристики, притаманні найдавнішим формам цивілізації. Дитя проходить увесь той шлях, який пройшли з плином еволюції його пращури; у певний період воно пхає до рота все, що його цікавить. Тобто у процесі психічного розвитку індивіду­ума існує певна оральна або канібалістична фаза. Під час роботи над «Вступом до психоаналізу» (1915–1917) Фройд опирається на поняття, пов’язані з неоламаркізмом і спадковістю Геккеля: як розвиток власного «я», так і розвиток лібідо «головно пов’язані зі спадковістю, прискореними повтореннями всього того довгого шляху розвитку, який пройшло людство від найдавніших часів»[76]. В «Енциклопедії психоаналізу» Ж. Лапланша та Ж.-Б. Понталіса є розділ «Інкорпорація», в якому сказано:

«Інкорпорація насправді має потрійне значення: отримувати задоволення від потрапляння якогось об’єкта у власне тіло, зруйнування цього об’єкта, присвоєння собі якостей такого об’єкта шляхом утримання його у собі»[77].

Не знаю, читав Італо Кальвіно цю працю чи якісь інші. На одній із прес-конференцій у Нью-Йорку він розповів журналістам, що працював над книжкою, в якій мав намір довести, що сучасна людина практично втратила навички користування притаманними їй п’ятьма органами чуттєвого сприйняття. А ще мені пригадується його оповідання «Смак знання», написане у 1982 році, яке згодом, у 1986 році, увійшло до збірки «Під ягуаровим сонцем», де він пише таке:

«У тіні солом’яного навісу ресторану, розташованого на березі річки, де на мене чекала Олівія, наші зуби почали рухатися в одному ритмі, ми невідривно слідкували одне за одним, обмінюючись напруженими поглядами, як ті дві змії. Змії, однакові у гарячковому бажанні проковтнути одна одну, що водночас усвідомлювали жагу іншої проковтнути її, щоб потім перетравлювати та безперервно споживати у процесі споживання та травлення універсального канібалізму, який несе в собі частку всіх любовних стосунків і змітає межі між тілами і sopa de frijoles, huachinango a la veracruzana та enchilade[78]»[79].

Існує велика кількість книжок, присвячених канібалізмові. Певна добірка таких книжок, написаних у 20-х роках минулого століття, що викликали чималу — нерідко пристрасну — полеміку, коли у моді була «відмова визнання існування», заслуговують окремого детального розгляду. На тлі цих подій, як то сталося в Італії з футуризмом, позитивізмом, ерудицією, реалістичним мистецтвом, історичним методом, буржуазним менталітетом, демократією, у них убачали абсолютне зло, яке слід знищити. Найвідоміша з цих праць — «Антропофагічний маніфест» (1928) — належить бразильському поетові та полемістові Освальдові де Андраде. В ній він пропонує канібалізм як можливий вихід для Бразилії у пошуках власної національної ідентичності, тобто супротиві політичному та культурному засиллю європейців. У цьому творі автор веде мову про Карибську революцію, ще масштабнішу за Французьку. Він стверджує, що європейці, які висадилися на берегах Бразилії, «були не хрестоносцями, а втікачами з того суспільства, яке ми зараз їмо»[80]. Європейську цивілізацію, стверджували бразильські модерністи, слід не відкидати, а вбирати, перетравлювати і переробляти. Канібалізм є вираженням такого твердження: «європейця слід проковтнути». Скандал і провокація стають найкращим засобом для поширення нових ідей. Наприкінці того маніфесту Андраде, який було опубліковано у першому номері (травень 1928 року) «Revista de Antropofagia» («Журнал Антропофагії»), проставлено таку дату: «Рік 374-й від проковтування єпископа Сардіньї ». Цього єпископа дійсно з’їли у 1554 році.

