Розділ «12»

Я можу назвати точну дату, коли перестала бути безстрашною.

Це сталося майже сім років тому, в останні ледачі спекотні липневі дні, коли вузькі вулиці навколо замку виповнювалися туристами, а повітря — звуками їхнього човгання та передзвоном всюдисущих фургонів з морозивом, які вишикувалися вподовж верхів’я пагорба.

За місяць до того після тривалої хвороби померла моя бабуся, й літо немов оповила незрима вуаль печалі, яка м’яко пригнічувала все, що ми робили, притлумлювала нашу з сестрою схильність усе драматизувати, скасовувала наші звичні літні поїздки та вікенди. Мама часто стояла на кухні біля зливальниці й намагалась не розплакатися, тоді як тато щоранку йшов на роботу з похмурим виглядом і повертався за кілька годин з блискучим від спеки обличчям, він не міг говорити, не відкривши перед тим пляшки пива. Моя сестра сиділа вдома після свого першого року в університеті, а її думки плавали десь далеко від нашого містечка. Мені минав двадцятий, і менш як через три місяці я мала зустріти Патрика. Ми насолоджувались одним із тих рідкісних років цілковитої свободи — ніякої фінансової відповідальності чи боргів і повно вільного часу. У мене була сезонна робота, і я мала змогу досхочу практикуватись в умінні накладати макіяж, навчитись ходити на підборах, яких тато однозначно не схвалював, і просто шукати себе.

Тоді я вдягалася нормально, тобто як усі інші дівчата в місті, — у джинси кольору індиго й обтяжну футболку, що увиразнювала тонку талію та високі перса. Носили ми довге волосся, яке перекидали через плече, годинами підбирали блиск для губ і найвлучніший відтінок для димчастого макіяжу очей. Ми завжди мали чудовий вигляд, але годинами скаржилися на неіснуючий целюліт і невидимі дефекти шкіри.

У мене були задумки. Я хотіла щось робити. Один з хлопчаків — мій шкільний товариш — здійснив навколосвітню подорож і повернувсь якимось відчуженим — це була зовсім інша людина, і це був наче не той самий одинадцятирічний хлопчина, який надував бульбашки зі слини на уроках французької. Я зопалу замовила дешевий авіаквиток на рейс до Австралії та намагалася знайти хоч когось, хто би поїхав зі мною. Мені подобалась екзотичність, якої той хлопець набув після подорожі, ця своєрідна невідомість. Його підхопив м’який бриз широкого світу, і це було надзвичайно спокусливо. Та й врешті-решт усі тут про мене все знали. А з моєю сестрою я не могла нічого забути, навіть якби й захотіла.

Була п’ятниця. Цілісінький день я працювала на автостоянці зі шкільними подругами: ми проводили відвідувачів на ярмарок ремесел, що проходив на території замку. Увесьденечки під палючим сонцем і блакиттю неба зі сміхом, сьорбанням газованих напоїв та відблисками світла з бійниць замку. Гадаю, не було жодного відвідувача, який не всміхнувся б до мене. Люди не можуть не всміхнутися, бачачи гурт веселих дівчат, які хихочуть. Нам заплатили по тридцять фунтів, і організатори були такі задоволені великою кількістю відвідувачів, що додали нам іще по п’ятірці. Ми святкували це, напившись із парубчаками, які працювали на автостоянці поруч з інформаційним центром. Хлопці були ввічливі, носили теніски й мали розпатлане волосся. Одного звали Ед, двоє з них навчались в університеті — я дотепер не можу пригадати, в якому саме, — і теж вирішили трохи заробити. До кінця тижня вони не скаржились на брак грошей, а коли ми все розтринькали, парубки охоче купили напої запаморочливим місцевим дівчатам, а ті, сидячи в них на колінах, бавились їхнім волоссям, пищали, жартували й називали їх неймовірними. Парубки говорили іншою мовою, розказували про роки, проведені в Південній Америці, й про подорожі Тайландом, де проходили стажування. Поки ми слухали й, розлігшись у саду на траві, випивали, з’явилася моя сестра. Вона одягнула найстаріший у світі светр із відлогою і була без макіяжу; я забула, що мала зустрітися з нею. Я попрохала її переказати батькам, що повернуся, коли мені вийде тридцять. Чомусь мені це видалось страшенно кумедним. Трина підвела брови й пішла геть, наче я була найнестерпнішою людиною, яку вона будь-коли зустрічала.

Коли «Червоний лев» зачинився, ми пішли й сіли в лабіринті в осередді замку. Хтось зумів перебратися через ворота, й, неодноразово наштовхуючись одне на одного, хихочучи, ми дісталися всередину, де спочатку дудлили міцний сидр, а потім, коли хтось прийшов і скрутив косяка, стали курити. Пам’ятаю, що дивилася на зірки й відчувала, як зникаю в нескінченній глибині темного склепіння; земля злегка похитувалася й крутилась навколо мене, немов палуба величезного корабля. Хтось грав на гітарі, я була в рожевих атласних туфлях на високих підборах, які скинула десь у високій траві й по які не повернулась. Мені здавалося, що я порядкую всесвітом.

Минуло півгодини, поки я зміркувала, що інші дівчата вже пішли.

Перегодом, коли зірки поховались за нічними хмарами, моя сестра знайшла мене там, в осередді лабіринту. Як я вже казала, вона дуже розумна. У всякому разі розумніша за мене.

Вона єдина знайома мені людина, яка могла б безпечно вибратися з лабіринту.

— Ти будеш сміятись. Я записалася в бібліотеку.

Вілл дивився на свою колекцію компакт-дисків. Він розвернув візок і чекав, поки я поставлю його напій у тримач.

— Справді? Що ти читаєш?

— О, нічого путнього. Тобі таке не сподобається. Про хлопців, дівчат, романтику. Але мені подобається.

— Ти ж кілька днів тому читала мою Фланнері О’Коннор. — Він сьорбнув. — Коли я нездужав.

— Оповідання? Не можу повірити, що ти це помітив.

— Я не міг не помітити. Ти не поклала її на місце. А я не міг її підняти.

— А-а-а…

— Не читай сміття. Візьми оповідання О’Коннор додому. Краще їх читай.