Розділ «XVII. Епохальні захворювання»

Історикам — і не тільки їм — добре відомо, що певні захворювання пов’язані, ба більше — майже нерозривно прикуті до певних історичних епох; вони стали майже символом якогось одного століття або історичного періоду. Малярія як одна з основних хвороб у Давній Греції або у Римській Імперії. Лепра і тиф — у Середньовіччі. Чума — символ XVII століття. Туберкульоз і сифіліс — невід’ємні напасті в культурі століття XIX. Рак і СНІД — страхіття минулого століття. Так чи так, ці історичні епохи важко уявити собі без згадуваних захворювань. Є й такі хвороби, які супроводжувалися чимось на кшталт загадкового німбу, який я б назвав позитивним, не знаходячи більш доречного слова. Подагра викликала сильні страждання. На одному з портретів, де намальовано Карла V верхи на коні, можна побачити, що нога імператора підв’язана знизу до сідла таким чином, щоб вона не завдавала болю від руху під час їзди. Вираз обличчя розпусника дуже задоволений. Подагра вважалася «хворобою королів» — тих небагатьох, хто харчувався дуже добре у світі, де більшість населення їло мало й погано. Хворіти на подагру означало також (підкреслюю слово «також») належати до привілейованої еліти. Туберкульоз був типовою хворобою бідняків. Але ті місця, де лікувалися від туберкульозу, користувалися особливою популярністю, як санаторії, в яких перебували особи, що належали до вищих прошарків населення. Там зустрічалися чоловіки та жінки, яким мимоволі доводилося проводити багато часу за читанням, письмом і спілкуванням. Особиста культура цих осіб збагачувалася, відточувався розум, відроджувалися та загострювалися особливі відчуття та емоції, зав’язувалися такі стосунки, які у світі здорових людей видалися б неможливими (або «хибними/фальшивими»). Поширювалася така думка, що певна доза туберкульозної токсемії допомагає стимулювати еротичні якості та здібності. Визначення цього захворювання як mal sottile — «витончена слабкість» («сухоти») — не є лише метафорою, а Новаліс уважав що та витончена слабкість дає змогу відкрити для себе нові висоти в житті, дозволяє «зрозуміти його в усій присутній йому цілісності». Отже, підсумуймо: нікому б не спало на думку назвати лазарет чарівним закладом, а от гора, на вершині якої розташований великий санаторій, могла б викликати бажання прозвати її «зачарованою горою».

Сифіліс на початку історії свого існування, виявлявся у дуже гострій, зазвичай смертельній формі. Згодом він набув більш затяжних і хронічних форм. І врешті став ознакою відомого бінома «геніальності разом із розпусністю» в одному флаконі, не позбавленого бентежних, але разом із тим принадних аспектів. Достатньо пригадати лишень декілька імен історичних постатей і літературних персонажів: Бенвенуто Челліні, Шуберт, Мопассан, Бодлер, Ніцше, Освальдо (один із героїв п’єси Ібсена «Привиди»). Було досить і тих, хто вважав цю хворобу невід’ємною рисою геніальної або поетичної особи чи когось такого, хто «виділяється із загального натовпу».

Епілепсія, яка виявляє себе раптовими нападами, які, утім, так само швидко припиняються, довгий час уважалася своєрідною подорожжю до потойбічного світу[150], пов’язаною з можливим здобуттям якогось одкровення. Платон у «Федрі» розповідає про чи то божественну манію, чи то божественне марення, що є подарунком богів, яке було притаманне Сибіллі, пророчиці з Дельф, а також жрицям з міста Додони. Марення може змінюватися і не завжди є злом. Це пророчення майбутнього з боку осіб, що перебувають при здоровому глузді, але в особливому стані, коли віщування переважає над розумом, тому що цей стан марення, дарований богами, переважає над свідомістю людей. Поряд із цим віщувальним маренням існує ще одна форма надмірного збудження, властива Музам. Коли це збудження

«охоплює ніжну та чисту душу, то… огортає її співами та різними видами поезії... але той, хто досягає вершин цієї поезії без запалу Муз і при цьому впевнений, що тільки власні здібності роблять його поетом, той буде поетом нікчемним, а його поезія — затьмареною на тлі віршів справжніх поетів, які творять під впливом Муз».

Джордано Бруно називав «нерозсудними та божевільними» тих, хто почувається не такими, як решта людей. Але «екстравагантність», на його думку, може виражатися двома шляхами: або веде донизу, до «божевілля, втрати глузду та сліпоти», де перебувають всі ті, кому властиві менші відчуття та розум, аніж пересічним людям; або підіймає на вищий щабель, ставлячи над усіма іншими людьми.

Коли руйнуються ті перешкоди, якими відділяється від довкілля наше «я» і які дають змогу відрізняти наш внутрішній світ від світу зовнішнього, тоді мова йде про «відокремлене “я”», тобто про шизофренію. Через бентежну нестійкість, що пояснюється «кризою існування» та падінням цих перешкод, постає, як у театрі Піранделло, можливість одкровення. Принаймні для декого з’являється нагода відділитися від «тих, хто сам себе дурить», «зрозуміти правила гри», вийти за межі «жалюгідної видимості», наблизитися — хоча б трішки — до невимовної та всепоглинаючої правди життя. На думку деяких теоретиків винятковості масштабів божевілля, що з’явилися значно пізніше за Піранделло, у такі хвилини можна побачити «життя, яким воно є насправді». В царині психіатрії (хоча правильніше було б сказати — в царині антипсихіатрії) більше за всіх просунувся у цьому напрямі саме Піранделло. Рональд Лейнґ[151] представив шаманство, або, за його словами, подорож «у загадковий і вічний час божевілля», як спосіб позбавлення від нетерпимості теперішнього та як шлях до буття, автентичності, правди.