Такий образ живлення мав насправді шалений успіх. Він став символом. Про нього говорили багато, неодно­разово й у різних країнах. Ось лише один приклад: 2 травня 1996 року в Науково-дослідницькому центрі театрального мистецтва в Мілані було представлено «тотемічну, до-логічну виставу, пов’язану з диким мисленням» під керівництвом Мауріціо Пароні де Кастро (бразилець із Сан-Паоло, тоді йому виповнилося тридцять п’ять років), у якій він на підтримку свого меню приводить цитату з «Маніфесту» 1928 року: «Нас об’єднує лише антропофагія. В соціальному плані. Економічному. Філософському». Той маніфест, як ми вже казали, завершувався поїданням єпископа. У статті, яка анонсувала виставу в 1996 році, опублікованій в газеті «Corriere della Sera» від 19 квітня того ж року, написано: «Для тих, у кого міцний шлунок і нерви», тому що вистава, яку буде запропоновано міланцям 2 травня, — «приголомшливий з гастрономічної точки зору досвід: їсти та смакувати собі подібних»[81]. І таких прикладів можна навести дуже багато. Можна постійно повторювати: цей сплеск антропофагії несе в собі лише символічний зміст, пов’язується з асиміляцією інших культур, з метафоричним «перетравлюванням» цивілізацією чогось їй чужорідного. Та все ж звернімо увагу на його рекламно-публіцистичний зміст; важко не пригадати у цьому контексті фройдівське визначення табу: прадавня заборона, встановлена владою та спрямована проти основних найсильніших бажань людських істот.

Царина канібалізму в наш час, як і до цього, сповнена спорів і полеміки, а стосовно до примітивних культур існує багато різних, зазвичай протилежних поглядів. Та все ж слід визнати, що останнім часом ми, поза сумнівом, маємо набагато більше інструментів для вивчення поведінки представників давніх культур. Як зазначив Карл Дж. Райнхард[82], вивчення копролітів, тобто прадавніх викопних екскрементів, що збереглися до наших днів завдяки зневоднюванню або мінералізації, дає змогу вченим встановити як особливості харчування, так і ті види паразитів, які існували в епоху первісних культур. Райнхард заявив, що за допомогою цього методу йому вдалося відбілити ім’я прадавнього народу — анасазів, що жили на території плато Колорадо після 1200 року до н. е. (їх ще називають «доісторичним народом», від якого походять сучасні корінні жителі Америки), яких звинувачували в особливій жорстокості та схильності до канібалізму.

Гадаю, що мають рацію ті історики, які разом із Марією Джузеппіною Муцареллі[83] стверджують, що тему канібалізму треба переглянути, переборовши для цього в собі небажання визнати існування такої поведінки у наших пращурів, яка може нам не подобатися або нас збентежити. У 1185 році в Константинополі імператора Андроніка Комніна віддали для поїдання жінкам, «які розділили його на шматки, маленькі, як горох, і з’їли до останньої кісточки та жили»; в 1343 році у Флоренції герцог Афінський віддав Ґульельмо з Ассизі та його сина Ґабріеле на розправу розлюченому натовпові, і дехто «їв сирим і вареним їхнє м’ясо»; в 1476 році у Мілані жителі міста з’їли серце Андреа Лампун’яні, який здійснив замах на герцога Ґалеаццо Марію Сфорца; в 1488 році у Форлі тіла змовників проти синьйора Джироламо Ріаріо з’їв натовп[84]. Дев’ята оповідка четвертого дня «Декамерона» Джовані Боккаччо починається такими словами:

«Гвільєм Россільйонський дає своїй жінці з’їсти серце Гвільєма Кабестанського, що його вона кохала, а він замордував; дізнавшись про те, вона викидається з високого вікна замка й помирає; її хоронять разом із коханцем»[85].

А ось початок першої оповідки цього самого дня:

«Танкред, князь Салернський, убиває коханця дочки своєї і посилає їй серце замордованого в золотій чарі; вона вливає туди отрути, п’є її і конає»[86].

Пересічних читачів і широкий загал набагато більше цікавлять факти з хроніки минулого, аніж наукові праці з антропології[87] чи вишукані аналітичні томи вчених. Серед цих фактів великий резонанс отримали ті епізоди, які Клод Леві-Стросс у 1974 році під час семінару в Колеж де Франс назвав «голодним канібалізмом», що його доречно класифікувати як третій тип канібалізму поряд з екзоканібалізмом (поїдання ворога з метою перебрати його якості) та ендоканібалізмом (що передбачає поїдання родичів з тією ж метою)[88]. Цей третій тип зустрічається в історії достатньо часто. Якщо обмежитися лише прикладами новітньої історії, то і в Україні під час Голодомору 1932–1933 років, і в Китаї під час голоду 1958-го (про які згадувалося у розділі VIII «Голод») документально зафіксовані численні випадки канібалізму. В уже згадуваній раніше книжці «Дикі лебеді» розповідається про одне подружжя, яке